ТИЖНЕВИК TVP: Почнемо з начебто очевидного запитання: чим відрізняється логопед від неврологопеда?
ЕВА ЗАНЕВСЬКА: Обидва фахівці займаються терапією мови в найбільш широкому розумінні цих слів. Логопед працює над корекцією дефектів вимови, наприклад, шепелявості або неправильної вимови „р”. Також він часто має справу з лікуванням затримки мови, коли діти досягають певного віку, у якому вони вже повинні почати говорити, а вони ще й досі взагалі не говорять або говорять замало. Неврологопед займається порушеннями мови на неврологічному фоні, тобто такими порушеннями, що були викликані пошкодженнями головного мозку.
У результаті травми?
Так, але не тільки. Найбільш поширеними порушеннями мови на неврологічному фоні в дорослих є афазія, тобто втрата здатності розуміти мовлення й формувати його, яка найчастіше наступає внаслідок травми або інсульту. Також часто виникає дизартрія, тобто розлади, викликані дисфункціями мовного апарату, – язика, піднебіння, гортані тощо.
Підписуйтесь на наш фейсбук
За замовчуванням, неврологопед повинен уміти й знати більше від логопеда. Однак, оскільки в широкому розумінні їхні компетенції досить схожі, терапією повинен займатися той фахівець, якому вдається краще достукатися до конкретного пацієнта.
Невролог також працює з людьми, які не говорять узагалі. Коли мозок настільки пошкоджений, спадають на думку приклади двох моїх пацієнтів. У літньої жінки після трьох інсультів стався параліч кінцівок. Я намагалася досягти того, щоб вона могла нормально харчуватися, тобто приймати їжу через рот, а не ентерально. Для цього насамперед потрібно було знизити м'язовий тонус в області обличчя та шиї.
Інший мій пацієнт – це молодий чоловік після важкої аварії. Було важливо, аби його обличчя перестало нагадувати маску, щоб він спромігся на найпростішу міміку: зумів посміхнутися, зморщити лоба, підняти брову...
Тобто Ви ведете боротьбу за підтримання позавербальної комунікації пацієнта зі світом? Треба звернути увагу, що поняття «позавербальної комунікації» є дещо ширшим: можна мати з нею проблеми, водночас володіючи мовою, правда? От хоч би взяти до прикладу Шелдона Купера з популярного серіалу «Теорія великого вибуху»...
Так, такі проблеми з розумінням контексту часто трапляються в пацієнтів із прозопагнозією. Я маю на увазі ситуації, коли пацієнт може говорити, спілкуватися, але через пошкодження правої півкулі мозку (наприклад, після інсульту) не розуміє жартів, не може підлаштувати стилю мовлення до людини, з якою розмовляє. Іноді він говорить, як якийсь пройдисвіт, хоча є добре освіченою й культурною людиною. Не використовує форм ввічливості, часто вживає нецензурну лексику й не усвідомлює, що щось не так. Сім'я теж не розуміє, що відбувається з людиною. Таким людям можна та варто зарадити фахово.
Навіщо дітям логопед, начебто відомо: їм часто треба допомагати вимовляти звуки типу «р», «ц» або «ш», і причина їхніх неприємностей може бути такою прозаїчною, як тривале годування з пляшечки. Але чим все ж відрізняються проблеми з мовою дорослих та дітей?
Малюкам легше, бо вони ще не встигли набути всього того, що «обтяжує» дорослих: неправильного прикусу, неправильної будови піднебіння, напруженості або контрактури м'язів, навичкової неправильної роботи язика... Багато вдається зробити без залучення до співпраці лікаря-ортодонта. Проте, наприклад, шепелявість легше вилікувати в дорослого, аніж у дитини. У дорослого є мотивація: він соромиться, хоче працювати над собою, тренується.