Джордж Сорос викликає у світі великі емоції. Хоча він хоче, щоб його вважали підприємцем-благодійником, у багатьох країнах його іноді сприймають як мультимільярдера, який маніпулює великою політикою.

Тим часом в Польщі про його діяльність на ниві меценатства мистецтва відомо небагато. А справа ця не нова. Йдеться про ініціативи 90-х років минулого століття. Їм присвячена виставка «Машина впливу» в Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві.

Майже 92-річний сьогодні американський фінансист єврейського походження емігрував з Угорщини на Захід після Другої світової війни. Він навчався в Лондонській школі економіки, де відвідував семінари Карла Поппера, австрійського філософа, який сформулював концепцію «відкритого суспільства». І саме ця концепція стала лейтмотивом політичної діяльності Сороса.

Поппер вважав прикрістю для людства те, що називав «закритим суспільством». Йдеться про колектив, у якому владна група має монополію на єдино правильну інтерпретацію реальності та нав’язує свої погляди широкій громадськості. Вона також торпедує всі зміни, оскільки її позиція може бути підірвана. Так буває в авторитарних і тоталітарних державах. Вони базуються, стверджував Поппер, на ідеях Платона, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля та Карла Маркса.

Альтернативою такому злу є «відкрите суспільство». А у фрагменті автобіографії «Сорос про себе. На повороті» з 1995 року учень Поппера пояснює, чому це має бути бажаний напрямок людського розвитку: «Ні в кого немає істини в останній інстанції. З цієї причини наше мислення має бути критичним; нам потрібні інституції та правила поведінки, які дозволяють людям з різними поглядами та інтересами жити в мирі; нам потрібна демократична форма правління, яка гарантує, що передача влади відбувається законно і в порядку; нам потрібна ринкова економіка, яка працює на основі зворотного зв’язку та виправляє помилки; ми повинні захищати інтереси меншості та поважати погляди меншості. Найбільше нам потрібно верховенство права. Такі ідеології, як фашизм чи комунізм, ведуть до створення закритого суспільства, в якому індивід підпорядкований колективу».

Коли реальний соціалізм збанкрутував, а Радянський Союз зазнав поразки в холодній війні, рецепти Сороса стали у країнах колишнього Східного блоку та колишній Югославії майже оракулом для ліберальних кіл, які претендували на роль головних законодавців політичних тенденцій. Американський бізнесмен жертвував гроші неурядовим організаціям, які мали прокласти шлях моделі «відкритого суспільства» туди, де мала постати нова політична реальність – від Алмати до Любляни, від Санкт-Петербурга до Скоп’є.

У 1989 році у Польщі повстала Фундація ім. Стефана Баторія. Ця інституція над Віслою широко відома, чого не скажеш про Центр сучасного мистецтва – Варшава, який при ній був. Центр був заснований у 1992 році і пропрацював лише кілька років. Деякий час її керівником була Анда Роттенберг.

Центр сучасного мистецтва – Варшава належав до міжнародної мережі Центрів сучасного мистецтва Сороса (SCCA). Було 20 закладів у 18 посткомуністичних країнах (включаючи Словенію, Хорватію, Боснію та Герцеговину та Македонію). Вони діяли в 1992-1999 роках (за винятком Будапештського, який був запущений першим у 1980-х роках). Їх завданням була інституційна підтримка місцевих митців.

Проте йшлося не лише про матеріальну підтримку. Місія SCCA полягала у тому, щоб прокласти нові шляхи для творчості в дусі «відкритого суспільства». Це була одна з культурних колонізаційних практик Заходу в рамках глобалізації, яка набрала обертів після падіння залізної завіси. Важлива функція в SCCA випала ретельно підібраній групі кураторів. Тільки от місцеві митці були орієнтовані на Захід і поводилися автоколонізаторсько.

Сербський теоретик мистецтва Мішко Шувакович ввів термін «соросівський реалізм». Цей термін нагадує словосполучення «соцреалізм». Як за часів сталінщини мистецтво мало утверджувати важку працю трудящих міст і сіл, у 90-х роках його місією стало популяризувати концепцію «відкритого суспільства», наприклад, висвітлюючи проблеми груп, які сприймаються як пригноблені меншини. Однак якщо зброєю соцреалізму був пафос, то в «соросівському реалізмі», явищі, характерному для постмодернізму, ми маємо справу з таким засобом, як іронія.

Хоча SCCA сприяли місцевим відмінностям, розглядали їх водночас інструментально. Різноманітність шанували і навіть фетишизували, але таким чином, щоб окремі ідентичності не уповноважили себе по відношенню до чинних правил. Звісно, йдеться не про цензурні практики, а про різноманітні витончені заходи, наприклад, про розкручування кураторами певних тем.

Можна зробити висновок, що, як це не парадоксально, Сорос, ікона лібералізму, пішов услід італійського комуністичного мислителя першої половини ХХ століття Антоніо Ґрамші, який ставив примат культурної гегемонії лівих сил над революційною боротьбою. Факт – мистецтво є потужною зброєю, особливо коли йдеться про завоювання вибагливої інтелектуальної еліти.

Водночас висунутий Соросом постулат критичного мислення – це палиця з двома кінцями. Реалізуючи його, можна поставити під сумнів владу і тих, для кого концепція «відкритого суспільства» є інструментом маніпуляції.

– Філіп Мемхес
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Виставку «Машина впливу» („The Influencing Machine”) можна відвідати з 24 червня по 6 листопада 2022 року, куратор – Аарон Моултон, Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», Варшава

Джерела:

Кароліна Лабович-Діманус «Синхронізація в Інтернеті: Центри сучасного мистецтва Сороса – чотири моделі: Будапешт, Київ, Таллінн, Варшава», Instytut Sztuki PAN, 2016