У книзі «Нема і не буде» Магдалена Окраска забирає нас у подорож по валбжиських копанках, закритих шахтах, вимерлих торгових площах і закинутих промислових будівлях. Вона розмовляє з мешканцями й копирсається в старих ранах, щоб показати гекатомбу провінції, яка наступила за шоковою економічною терапією на початку 90-х років минулого століття. Авторці не потрібно навіть вдаватися до провокацій, аби зіштовхнутися із закидами ліберально-лівих еліт.

Цивілізаційний занепад

Письменниця також відома як редактор видання «Новий громадянин», що пропагує ідеї соціальної справедливості, детально розглядає середні й малі міста всієї Польщі. Відвідує Валбжих, Тарнобжеґ, Озоркув, Мишкув, Щитно, Скаржисько-Каменну та багато інших населених пунктів. Історії цих місцевостей різні, але їх об'єднує одне: колись кожна з них в економічному плані процвітала та розвивалася, а після неоліберальної економічної трансформації або ще за умов занепаду ПНР почала регресувати.

У Валбжисі сталося це в результаті ліквідації шахт, в Тарнобжезі - після падіння місцевої сірчаної промисловості, а в Скаржиську - після значного скорочення працівників на військовому підприємстві, а також через те, що фабрику взуття назавжди було відправлено в економічне небуття.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  А потім кожна з цих історій має однаковий вигляд: занепад промисловості пов'язаний із ліквідацією робочих місць, зростанням безробіття, виїздом молоді за кращим життям до більших міст або за кордон, старінням суспільства та загальним маразмом, який в основному триває й дотепер. Але це не означає, що в серцях тих, хто залишився й ділиться з авторкою своїми розповідями, більше не жевріє нічого, крім самозречення. Радше навпаки, у них нуртує сильне почуття гніву, яке лише дещо притуплене та заглушене неоліберальним дзижчанням у засобах масової інформації про те, що потрібно бути мобільним, а не вимогливим, часто міняти роботу й місце проживання.

Проте це ж люди, котрі мають свою гідність, які є здібними, які колись були фахівцями у своїх професіях на промислових підприємствах. І ці люди були перемелені безжальними ринковими механізмами. Бо коли занепадало підприємство, яке було єдиним годувальником міста, то незабаром руйнувалося все: сусідські й родинні зв'язки, громадська активність, автобусне сполучення й навіть місцева культура.

Тому Окраска фокусує увагу не тільки на економічному руйнуванні, а й на непрямих явищах процесів, що були пов'язані з ним. У Валбжисі символом занепаду міста є незаконний видобуток вугілля в шахтах-копанках і банди, члени яких вешталися вулицями міста в 90-х роках. В Озоркові, окрім зупинки виробництва бавовняних й жакардових тканин, наступила ліквідація кінотеатру. Тому що, якщо немає роботи, то зникають люди, а якщо немає жителів, то немає кому витрачати кошти в кінотеатрах, театрах, кав'ярнях, ресторанах. Ефект доміно призводить до поступового занепаду всього. Цивілізаційна драма в багатьох діях, яка призводить до одного й того ж самого сумного фіналу.

Післясмак «Нема й не буде» дуже гіркий і неприємний, проте й такий необхідний, адже він здатен пробудити читачів із ліберальної сплячки, відповідно до якої трансформація після 1989 року ніби мала тільки позитивні сторони. Окраска дає змогу висловитися представникам спільноти, яка не мала змоги захистити себе. «Місто не скаржиться, місто гниє» – уривок із пісні «Де ти живеш?» гурту Zmarłym (укр. Мертвим – О.У.), що стосується іншого маленького депресивного містечка, під назвою Конське, міг би стати девізом для книжки «Нема й не буде».

Про простих поляків без моралізаторства

У книзі Окраски форма тісно переплітається зі змістом. Письменниця присвячує свою книгу насамперед усім пересічним жителям Валбжиха, Скаржисько-Каменної або Озоркова. Це призводить до того, що розповідь, яку вона намагається вести, є ближчою до реалій життя середньостатистичного поляка.

Авторка часто підкреслює, що вона провела цілі дні зі своїми героями, їла приготовлені ними страви й навіть спала в їхніх оселях. «Mагдо, будеш спати під озорківською бавовною», – авторка цитує пані Анну, яка працювала колись на текстильній фабриці, котра після приватизації поступово зменшувала виробництво до остаточного краху. «Китаєць не став би виготовляти постіль такої якості. Тут видно задум – і ткацький верстат, і людину», – оцінює Окраска. Такі сюжети показують близькість репортерки до співрозмовників, а картинкка з книги переплітається зі спогадами про продукти хорошої якості, які колись вироблялися в Польщі. Колись раніше, бо більше їх не буде, тому що після 1989 року польські політики вирішили, що краще імпортувати китайську бавовну. Це один із найбільш символічних фрагментів у книзі.

Таких багатозначних перлин тексту вистачає. Непримітна розповідь колишнього шахтаря про еротичні пригоди працівників чоловічої статі з ліквідованої шахти показує високе соціальне становище представників цієї професії в часи валбжиського процвітання, від якого сьогодні мало що залишилося. Але це також показує, що Окраска утрималася від спокуси дописувати власні коментарі до кожної розповіді співрозмовника або, навпаки, відходити від неї, для того, щоб упоратися з політично правильним тиском.

Письменниця не приїжджає до згаданих у книзі місць, як незнайома вчена або журналістка, яка з'являється лиш на деякий час, аби дослідити локальних мешканців, розглянути їх як об'єкти в соціологічній лабораторії, довести якусь свою політичну тезу (яка, зазвичай, цілком випадково збігається з наративом ліберальних ЗМІ про «темний» люд), і відразу ж повернеться до Варшави або ж до іншого мегаполісу. Вона відчуває себе частиною цього світу, хоча й не прагне виділитися, тому що з цього світу походить, і це відрізняє її від багатьох авторів, які раніше писали подібні репортажі.

Окраска кожен день живе в Заверці – містечку, яке з періоду трансформації також зіштовхується з різними соціально-економічними проблемами. Зрештою її перша книга-репортаж «Безплідна земля» присвячена саме цьому місту. І хоч Окраска пам'ятає, хто головний герой цієї драми, вона все ж не уникає політичних коментарів. Проте це, а також фактографія, що стосується демографії міст, безробіття або скорочення працевлаштування в окремих закладах праці, ідеально поєднується з історіями співрозмовників. Завдяки збереженню рівноваги, книга читається приємно й легко, одночасно є усвідомлення її літературної та соціальної цінності.

Кому заважає писати про поразки трансформації?

Із моменту виходу у світ «Немає і не буде» авторка отримує схвальні відгуки читачів і більшості рецензентів. Водночас книга викликала досить нервову реакцію в так званих літературно-журналістських салонах, де домінували літератори та журналісти ліберального спрямування. Деякі критики навіть стверджували, що в провінції не так вже й погано, бо квартири там дешевші, ніж у Варшаві. Були й абсурдні звинувачення, зокрема в тому, що книжка не об’єктивна й Окраска вже приїхала в ці місця, маючи готову тезу, бо у своєму творі вона показує стосунки мешканців, а не «іншої сторони».

Із тієї, іншої сторони, імовірно, мали бути місцеві чиновники та піарники з місцевих адміністрацій, які показали б новий ринок чи торговий павільйон для того, щоб пом’якшити меседж і направити його в русло ліберальних засобів масової інформації. Зрештою, вона була побудована на переконанні, що економічна трансформація в неоліберальному дусі дала всім рівні шанси на досягнення успіху, а не скористалися нею лише вкрай невибагливі та безпорадні. З іншого боку, репортажі є об’єктивними лише тоді, коли труп трансформації вдається якось «припудрити» .

З’явилися також звинувачення в тому, що всі ці розлогі описи нудного міського пейзажу, смаку напоїв та запіканок, які споживаються в місцевих придорожніх барах, – це лише непотрібні та нудні заповнювачі тексту.

Водночас сама письменниця не приховує, що у своїй книзі вона не намагалася бути об’єктивною, адже це неможливо. Окраска навіть наслідує стиль гонзо, що був винайдений американським журналістом Хантером Томпсоном, чиї репортажі були міражем суб’єктивного ставлення до його справжніх почуттів.

Попри те, що книга не є особливо суперечливою та в ній немає нічого такого нового, чого б не знала більшість поляків, вона все ж по-особливому відгукнеться в серцях тих читачів, хто не хоче бачити ран, завданих тій Польщі, про яку менше говорять у ЗМІ. Я також сподіваюся, що в майбутньому до цих ран будуть повертатися якомога частіше. Можливо, також у наступній книжці Магдалени Окраси?

- Бартош Ощепальський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

- Переклад Оксана Усатенко