Військові репортери та телевізійники, яких уже почали відкликати з відпусток, не встигли повноцінно спакували валізи, як відрядження відмінили. Прикордонні пункти пропуску між Косово та Сербією розблоковано, вщухли таємничі нічні постріли, а глава дипломатії ЄС у Twitter наголосив, що «проблемні питання мають вирішуватися шляхом діалогу за підтримки ЄС», планувалося навіть в середині серпня провести доволі звичні та рутинні переговори між представниками Косова та Сербії.

Якщо подивитись на події 1 і 2 серпня з перспективи тижня, то можна навіть зробити висновок, що піднесення, а говорячи модніше – хайп обох сторін був гротескно невідповідним до реальності. Неаполь знаходиться не так далеко від Приштини та Белграда, мабуть, тому піднесення, яке зазвичай асоціюється з італійською оперою, можна легко побачити й на балканській вулиці.

Викрадення Деяна

У понеділок вдень, 1 серпня, інформація про «барикади» та «закриті прикордонні пункти» змінилася новиною, від якої холоне кров в жилах, про викрадення (чи, власне, як повідомляють сербські ЗМІ: ВИКРАДЕННЯ) водія вантажівки сербської санітарної колони Деяна Спахіча.

– Підтверджую всю інформацію. Водія санітарного автомобіля, який обслуговує наш Центральний медичний центр, Деян Спахич, було викрадено. Ми втратили його слід, як РОСА (Косоварський спецпідрозділ – прим. ред.) затримувала його в містечку Рудар. Його вивезли в невідомому напрямку, – повідомив по телебаченню трохи тремтячим голосом доктор Златан Елек, директор медичного центру в Косовській Митровиці.

І хоча наступні подробиці з вуст доктора Елека свідчать про досить спокійні будні провінції влітку («він, як завжди, возив запас ліків і крапельниць із Центру охорони здоров’я в Лешаку до Митровиці»), то водій Деян всього лише за кільканадцять хвилин був підвищений з водія мікроавтобуса до «водія швидкої медичної допомоги», а потім «працівника швидкої допомоги». Директор урядової Канцелярії у справах Косово і Метохії, тобто белградського «суперміністерства», яке займається сербами в Косово, Петар Петкович не оминув нагоди назвати це «терористичним актом» і ще одним «доказом того, що влада в Приштині атакує не тільки суб’єктність сербів, а й інституції, що служать порятунку їхніх життів». Невдовзі сербські ЗМІ повідомили, що Деян Спахіч був викрадений на особисту («ОСОБИСТУ») вимогу Прем'єр-міністра Косова Альбіна Курті.

У понеділок увечері напруга дещо спала. Як стало відомо, Деяна Спахіча «після семи годин затримання, ув'язнення та принизливих допитів випустили на волю».

Навіть найвищі чиновники Белграда не пошкодували своїх твітів з цього приводу. «Підтверджую – Деян зараз на волі», – писали офіційні особи з Канцеляоії Прем'єр-міністра Сербії. Не було оприлюднено результатів судово-медичної експертизи, що може свідчити про те, що запального 32-річного чоловіка, якого косовські фахівці, ймовірно, впізнали на одній із фотографій бійки, яка трапилася минулого дня, три години протримали в поліцейській машині на узбіччі дороги, з поганою кліматизацією й точно не пошкодували йому стусанів. Це показовий приклад, який свідчить про низькі стандарти верховенства права в Косово. Але як тема для переговорів президента Сербії Александра Вучича з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом (і «суперміністра» Петковича зі спецпредставником ЄС з питань сербсько-косоварського діалогу Мірославом Лайчаком), погодьтеся, досить тривіальна.

Небезпечна мазанина

У вівторок стало спокійніше. Але вже в середу вранці... У середу вранці в селі Кишница, що на околиці Приштини, одному з багатьох міні-анклавів, на двомовній дошці з назвою населеного пункту («Кишница / Kishnicë») хтось – аж страшно сказати! – замазав чорною фарбою сербський варіант назви. А на додачу – на сусідньому стовпі з’явилася табличка з назвою та символікою UÇK, тобто косовських партизанів, які боролися за незалежність із 1990-х років, на совісті яких було чимало, яких ненавидять серби, але офіційно вшановує косовська влада.

