Хоча сьогодні Росія й надалі виправдовує свою агресію проти України необхідністю боротьби з «нацизмом», то у західних країнах навряд чи хтось сприймає її заяви серйозно. Вбивства та зґвалтування, вчинені російськими загарбниками, псують імідж держави, яка їх туди відправила. А вона продовжує пишатися тим, що є спадкоємцем Радянського Союзу, переможцем над Третім Рейхом. Однак подальше використання Кремлем «антинацистської» риторики має на меті лише пропагандистську ціль.

Зважаючи на це все, мабуть, не зайвим було б зазирнути до знаменитої книги «Wroga bliskość. Komunizm i faszyzm w XX wieku» («Ворожа близькість. Комунізм і фашизм у ХХ столітті», ориг. назва фр. «Fascisme et Communisme: échange épistolaire avec l’historien allemand Ernst Nolte prolongeant la Historikerstreit»). Саме завдяки Інституту Пілецького її нарешті було видано польською мовою. Книга складається з листування двох відомих істориків, які вже померли, – француза Франсуа Фюре та німця Ернста Нольте – у період між 1996 і 1997 роками, в якому представлена їхня дискусія на тему тоталітаризмів.

Відправною точкою цих контроверсій стала обширна примітка, зроблена Фюре в його книзі «Минуле однієї ілюзії. Нарис про комуністичну ідею у XX столітті» (цей текст також можна прочитати в польському перекладі «Ворожої близькості...»). Французького історика заінтригувала теза Нольте про коріння німецького націонал-соціалізму, яку той розвивав з 1960-х років. Якщо говорити спрощено, то він зводив все до того, що не було б нацизму, якби не існувало радянського комунізму.

Нольте намагався раціонально пояснити мотиви нацистів. За його словами, проєкт Адольфа Гітлера був реакцією на загрозу з боку Радянського Союзу та світового комуністичного руху. Водночас німецький історик зазначив, що масове знищення євреїв, яке проводив Третій рейх, парадоксальним чином було змодельовано на основі більшовицького терору, тобто методів режиму, який нацисти вважали ворожим (саме звідси і береться „ворожа близькість” обох тоталітарних проєктів).

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Тим самим Нольте порушив чинні табу, що діяли у суспільному житті Заходу, особливо у Федеративній Республіці Німеччині. Він, так би мовити, блюзнірськи порівнював нацизм з комунізмом. Окрім того, його теза, що нацисти наслідували методи геноциду більшовиків, поставила під сумнів статус Голокосту як виняткового та специфічно німецького злочину. Саме тому в Німеччині його постать була об’єктом цькування лівих інтелектуалів, які засуджували такі підходи (і водночас — що також не варто замовчувати — він здобув симпатії так званих вигнанців, яким також відповів взаємністю).

Варто додати, що на Заході в мейнстримі суспільних дебатів існувала широко поширена думка, що в той час, як нацисти являли собою абсолютне зло, зате комуністи, хоч і вдалися до насильства, то принаймні керувалися благими намірами. Комунізм вважався як емансипаційно- гуманістична ідеологія, яка обіцяє людям подолання всіх класових і національних перепон, а отже: свободу, рівність, братерство. До нацизму ставилися інакше. Він сприймався як темне заперечення всіх благородних прагнень.

Чому так сталося? Відповідь на це питання можна знайти в книгах Фюре. За його словами, у свідомості лівих інтелектуалів на Заході, які підпали під міф про Французьку революцію, вкладалася в одне ціле те, що більшовики оголосили себе її спадкоємцями.

Якщо виходити з цієї точки зору, то контрреволюційні рухи в Європі ХІХ століття можуть видаватися провісниками фашизму та нацизму, хоча це не так. Фашизм і нацизм були, зрештою як і комунізм, революційними явищами. У тому сенсі, що вони опиралися на плебейському невдоволенні до вищих класів суспільства.

Однак це не означає, що фашизм і нацизм були – як і комунізм – лівими проєктами. Вони відкидали емансипаційно-гуманістичний дискурс. Вони були тим, що можна було б назвати «третім шляхом», оскільки вони поєднували в собі як ліві, так і праві ідеї.

Повертаючись до «Ворожої близькості»: Фюре хвалив Нольте за те, що той йшов проти течії. Йому подобалося, що німець позбавляв комунізм наївних, романтичних ілюзій. Він захищав його від звинувачень в антисемітизмі (Нольте діставалося за те, що він порушив питання про участь осіб єврейської національності та єврейського походження у світовому комуністичному русі). Водночас він полемізував з його думкою про те, що в порівнянні з більшовизмом нацизм був вторинним явищем.

Французький історик стверджував, що не можна і не варто зводити нацизм до антикомунізму. Адже, як він вважав, витоки гітлеризму були старшими за більшовизм. Фюре мав на увазі антиліберальні та антибуржуазні тенденції в політиці та культурі Європи ХІХ століття, які проклали шлях, наприклад, для європейських націоналізмів. Крім того, він висловив стурбованість тим, що зведення нацизму до антикомунізму може призвести до відбілювання Гітлера як захисника Європи від більшовизму.

Фюрет і Нольте представляли різні політичні табори. Француз був прихильником лівих, німець – консерватором. Але, попри розбіжності, вони поважали й не критикували один до одного. Окрім того, обидва вчені проявляли критичне та незалежне мислення. Вони були далекі від конформізму і стадних рефлексів. І це, без сумніву, надавало цінності тій дискусії, яку вони провадили один з одним.

Коли в середині 90-х років тривало це листування, то радянський комунізм уже був політичним, економічним і моральним банкрутом. І все ж навіть у Польщі, яка також по ньому мала травматичний досвід, тогочасні «демократичні» інтелектуальні еліти, щоб завадити відродженню правого крила використовували методи, якими ще кілька десятиліть тому користувався Юзеф Сталін.

Звинувачення у фашистській орієнтації було інструментом дезавуації кіл, які постулювали повагу до вчення Католицької Церкви, надихалися консервативним баченням світу, посилаючись на спадщину націонал-демократії тощо. Прихильники люстрації та декомунізації чули про себе, що вони сповнені хвороби ненависті люди.

Тому, якщо зараз Кремль лякає світ «нацизмом», це не означає, що західна «антифашистська культура» (термін сформульований Фюре в книзі «Минуле однієї ілюзії») минула. Ліві та ліберальні інтелектуали на Заході мають свою політичну теологію. В їхніх очах зло таїться там, де люди ставлять на перше місце націю, батьківщину, родину, традицію.

За винятком того, що зараз використання наративу, який дещо нагадує кремлівську пропаганду (звинувачення, що всі праві це фашисти), може бути малоприємним. Адже прогресивному європейцю не випадає говорити мовою Путіна. Ніхто не хоче бути «російською онучею».

[*Російська онуча (пол. ruska onuca) – це зневажливий термін, яким в поточній польській мові окреслюють особу чи інституцію, яка, на думку оповідача, веде пропагандистську діяльність на користь Росії або іншим чином сприяє цьому — прим. перекл.]

–Філіп Мемхес

TVP ЕЖЕНЕДЕЛЬНИК. Редакторы и авторы

  –Переклав Юрій Ткачук