Це питання не нові, хоча військові злочини Росії в Україні зробили ці питання майже очевидними. Але я задавала їх ще в 1995 році в статті з нагоди 50-річчя Організації Об’єднаних Націй, хоча тоді ще шукала на них конструктивних відповідей і не робила кардинальних висновків (Тижневик «Solidarność», № 454/1995). Це був час Балканської війни та Чеченської війни – про першу навіть згадав Папа Іван Павло ІІ на Генеральній Асамблеї ООН з нагоди того ювілею, його промова увійшла в міжнародні тексти політики та культури – і сьогодні ми знаємо, що Організація Об’єднаних Націй не зробила багато, щоб уникнути кризи чи війни та їхні наслідки. Зараз є так само, або – у певному сенсі – ще гірше.
Росія напала на Україну 24 лютого, а вже 3 березня архієпископ Габріеле Качча, постійний спостерігач Святого Престолу при ООН, звернувся на форум до Генеральної Асамблеї з проханням припинити вогонь і повернутися до дипломатії. Тоді він нагадав, що ця організація була створена саме для того, щоб захистити майбутні покоління від воєнної чуми. Він підкреслив, що усі держави зобов’язані намагатися вирішувати суперечки шляхом переговорів, посередництва чи інших мирних засобів, навіть після вибуху війни. Він процитував заклик Папи Римського до припинення вогню та відмови від війни як інструменту агресії проти свободи інших націй і як засобу вирішення міжнародних суперечок (цитую за KAI).
Я уявляю саркастичну посмішку Сергія Лаврова, який знав, що це лише слова, які потрібно сказати елегантно й дипломатично, і що з цих слів не повинно нічого виникати, абсолютно нічого. А як могло бути інакше, адже в 1945 році саме його велика держава загарантувала собі своєрідну недоторканність через постійний баланс сил у нещасній і непорушній Раді Безпеки. Цей момент чітко описав Пьотр Заремба у фрагменті своєї останньої книги «Переможна демократія. Америка Рузвельта і Трумена у Другій світовій війні. Політична історія Сполучених Штатів з 1900 року”, нещодавно опублікована в Тижневик TVP.
Повторю, що коли ми сьогодні ставимо собі питання про значення Організації Об’єднаних Націй, варто відкрити останній том Пьотра Заремби та прочитати про початок цієї організації, яка вже тоді – як побачимо – була приречена на маніпуляції та безпорадність. Заремба пише, що тодішній заступник держсекретаря Джозеф Грю, колишній посол в Японії, відкрито пояснив, що вето зробило організацію беззахисною перед однією ворожою державою: радянською Росією. «На практиці основна мета такої організації буде скасована. І її здатність запобігти майбутній війні буде лише ілюзією». Наскільки пророчими були ці слова, бачимо багато років.
Це не передісторія
Рада безпеки, нагадаємо, складається з п’яти постійних членів: Росії - колись СРСР, США, Китаю, Франції та Великої Британії, і десяти членів, які обираються на дворічний термін. Весь СРСР роками дбав про сприятливий баланс сил між цією десяткою, а тепер і Росія, ймовірно, прагне цього.
Росіяни, точніше радянські чиновники, бойкотували генерального секретаря Трюгве Ліе після корейської кризи в 1953 році (його секретаріат збунтували проти нього) і перешкодили реалізації позитивних рішень в Африці іншого секретаря Дага Хаммаршельда, котрий у 1961 році загинув в авіакатастрофі під час польоту на переговори в справі Конго. «Це передісторія», — міг би сказати молодий дипломат, тільки це неправда, нічого не змінилося.
Підписуйтесь на наш фейсбук
Це також було видно під час Балканської війни чи Чеченської війни! І стільки інших, що не згадаю про Афганістан, до якого вторгся Радянський Союз, чи взаємна боротьба між народами Африки, якими маніпулювали спеціалісти з Кремля, про Ірак – тоді лише Іван Павло ІІ протестував і прямо благав, виславши своїх дипломатів, а ООН підтримувала цю акцію. І зараз, протягом останніх шести місяців російського вторгнення в Україну, видно слабкість Ради Безпеки – і всієї структури – аж надто виразно. Далі так більше бути не може. Реформа Ради Безпеки розглядається з 1993 року і досі нічого не вдалося змінити.