Підсумуємо: мазанина чорною фарбою та табличка, яких і так тисячі висять на кожному другому розі Косова. Якщо звести всі факти до купи, то це виглядає як типові дії підлітка, який повертався з вечірки з пляшкою пива і спреєм у руках, і занадто старанного молодшого клерка в ратуші Приштини, містечка Грачаниця. Але не в очах Канцелярії у справах Косова! «На ці [дві] таблички дивляться серби, які живуть у сербській частині Кішниці. Це явна загроза для сербського народу, який так багато натерпівся від рук цієї терористичної організації. (...) Немає сумніву, що ми маємо справу з черговою провокацією з боку албанців, заохочуваних антисербською політикою Приштини та особисто Альбіна Курті, головною метою якого є витіснення всього сербського з Косова», – оцінив ситуацію Петкович у своїй заяві від 3 серпня. Якщо мікроінциденти описуються центральними органами влади такою пафосною мовою, то не має нічого дивного, що військовим кореспондентам кожні п’ятнадцять хвилин приходиться діставати свої валізки з шафи.

Однак конфлікт (який на початку відзначається низькою інтенсивністю та регулюється не регулярними підрозділами НАТО, а поліцейською місією ЄС EULEKS і зрештою військово-поліцейськими силами НАТО KFOR) може спалахнути фактично будь-якої миті. І будь-який дебош, який за інших обставин навряд чи заслуговував би на згадку в місцевих ЗМІ (чи то замазана табличка, затриманий уболівальник, або ж кілька пострілів у повітря гарячкуватого балканського дядька) дає про себе знати. Адже всі досвідчені спостерігачі розуміють, що північна частина Косова не може функціонувати в стані постійного протистояння, де одна і та ж територія підпорядковується двом налаштованим упереджено одна до одної державам, й кожна з яких не визнає іншу. Ця суперечність породжує напругу, яка в якийсь момент мусить вистрілити, неначе надто туго стиснута пружина.

Велика косовська суперечність

Приклад Косова вже давно описаний у всі підручники з політології, тож нагадаємо лише найважливіше: влітку 1999 року під тиском НАТО Сербія вивела свою армію та поліцію з Косова, а потім на території спустошеній війною, терористичними діями та тактикою випаленої землі, яка і так до цього вважалася однією з найбідніших у Європі, почалася більш хаотична, ніж деінде, відбудова, яку у військовому та політичному відношенні забезпечувало НАТО (особливо Сполучені Штатии), а в поліцейському та економічному питаннях – Європейський Союз.

Велика косовська суперечність існувала ще в ті часи: вже тоді було відомо, що немає мови, щоб вся ця територія повернулася під контроль Сербії не лише через очевидну диспропорцію влади, але й через фатальну політику сербських урядів, колосальні демографічні диспропорції (вже в ті часи 9/10 мешканців Косова становили албанці) і рішучість місцевої еліти. Також всі розуміли, що Белград не може просто так відмовитися від своєї конституційної території: через історичну важливість Косова, престиж і суверенітет держави, як, зрештою, й у зв’язку зі 100 тис. сербів, які проживають у Косово, тобто 6% населення.

Тож не було іншого виходу як запровадити «тимчасовий стан», який, як і всі тимчасові стани, набирав ваги, отримував нові формальні рамки, що в очах наступних вікових груп виглядало все більш очевидним. У 2004 році в Косові відбулися перші парламентські вибори, а в лютому 2008 року обраний на наступних виборах парламент проголосив незалежність Косова (яку, звісно, не визнала Сербія та кілька десятків інших країн, від Росії, Китаю та Індії до більшої частини Латинської Америки, Греції та Румунії: одними керував страх перед сепаратиськими рухами, іншими – керували почуття лояльності чи неприязні, а ще іншими – православна солідарність).

Немає хороших рішень. У 2016 році Александр Вучич, тодішній Прем’єр-міністр Сербії, у момент відчаю заявив, що «єдиним розв'язанням косовської проблеми було б визнання Сербією незалежності Республіки Косово, але це неможливо і ніколи не станеться». Неможливо, то неможливо: ще у 2013 році тогочасні прем’єр-міністри Івіца Дачич і Хашим Тачі підписали у Брюсселі угоду про «принципи нормалізації відносин».

Головною метою цієї угоди, яка не стосувалася такого далекого та такого неможливого для вирішення питання, як майбутнє Косова в цілому, була доля 100 тис. сербів, про яких згадувалося вище, які не емігрували на північ після 1999 року, які споконвіку мають тут землю, майстерні, робочі місця і живуть «у себе вдома». Частина – порозкидана по містечках на заході та півдні Косова, а більшість – на компактній території на півночі регіону, фактичним центром якого є майже 70-тисячна Косівська Митровиця.

Мальовничі мости

Саме ця територія становить наступний рівень парадокса. Формально – це частина Республіки Косово, її кордон охороняється прикордонниками, а територія регулюється законами та адміністрацією в Приштині. Насправді – кордон із Сербією, за винятком кількох автомобільних пунктів пропуску та їх найближчих околиць, не охороняється. Натомість існує неофіційний кордон між «сербською частиною» та рештою Косова; Його гідрографічним проявом є річка Ібар, що розділяє обидві території, а його фотогенічним символом – мости через цю річку, які закриті або забарикадовані до сьогодні.

Але грець з тим кордоном! Приштина, вважаючи цю територію частиною своєї країни, зобов'язана фінансувати місцеві дороги, школи та медичні заклади. Але й Белград, вважаючи цю територію частиною своєї країни, зобов'язаний платити вчителям зарплати та пенсії! Що останній робить доволі охоче, адже пенсіонерів там не так вже й багато, а своїх співвітчизників, пригноблених «антисербською політикою Приштини та особисто Альбіна Курті», треба підтримувати. Звісно, приємно отримувати дві зарплати – але чи потрібно пояснювати, скільки парадоксів, конфліктів і криміногенних ситуацій породжує існування території, якою управляють і фінансують два центри впливу, які не визнають один одного?

Це мала регулювати згадана вище Брюссельська угода 2013 року. Але це був компроміс, названий «угодою» і скріплений непослідовністю: чотири муніципалітети на півночі Косова (Митровиця і Звечан, Зубін-Поток і Лепосавіч) мали контролювати «сфери охорони здоров’я, освіти, економічного розвитку та комунальні справи». При цьому «поліцейські підрозділи на території чотирьох цих муніципалітетів мали повністю підпорядковуватися регіональній поліції, АЛЕ яку мав очолювати косовський серб; судова влада мала бути інтегрована в судову систему Косово, АЛЕ в Митровиці мав бути створений окремий підрозділ районного суду».

Номерні знаки незгоди

Мав, мала, мали: мяу! З 2013 року, як і раніше, існує фактичне – як це назвати – двовладдя? Бі-владдя? Північне Косово вирішує спадкові справи та розлучення відповідно до сербського законодавства, але апеляції до другої інстанції іноді надходять до Приштини. Порядок на вулицях охороняють сербські поліцейські (підрозділи EULEX були виведені з півночі Косово після заворушень у 2011 році), але іноді спеціальні підрозділи ROSU беруть когось (наприклад, нещасного Деяна, водія санітарного авто) на якомусь шосе, що з’єднує міста на півдні Косово з тими, що на півночі. У самій Митровиці їздиться на сербських номерах, але коли комусь треба поїхати до столиці (Приштини), то прикручується косовський номер. І власне про ці номери і йшлося...

Тому що номерні знаки входять до трьох ключових невралгічних питань.

Перше – це прикордонні пункти пропуску. Як уже згадувалося, вони (Яріньє, Брняк і Мердаре) розташовані на кордоні між Республікою Косово та Республікою Сербія. Зазвичай вони не є предметом суперечки, але, враховуючи вузьку ширину доріг (траси немає, найбільший з переїздів, тобто Яріньє, нагадує Лису Поляну до ремонту), їх блокада за допомогою залишеної на обабіч вантажівки є справою як легкою, так і приємною.

Друге питання – сербські депутати в Асамблеї Косова, члени партії «Сербський список». Вони представляють меншість з півночі, засідають у парламенті невизнаної ними держави та час від часу заявляють про наміри відмовитися від своїх мандатів та оголошують депутатські демарші. Зазвичай до поміркованості їх закликає влада в Белграді, для якої їхня присутність є ще одним інструментом підтримки закулісних відносин. Як підрахувала журналіст тижневика «Vreme» Софія Попович, з початку нинішньої каденції, тобто з березня 2018 року, «Сербський список» шість разів погрожував здати свої мандати, востаннє у квітні цього року.

Насправді косовські серби навіть мають свого міністра в невизнаному уряді – Горана Ракіча, який є членом «Сербського списку». «Я входжу в склад цього уряду, але я в опозиції до нього, — сказав нещодавно Ракіч. – Мене обрав не Курті, а сербський народ». І ми говоримо тут про суперечності!

І нарешті номерні знаки, номери та документи. Влада Сербії, не визнаючи de iure Косово, також не визнає номерних знаків Косова, тому вони вимагають від своїх громадян, які перетинають кордон у Яріні, Брняку чи Мердаре, встановлення тимчасових номерних знаків. Вони також не визнають паспорти – тому вимагають здавати їх на прикордонному пункті пропуску і змінювати на «тимчасовий проїзний документ».

Звісно, албанцям це не до вподоби, але в цей час мало хто з Приштини їздить до Белграда. Натомість серби із Митровиці мали ці правила десь далеко: якщо вони їхали до Бєлграда чи на ринок до майже прикордонної (але вже сербської) Рашки, то махали сербськими документами і їхали на них же, тобто сербських, номерах.

Дядя Васа їде на базар

Тим часом цього літа уряд Курті вирішив (можливо, через ширшу геополітичну ситуацію та бажання сказати «перевіряю» очевидному протекторату Сербії, тобто Росії) хоча б щось зробити з цим парадоксом. І він вирішив з 1 серпня змусити всіх громадян Косова використовувати косовські номерні знаки і, опираючись за засаду взаємності, щоб вони на кордоні здавали сербський паспорт та отримувати тимчасовий проїзний документ.

Звичайно, навряд чи хтось у ці часи їздить із Белграда до Приштини. Але для дядька Васи, який прямував на ринок Рашка, важко прийняти необхідність двічі міняти номери (навіть якщо косівська поліція дивилася на такий, зрештою, незаконний прецедент крізь пальці). А до того ще змінювати документи...!

Підписуйтесь на наш фейсбук
Розпорядження про номерні знаки було видано 1 липня цього року. Журналісти мали місяць, щоб підготуватися до блокади. 1 серпня у Косові стало гаряче. Стало гаряче і заспокоїлося, бо ще 31 липня ввечері посол США в Приштині закликав до «тимчасового пом’якшення режиму сполучення», 1 серпня вдень уряд Курті вирішив призупинити на місяць дію нової постанови.

Чому саме на місяць? І чи він щось насправді вирішить? 1 вересня рух буде значно більший, ніж 1 серпня. На ринок у Рашку з-над Ібру поїдуть гарбузи, виноград і цибуля, а між Рудником, Зубіним Потоком і Митровицею почнуть – увага! – курсувати шкільні автобуси та машини, повні першачків. Чи хтось може собі уявити, що десятки тисяч номерів – з «PR» від Приштіна, «KM » від Косовська Митровиця та «ĐA» від Джаковиця, – цього дня будуть замінені на тимчасові, з літерами «RKS» або звичайні, з гербом Косова?

Швидше за все, ні, а навіть можна зробити висновок, що уряд Курті, наполягаючи на регулюванні питання номерних знаків, поставив себе у завідомо програшне становище. Знову ж таки, побоюючись барикад, представники ЄС домовляться про якесь тимчасове рішення, компроміс, як завжди оповитий суцільною непослідовністю.

І так, на жаль, у всьому. Правове становище території, якою керують дві ворогуючі столиці, з могутніми покровителями, нагадує вузол, у якому, до того ж, перерізана більшість видимих ниток – так що розплутати його, навіть якби хтось хотів, не так то й легко. Предметом чергового зростання напруги можуть стати номерні знаки, а також форма фуражок поліцейських, які патрулюють на півночі Косова. Або знак, що висить на вході до районного суду в Звечані. Або необхідність заповнити свідоцтво про вакцинацію вашої собаки двома мовами, сербською та албанською. І не завжди це закінчуватиметься показовим перекриттям гірської дороги та вивішуванням на місцевому мосту, на зло іншій стороні, сербського прапора чи UÇK.

Це все пістони, але Косово лежить на міні. Можливо, саме тому в понеділок, 1 серпня, Україна вирішила вивести свої війська з місії KFOR в Косово. Зрештою, у цій місії в березні 2008 року, намагаючись вигнати сербських протестувальників з будівлі суду в Митровиці було вбито одного українця. Сьогодні ці солдати мають можливість безпосередньо на полі бою протистояти Росії.

– Войцех Станіславські

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук