У дискусії щодо потенційної інтеграції Польщі та України загалом відслідковуються дві точки зору: «за» і «проти». Водночас, окрім загальних заяв про можливу польсько-українську федерацію, немає конкретних пропозицій щодо того, як має виглядати таке спільне утворення. І тому невідомо, чи його варто підтримати, чи відмовитись від нього.

У «Тижневику TVP» від 24 червня цього року можна прочитати дуже цікаву колонку Філіпа Мемхеса «Чи Польща та Україна мають бути однією державою? Нерозумні мрії про федерацію » . Автор посилається на Дмовського, Пілсудського та Ґедройця, стверджуючи, що «польський національний інтерес полягає в тому, щоб Україна була сильною і незалежною від Кремля державою. Однак це не означає, що негайно слід починати якусь польсько-українську інтеграцію».

Отож, по-перше: не негайно. А по-друге, пишучи про «якусь» інтеграцію, треба знати, про що ми насправді говоримо.

Не так, як перша, не так, як друга

Коли ми думаємо про цю інтеграцію, на думку одразу спадає I Річ Посполита – у нашій традиції це оазис толерантності та країна, де співіснували різні нації. Хоча, звичайно, говорячи про нації, ми маємо на увазі теперішні нації – сучасних поляків, українців, білорусів і литовців. Тим часом тодішня у тодішній Речі Посполитій співіснували попередники цих націй. Можливо, поляки перед поділами їх країни були спільнотою, найближчою до сучасної польської нації, але все ж не зовсім: окрему ідентичність мала шляхта, окрему селяни чи навіть міщани.

Зрештою, пригадаймо, що багато могутніх магнатів тодішньої Речі Посполитої, які володіли статками на території сучасної України, походили з відомих руських сімей; рід Вишневецьких, швидше за все, походив від Рюриковичів, як і рід Острозьких; Збаразькі були нащадками князів Несвицьких. Їм насправді було байдуже, чи їхні селяни розмовляють руською, чи польською мовою. А селянам також не було надто важливо, чи вони проживають на землях нащадків руських чи литовських князів, чи, можливо, не титулованих магнатів з Мазовії чи, скажімо, Малопольщі.

Отже, давня Річ Посполита не може бути зразком інтеграції Польщі та України. Так, певною мірою ми можемо відсилатися до цього як до історичного факту – наші предки жили в одній країні. Хоча, очевидно, не всі. Період розквіту, окрім Першої Речі Посполитої, переживали тоді Харків, Донецьк і Одеса, не кажучи вже про Щецин, Вроцлав чи навіть Катовіце.

З іншого боку, II Річ Посполита не була матір’ю, яка приголублювала національні меншини. Так, в Україні не пам’ятають про найбільшу легальну українську політичну партію у той час – УНДО, Українське національно-демократичне об’єднання; не згадується найбільша українська газета – щоденна газета «Діло», що виходила у Львові. Мало говорять про те, що 150 тис. українців у складі Польського Війська воювали у вересні 1939 року з німцями. Згадується погане: закриття українських шкіл і руйнування церков, пацифікація сіл. І прославляється Організація українських націоналістів, яка боролася проти «польського гніту». З польської точки зору, ОУН була терористичним угрупуванням, тож відмінності в оцінці спільної історії видно, як на долоні. Тому залишмо ІІ Річ Посполиту історикам – нехай спробують показати те, що було спільним і добрим. Звичайно, не приховуючи при цьому поганого.

Шукаймо чогось нового

Іншими словами, говорячи про інтеграцію Польщі та України, не варто шукати взірців у минулому, бо вони або взагалі не підходять для сучасності, або сприймаються зовсім по-різному по обидва боки Бугу.

Насправді ж треба придумати щось абсолютно нове. Замислюючись передусім про те, наскільки обидва народи – польський і український – можуть бажати інтеграції обох країн і чи вони взагалі до цього готові.

Парадоксально, але українці можуть бути більш схильні до таких дій. І справа не лише в тому, що вони, як показує дослідження, вже багато років ставляться до Польщі з симпатією, а президент Анджей Дуда є для них найбільш шанованим іноземним лідером (як колись ним був Александер Кваснєвський, але з інших причин). В Україні проживає багато представників різних національностей, і здебільшого їхні погляди одностайні; для громадян цієї країни це природно і очевидно. Можливо, легше було б переконати громадян України прийняти якусь формулу інтеграції. Тим паче, що для багатьох із них наша країна стала місцем економічної еміграції і вони встигли її добре пізнати.

Польща ж після Другої світової війни стала моноетнічною країною. Поляки складають 95 відсотків громадян, і навіть якщо за останні роки до нас на роботу прибув мільйон українців, небагато (десятки тисяч) залишилися в Польщі назавжди, а більшість приїхала і виїхала. Зараз у нас близько двох мільйонів біженців з України, при цьому не спостерігається жодних серйозних конфліктів. Ми набагато краще розуміємо один одного і, ймовірно, в Польщі назавжди оселиться близько півмільйона приїжджих з країни Дністра та Дніпра.

Але чи зможемо ми, поляки, подолати критичний погляд на наших східних сусідів, який розвинувся на тлі історичного досвіду? У Польщі є люди, які бачать Україну лише крізь призму волинської різні, не погоджуючись з тим, що Волинь за територією і населенням – це невелика частина України. А за Збручем місцеві поляки пам’ятають радянський гніт: Голодомор, польську операцію НКВД і депортації до Казахстану, а про УПА читають лише в підручниках з історії.

Є ще одна різниця між громадянами Польщі та України. Треба пам’ятати, що переважна більшість території нашого східного сусіда з 1920 року перебувала під владою Радянського Союзу. Там десятиліттями тривала інтенсивна радянізація. Як би ми не критикували ПНР, мусимо визнати, що відмінності між «Народною Польщею» та СРСР були в багатьох аспектах величезні (наприклад, роль Церкви та приватна власність на землю по наш бік Бугу).

А щодо майбутньої інтеграції є багато питань. Яка має бути її формула? Припустімо, що буде створена польсько-українська федерація, як дехто пропонує. Хто її очолить і з якими повноваженнями? Президентом буде поляк чи українець? А може, будемо про це сперечатися?.. Ми створимо спільний парламент чи залишаться Сейм і Верховна Рада, а Сенат, наприклад, буде спільним? Один центральний уряд з обмеженими повноваженнями чи два національні уряди? Ми в цій федерації приймемо польське та українське законодавство чи створимо якесь зовсім нове? Приймемо одночасно злотий і гривню чи щось інше?..

Ідемо далі: чи поляки обов’язково муситимуть вивчати українську, а українці – польську? А як щодо оцінки спільної історії: чи будемо виробляти обов’язкову, спільну версію, чи залишатимемось на своєму, спокійно працюючи над зближенням поглядів істориків? А що з культурою – чи будемо дбати про збереження польського і українського паритету? Подібних проблем є дуже багато.

Повільно, але вперед

Звичайно, все це якось можна було б вирішити. Ключовим тут є слово «якось». Бо насправді немає сенсу створювати польсько-українську федерацію, яка буде обтяжена величезною кількістю проблем, і оголосити, що ми досягли успіху, бо ось же - відбулася справжня інтеграція Польщі та України.

Спочатку нам потрібно з’ясувати, які наші спільні інтереси. Звичайно, основний спільний інтерес полягає в тому, щоб зробити так, щоб нас сприймали як вісімдесятимільйонний суб’єкт у Європі та світі. Але це не станеться само собою. Ми не можемо раптом проголосити створення Польщо-України чи, може, Україно-Польщі, і все буде гладко.

Перш за все, необхідно подумати, в яких сферах ми могли б діяти разом. Деякі речі начебто очевидні. Перш за все, нам потрібне реальне відкриття кордонів між нашими країнами. Бо до російської агресії проти України вони виглядали драматично: великі черги, тіснява у пунктах перетину. Але річ у тому, що Польща в Шенгенській зоні, а Україна навіть не в Євросоюзі. Якщо ми не хочемо чекати на вступ нашого східного сусіда до ЄС, нам потрібно виробити якісно нову формулу функціонування спільного кордону. Таку, на яку погодиться Брюссель. Це, звісно, матиме подальші наслідки, і їх всіх потрібно враховувати, в тому числі майбутні правила поселення українських громадян у Польщі та польських громадян в Україні (бо чому рух населення має відбуватися лише в одному напрямку).

Після цього можна буде братися за більш складні справи. Наприклад, спільною може бути оборона. Звісно, йдеться про ситуацію після завершення війни в Україні, інакше вийде, що польсько-українська інтеграція просто втягне Польщу у бойові дії. Але в перспективі створення спільного командування наших армій може бути дуже вигідним і для Варшави, і для Києва. Звичайно, Україні, напевно, спочатку варто вступити до НАТО, що, втім, сьогодні не виглядає нереальним.

І, звісно, ми можемо разом займатися зовнішньою політикою. Це може статися найпізніше, тому що Польща є членом ЄС, а Україна – ні. Перспектива вступу України до ЄС сьогодні здається далекою, але, доклавши значних зусиль, її можна прискорити. У всякому разі, на початковому етапі може вистачити координації зовнішньої політики.

Якби спільний інтеграційний план був таким, то можна було б думати про створення польсько-української конфедерації. Йдеться про розуміння конфедерації як союзу держав; певною мірою сьогодні це Європейський Союз, а в минулому це був, зокрема, Німецький Союз (1815 - 1866), Конфедеративні Штати Америки (1861 - 1865), а також Сербія і Чорногорія (2003 - 2006). Тому що в нинішніх умовах має сенс тільки поступова, повільна інтеграція, вигідна для обох країн і ретельно продумана. Усім громадянам Польщі та України має бути абсолютно зрозуміло, куди і навіщо ми йдемо. І хід інтеграції потрібно ретельно аналізувати. Таким чином, щоб якби щось не спрацювало, можна було просто відмовитись від цього. І спробувати інакше, краще.

Треба ставити цілі

Як це не парадоксально (незважаючи на драму нинішньої війни), але Україна, на відміну від Польщі, має чіткі цілі: вступ до ЄС і НАТО. Ми цього вже досягли, і нові напрямки, якими ми могли б рухатися, окрім загального – забезпечення добробуту всіх громадян, не дуже зрозумілі.

То чому б нам не захотіти створити тісну співпрацю – альянс, конфедерацію – країн, які історично дуже близькі одна до одної? Хоча б Польщі та України? Чи ми боїмося, що Володимир Путін чи Сергій Лавров знову заявлять, що Польща «хоче контролювати Україну»? І що вони лякатимуть українців «поверненням польських панів»? Чи, може, самі боїмося, що ми, поляки, раптом відчуємо якийсь «кресовий поклик» і захочемо полонізувати наших сусідів?

Не треба боятися складних викликів. Перефразовуючи слова Філіпа Мемхеса, польський національний інтерес полягає в тому, щоб Україна була сильною і незалежною від Кремля державою. Але це не означає, що ми не можемо думати про перспективу взаємовигідної поступової польсько-української інтеграції.

– Пьотр Косціньскі
– Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори