Увімкнути комп’ютер і знайти у ньому відскановані документи, фотографії та інші пам’ятки минулого – це щось захоплююче та незвичне для кожного. Але незважаючи те, що кількість сканів збільшується, зростає і кількість архівних документів, тож стан оцифрованості польських архівів залишається на рівні одного відсотка. Що потрібно зробити для прискорення діджиталізації?
Проблема очевидна і гостра, але про неї мало говорять і не намагаються її вирішити. Скористаюся власним прикладом.
Як історик, я провів багато годин у вітчизняних та зарубіжних архівах, шукаючи документи для кільканадцяти моїх виданих книжок та багатьох наукових і науково-популярних публікацій. Доступ до архівів стає дедалі важчим, наприклад, у Бюро історичних досліджень Центрального військового архіву в Рембертові у черзі на доступ до документації потрібно чекати тижнями.
Навіщо змінили коди?
Професор Стефан Кеневіч, вже покійний великий історик, якось сказав, що глибинне, критичне вивчення історичної теми потребує півстоліття пошуків і досліджень. Минуло вже півстоліття, а Варшавське повстання не може дочекатися повної монографії. З простої причини: численна повстанська документація, яка збереглася після війни, розпорошена по різних архівних і музейних установах та приватних колекціях. У Польщі та за кордоном. Щоб дістатися до неї, потрібно багато часу і зусиль.
Пишучи на зламі ХХ та ХХІ століть монографію про повстанське угруповання Армії Крайової майора «Барткевича», я спирався на нечисленні збережені документи, але переважно на репортажі, спогади, щоденники тощо. За єдиним винятком. Після війни повстанці 3-ї (1150) роти цього Угрупування знайшли прихований ротний архів зі списками взводів, зброї, заявами про підвищення та нагороди. Покійний повстанець Ромуальд Ян Лютерек «Моряк» тримав їх у своїй квартирі у Варшаві. Порадившись із колегами з роти, він передав увесь збережений архів до Музею Армії Крайової у Кракові. Тому мені довелося знайти час і поїхати до Кракова на кілька днів, щоб ознайомитись із цією документацією.
Підписуйтесь на наш фейсбук
Збираючи повстанську документацію для своїх публікацій, я провів багато годин у трьох найбільших архівах, куди повстанська документація потрапила після ліквідації архіву Управління громадської безпеки ПНР у 1956 році. Більшу частину документації було передано до Військово-історичного інституту (ВІІ) у Рембертуві, багато – до Відділу історії партії (Польської об’єднаної робітничої партії, ПОРП), згодом перетвореного на Архів ЦК ПОРП, розташований у підвалі Сейму на вул. Вєйській у Варшаві. Найцінніші документи, які перебували під постійною охороною цензури і були практично недоступні пересічним історикам, були передані до архіву МВС ПНР. Для комуністичної влади було важливо, щоб вони ніколи не об’єдналися. Їхні дії були настільки лицемірними та віроломними, що вміст однієї папки було розділено на кілька частин і розміщено окремо в цих трьох архівах залежно від їх вихідної цінності.
На початку 1990-х років, після падіння комунізму, документацію, у тому числі повстанську, було передано з підвалу Сейму до Архіву нових документів, зі збереженням старих кодів, які використовуються донині (з позначкою AAN). Під час переїзду частина документів, цінних для істориків, але не для комуністів – сьогодні важко визначити, скільки і яких – була знищена. Є ще живі свідки, які можуть це підтвердити. За оцінками керівництва АНД, у його колекції зберігається близько 50 000 сторінок документації з Варшавського повстання.