Це явище відоме щонайменше з декаду і воно є справжнім кошмаром для власників ЗМІ. Науковці ввели спеціальний термін «news avoidance», який дослівно означає «уникнення новин» і, як це властиво науковцям, проводять дослідження, намагаючись зрозуміти, чому так відбувається. В останньому звіті Інституту Ройтерза цій проблемі приділено багато уваги. Виявляється, аж 38% респондентів по всьому світу відповіли, що активно уникають новин. Цей показник зріс у порівнянні з 30%, які були п'ять років тому. Якщо такий темп утримається, то в найближче десятиліття половина людства скаже новинам своє «ні». Хіба що щось має змінитися. Питання тільки – що?

Нещодавно ліберальна американська журналістка опублікувала в «The Washington Post» текст, в якому зізналася в «ганебній правді» про те, що перестала читати газети й дивитися програми новин. Ба! Оскільки ці новини її дратували, а після їх прочитання вона почувалася випаленою й не могла сама написати нічого оригінального, тож звернулася, як і личить справжній американці, до психотерапевтки. І та їй порадила (сподіваюся ви сидите) перестати читати новини.

Терапевтка зробила висновок, що щоденне занурення в те, що зараз називається інфосферою (а журналістка не брала полонених і в її щоденне ранкове меню входили і «New York Times», і «Washington Post», і «Wall Street Journal», приглушене CNN завжди увімкнене в офісі, а інформаційне радіо «NPR» вона слухала у душі...), мало негативний вплив на її психічне здоров’я, а її єдиною порадою було зупинити цей потік токсичних речовин.

Коли я це прочитав, то подумав про себе. Як довго я читаю лише заголовки, щоб приблизно розуміти, що є предметом публічної дискусії, але не вдаюся у зміст текстів, якщо не мушу? Віддавна. Думаю, я став сам собі терапевтом. І все ж я займаюся інформацією професійно.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Я починав як аматор, ще за часів ПНР, коли вперше відчув насолоду від контакту з «Народною трибуною» та іншими партійними газетами, намагаючись прочитати в них, що трапиться в майбутньому і коли остаточно завалилася Система. Тоді я також вперше довідався про «випалення», яке описувала американка. Воно виникало в ситуаціях, коли я переходив тонку межу між читанням між рядків і читанням (або слуханням) того, що було написано (чи сказано). Коли я серйозно сприймав новинну кашу, яку подавали комуністичні ЗМІ, і пробував споживати її як звичайну їжу, то у мене виникло щось на кшталт «нетравлення мозку».

Тоді мені довелося зробити паузу і повернутися до трактування інформаційних повідомлень як предмета дослідження. Можна сказати, що, одягнувши інтелектуальний протигаз і гумові рукавиці, можна було впоратися навіть із комуністичними засобами масової інформації, а невмирущий початок кожного «Вечора зі Щоденником» [пол. Wieczór z Dziennikiem – щоденна телепрограма новин, трансляція якої розпочиналася о 19.30 на каналі «Telewizja Polska» в 1976 -1979 роках – прим. перекл.], у якому говорилося, що: «Перший секретар Центрального Комітету Польської Об’єднаної Робітничої Партії товариш Едвард Ґєрек...» змінився на просте повідомлення – «все як завжди».

Коли в заголовках з’являлися згадки про прем’єра чи Політбюро, то треба було уважно слухати, бо це означало, що щось діється. Озброєний такими знаннями, які я розвивав і загартовував роками, мені вдалося дочекатися падіння ПНР.

Після 1989 року я немов одержимий кинувся відстежувати усі новини, які надходили із ЗМІ, і це стало моїм природним середовищем. Інколи вони мене дратували, ображали непрофесіоналізмом, упередженістю, вибірковістю та всіма гріхами, якими грішать наші ЗМІ, але я був радий, що вони були поруч і з радістю в них занурювався: від «Життя» [пол. „Życiе” – щoденна газета, що виходила у 1996-2005 роках – прим. перекл.] з крапкою до урбанового «Ні» [пол. „Nie” – тижневик, створений Єжи Урбаном – прим. перекл.], від «Політики» [пол. „Politykа” – тижневик, що виходить від 1957 року – прим. перекл.] до «Найвища пора» [пол. „Najwyższy Czas” – суспільно-політичний щотижневий новинний журнал, що виходить з 1990 року – прим. перекл.], я купався у слові й створених ними новинах.

Потім з’явився Інтернет і в один момент я відчув себе загнаним у кут. Я більше не міг взяти газету до рук у зручний для мене час, добре вмостившись з горнятком кави. Тепер газета (чи, власне, щось, що перестало бути газетою, і лише перетворилося на багатоголовний гібрид багатьох ЗМІ) гналася за мною. Вона виникала звідусіль, ховаючись під багатьма псевдонімами, та хотіла лише, щоб я проводив з нею якомога більше часу, а я почувався Катариною Блюм, життям якої свого часу також заволоділа Газета (щоправда, щоб уникнути зайвих асоціацій, бо справа стосувався фактично газети, можливо, краще – «Die Zeitung») [автор нав’язує до відомої історії німкені Катарини Блюм, життя якої кардинально змінила стаття в газеті. Цю історію у свому романі «Втрачена честь Катарини Блюм» описав Гайнріх Теодор Бьолль – прим. перекл.].

Тоді я почав використовувати вибірковий підхід. Як у старому анекдоті з давніх добрих часів, де розповідається про чоловіка, який кожного ранку після ранкової прогулянки приходив до кіоску, брав газету, дивився на першу сторінку й відкладав її, не купуючи. Через деякий час продавець газет запитав його, заінтригований, що він шукає. – Некролог, – лаконічно відповів чоловік. Коли продавець сказав йому, що некрологи друкуються на останніх сторінках газети, то чоловік відповів, що «той, на який я чекаю, буде на першій сторінці».

Можна сказати, що цей чоловік з анекдоту був одним із передвісників вибіркового підходу до інформації, тобто «selective news avoidance». Коли неможливо уникнути напливу новин, то ми інстинктивно шукаємо ту, яка є найважливішою. Таким чином нам вдається зберегти фікцію участі в медіаобміні, та ніхто не може звинуватити нас у тому, що ми самоізолюємося, але водночас звільняємося від цілого величезного потоку новин, які, як у випадку з цією американською журналісткою, можуть бути для нас шкідливим.

Це звільнення може набирати різних форм. Іноді може доходити до надлишку інформації про певних осіб чи явища. Щось подібне відбувалося з новинами про Дональда Трампа. Незалежно від того, чи аудиторія є його прихильниками, чи противниками, вони все одно не хочуть чути про нього так часто.

Молода жінка, яку цитує група американських дослідників, визнала, що вона вирішила взяти «відпустку» від новин, тому що натрапляючи весь час на нові повідомлення про Трампа, які для неї були «заважкими», вона не змогла більше цього витримати. Можна припустити, що причиною цього був потужний емоційний заряд і насправді повідомлення містили не інформацію, а скоріше проєкції ідіосинкразій авторів або ж суміш одного й другого.

В Ізраїлі такою фігурою був Біньямін Нетаньяху, який з ранку до вечора заповнював своєю могутньою особистістю весь інформаційний простір, в Росії це, звісно, Путін, а в Польщі (якби проводилося таке дослідження) напевно виявилося б, що їхнім відповідником є тандем Качиньський-Туск. У цьому випадку принцип «добре чи погано, головне прізвище» не спрацьовує, оскільки перенасичення інформацією, незалежно від її конотації, зумовлює втечу аудиторії.

Смішно й те, що оскільки інформаційний світ є глобальним, то можна спостерігати такий собі «ефект метелика»: підігрівання певних тем американськими журналістами могло спричинити кризу в аудиторії, наприклад, Фінляндії. Ті ж дослідники цитують певного фіна, який не витримавши напливу новин про Верховний суд США, відмовився отримувати будь-яку інформацію про Сполучені Штати.

Класичним прикладом феномену перенасичення є пандемія Covid-19. Спочатку всі шукали інформацію на цю тему. День починався від новин в Інтернеті, які мали б заспокоїти, або хоча б переконати, що справи йдуть краще, ніж напередодні, або краще, ніж у сусідів. Всі навчилися, що таке «R-фактор», як відбувається передача вірусу, чим він насправді небезпечний, як його виявити чи вилікувати.

Потім нам стало байдуже. Причиною цього стала велика кількість дезінформації, через що було справді важко відрізнити правду від брехні. Але скоріше, мабуть, через почуття безсилля, що від нас мало що залежить, і щоденне нагадування про наше безсилля викликало в нас почуття глибокого смутку. Вірус немовби захопив не лише наші тіла, а й розум, а ЗМІ давали нам його щоденну дозу.

Проте доречно було б заступитися за ЗМІ, адже інформування про пандемію мало великий соціальний сенс. Зрештою, йшлося про всесвітню небезпеку, та, принаймні на початку, всі самі хотіли, щоб ця інформація потрапила до них. Навіть активісти Конфедерації [пол. Konfederacja – коаліція польських політичних партій, утворена перед виборами до Європарламенту 2019 року, яка є скептична щодо Covid-19 та щеплень] виграли від цього, хоча й не обов’язково так само як решта громадян. Байдужість прийшла пізніше.

Однак є категорії новин, які обтяжують, змушують почуватися безпорадним і водночас нічого або майже нічого не дають натомість. До них можна віднести весь спектр новин про катастрофи. Адже яка нам користь від інформації про те, що в Індії зіткнулися поїзди, внаслідок чого загинула сотня людей? Чи наші дії покращать безпеку індійських залізниць? Або яка користь від новини про те, що внаслідок пожежі на птахофабриці згоріло сто тисяч курей?

В обох цих випадках матимемо справу лише з жахливими зображеннями потрощених вагонів і скривавлених тіл чи палаючих тварин без шансів на порятунок, які завдяки нашій уяві сильно пригадуватимуть нам палаючих людей. А оскільки, згідно з відомим медіа-прислів’ям, одне зображення варте тисячі слів, прислужні ЗМІ не залишать нас без зображень, які більш-менш буквально з’являються на всіх екранах, що потраплять у поле нашого зору.

Тому не важко зрозуміти фінську офіціантку, яка розповіла, що у вихідні вона змінює свій смартфон на стареньку «Nokia», яка є лише телефоном, щоб фізично ізолюватися від повідомлень, які можуть завадити її відпочинку. Я знаю людей, які роблять це не тільки на вихідних і таким чином намагаються контролювати наплив агресивних новин.

Іноді це прагнення приймає форми, які можуть здатися трохи інфантильними. Інша фінка, пригнічена тим, що в новинах занадто багато негативних емоцій, сказала інтерв’юеру, що воліла б бачити в новинах щось приємне: хоробрих собак або маленьких панд. Вона навіть не усвідомлює, що ці фотографії загалом належать до тієї ж категорії, що й новини про катастрофи, і їх також можна назвати непотрібними новинами, де єдиною (але вирішальною) відмінністю між першими та другими є приємні почуття, які вони викликають у глядачів.

Можливо, саме у зв’язку з цим бажанням соціальні мережі переповнені фотографіями кошенят і собак, а відео з дивною поведінкою тварин з нестримною силою циркулюють в Інтернеті як вірус. Мене ж коти та собаки дратують так само як і спалена домашня птиця, тому що з перспективи користувача, який вкладає в їх перегляд свій дорогоцінний час, від їх показу в обох випадках не має жодної користі. Моя інтуїція підказує мені (і, напевно, багатьом іншим), що користь пізнання повинна супроводжувати кожну мить, проведену перед екраном, яких в нашому житті й так мало...

Феномен навмисного уникнення новин, звісно, також пов’язаний з їхньою вірогідністю, а точніше з її відсутністю. Майже 1/3 респондентів Ройтерс по всьому світі заявили, що їхнє рішення уникати новин мотивовано упередженістю ЗМІ. У цьому ж звіті опубліковано приголомшливі дані про те, що колишній іконі журналістики, британській BBC, довіряють лише 55% британців, й за останні чотири роки ця довіра радикально впала (з 75%).

Звіт не вказує на причини, але містить інформацію, з якої можна скласти цілісну картину. Тож, більшість тих, хто не довіряє «BBC», є консервативними виборцями, які голосували за Brexit. Враховуючи сильну симпатію медіакорпорації на користь противників виходу Великобританії з Євросоюзу, не дивно, що прихильники цього кроку розчарувалися і перестали довіряти інституції, яка в статуті містить пункт про неупередженість і багато років (справедливо чи ні) вважалася її світовим стандартом…

Американська журналістка, з якої я починав, Аманда Ріплі, чия терапевтка рекомендувала уникати новин, вирішила розібратися з феноменом дещо з іншого боку, аніж медіадослідники, та відповісти на запитання, чого саме не вистачає медіапродуктам, споживання яких шкідливе та від яких відмовляється все більша група глядачів, чого люди справді очікують від новин. Іншими словами: що можуть зробити журналісти, щоб їхня робота не була даремною? Діагноз був напрочуд простий і у світі журналістики, особливо американської хижацької новинної журналістики, він звучав доволі наївно.

На її думку, люди шукають трьох речей: надії, почуття справедливості та гідності. Останнє вона проілюструвала розповіддю про те, як кілька годин йшла з учасниками демонстрації проти абортів, тобто серед людей, чиї погляди, на думку її колег, слід було б висміювати чи засуджувати, і замість того, щоб поводитися як завжди, тобто «витягнути» своє криве дзеркало, в якому вона могла показати людей, з поглядами яких не погоджувалася, вона провела цей весь час у розмовах, намагаючись їх зрозуміти. Це було, як вона сама написала, для неї більш людяним.

Можна висміювати її відкриття, кажучи, що подібні ідеї вона може почути в будь-якій церкві, якщо захоче туди піти (ну, можливо, не в кожній), але суть не в цьому. Дилема, з якою ми стикаємося, вимагає відповіді на питання яка ж справжня мета надання інформації: це має бути обмін між людьми чи, можливо, забирання часу, щоб люди проводили його перед екраном. Великі медіакомпанії уважно читають подібні звіти Інституту Ройтерза і придумують способи, як утримати аудиторію, бо саме від цього залежить їхнє існування. Алгоритми підбирають для нас інформацію таким чином, щоб утримувати нашу увагу якомога довше. Тож, можливо, найближчим часом на екранах наших смартфонів буде ще більше пухнастих кошенят і нещасних собак (або навпаки). Можливо, компанії вигадають інші речі. Однак у цьому випадку до нас завжди ставитимуться (під «ми» слід розуміти наш час) як до товару. А цей підхід, власне, є чи не найголовнішою причиною втечі від ЗМІ. Тож настав час чесної угоди: ми вас читаємо, а ви ставитеся до нас як до людей. То як? Згода?

– Роберт Богданський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук

Джерела https://reutersinstitute.politics.ox.ac.uk/digital-news-report/2022/dnr-executive-summary

https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/21670811.2021.1904266

https://www.washingtonpost.com/opinions/2022/07/08/how-to-fix-news-media/

https://www.amandaripley.com/