Вже деякий час і все частіше лунають голоси, що Польщу та Україну має пов’язувати щось більше, ніж союз двох держав. Як приклад, наведу слова Анджея Зибертовича в інтерв’ю, яке він тиждень тому дав для «Газети Поморської».

Серед іншого він сказав: «Цікаво, чи не могла б концепція польсько-українського союзу чи Речі Посполитої багатьох народів стати великою пригодою для нового покоління».

Таким чином відомий соціолог долучився до групи журналістів та експертів, які поділилися подібними міркуваннями на сторінках «Нової Конфедерації» і на сайті wPolityce. Їхні тексти свідчать про те, що після нападу Росії на Україну в лютому цього року відродилися мрії про відбудову колишньої великої держави, якою 400 років тому була польська держава, інтереси якої були скеровані на схід. Показово, що в даному випадку ми маємо справу не з маргінальними дискусіями в соцмережах, а з дебатами в головних ЗМІ.

Нинішнє зближення Польщі та України – як на політичному, так і на соціальному рівні – є фактом. Це величезний капітал для майбутнього, особливо з огляду на постійну загрозу з боку Росії. Але це не має означати перетворення польсько-українського сусідства на те, що іноді називають «федерацією». Особливо, якщо це завдасть серйозних неприємностей Польщі.

Справа у тім, що ідеї створення нового польсько-українського політичного утворення випливають із некритичного ставлення до І Речі Посполитої. Багатонаціональний характер цієї країни іноді ідеалізується. А тому, що це була потужна сила в Європі, тож із зрозумілих причин поляки й досі мають до неї сентименти.

У польському національному уявленні території, які називають Кресами – Прикордонням, асоціюються з сильною присутністю поляків на Сході. У цьому контексті можна згадати як лицарів, які захищають твердиню християнства, так і поетів, що оспівують свою батьківщину. Хоча зараз міста Львів, Гродно та Вільнюс не знаходяться в межах польської держави, через історію їх не можна вилучити з польської колективної пам’яті, пронизаної романтизмом.

От тільки І Річ Посполита не була багатонаціональною аркадією. І залита кров’ю історія польсько-українських відносин це яскраво доводить. Звісно, в ім’я політкоректності можна закрити очі на такі болючі події, як козацьке повстання Богдана Хмельницького чи сучасні суперечки між різними народами. Але температура не спаде, навіть якщо розбити градусник.

За словами польського історика і журналіста Фелікса Конечного (він жив на зламі 19-20 століть), розширення І Речі Посполитої на схід призвело до зіткнення цивілізацій. Бо козаки належали до відмінного від польської шляхти цивілізаційного ладу – того, що був успадкований після варварських набігів із Великого Степу, а не у результаті впливу латинського Риму на Європу.

Таким чином, Креси, з одного боку, наповнилися бароковими католицькими храмами, але з іншого – Польща стала більш орієнталізованою (польська шляхта перейняла риси туранських народів). Проявом цього був сарматизм, який ментально віддаляв поляків від західної частини Європи (до видимої ознаки цієї відокремленості можна віднести кунтуші).

З концепції Конечного можна зробити висновок, що Польща зробила катастрофічну помилку, відвернувшись від Заходу на Схід. Креси стали для неї своєрідним тягарем, як місце конфліктів та джерело такої політичної культури, яка послаблює королівство.

Тож не дивно, що Роман Дмовський, головний теоретик сучасного польського націоналізму, який він кував на початку 20 століття у період розділів Польщі, негативно ставився до моделі багатонаціональної держави. Тому він хотів, щоб майбутня незалежна Польща набула територіальної форми національно однорідної держави. Щодо цивілізаційного порядку, то тут він дивився на захід – зразки політичної культури поляків він вбачав у Великобританії.

Те, що, за концепцією Дмовського, стосувалося кордонів Польської держави, певною мірою здійснилося після Другої світової війни. Очевидно, що втрату східних земель ІІ Речі Посполитої можна сприймати як кривду, заподіяну полякам на користь СРСР (навіть з урахуванням компенсації у вигляді Західних і Північних територій). Тим не менш, будь-який територіальний ревізіонізм є пороховою бочкою, і це ми спостерігаємо в Європі протягом трьох десятиліть.

І слід зазначити, що завдяки тому, що Польща стала національно однорідною державою (оскільки кордони були переміщені, а більшість німецького населення була виселена), вдалося уникнути жорстоких випробувань, яких після 1989 р. зазнали країни, що колись входили до складу Радянського Союзу та Югославії. І цей факт потрібно мати на увазі, особливо у 2022 році, враховуючи також міграційні проблеми.

Тим часом люди, які виступають сьогодні за створення нового польсько-українського політичного утворення, виходять з антинаціоналістичних позицій. Вони хвалять мультикультуралізм. Вони посилаються на геополітику Ягеллонів, яку підтримував Юзеф Пілсудський після Першої світової війни.

Маршал Польщі дивився на реальність з точки зору кресового шляхтича, який дбав про спадщину І Речі Посполитої. Він був прихильником федерації, яка об’єднувала би Польщу та держави, які мали бути побудовані на руїнах Російської імперії. Як відомо, у міжвоєнний період з того нічого не вийшло. Не тільки тому, що радянська Росія виграла, а й через антагонізми між поляками, українцями, білорусами та литовцями.

Ще одним авторитетом для прихильників нового польсько-українського політичного утворення є Єжи Ґєдройць. Його доктрина, яку після Другої світової війни він сформульовав разом з Юліушем Мєрошевським, розглядається як творче продовження ягеллонської геополітики. Але це непорозуміння.

Ґєдройць був реалістом, з міцним фундаментом. Незважаючи на те, що походив із кресової аристократії, у політичних питаннях він не мав жодних сентиментів до минулого. Він усвідомлював, що було тягарем для стосунків поляків зі східними сусідами. Тому вирішив, що треба вчитися на історії.

Він визнав територіальну форму Польської держави після Другої світової війни зі всіма насдідками. З іншого боку, він був переконаний, що запорукою безпеки Польщі є створення держав, які будуть відокремлювати її від Росії. Тому розраховував на розпад СРСР і появу України, Литви та Білорусі як самостійних політичних утворень (звідси й коротка назва його доктрини: «УЛБ»). Водночас, за словами редактора паризької «Культури», і Росія, і Польща у цій системі мали бути неімперіалістичними.

Британський історик, експерт з історії І Речі Посполитої Річард Баттервік-Павліковскі закликає поляків розглядати доктрину Ґєдройця як відправну точку східної політики. У той же час протиставляє «УЛБ» тому, що він називає «ягеллонськими фантазіями». Під час цьогорічної конференції «Польща великий проект» Баттервік-Павліковський сказав: «Я не радив би раптом демонструвати емблеми Гадяцької унії [це була мирна угода з козаками, укладена в 1658 році], сподіваючись, що більшість українців, білорусів та литовців будуть іти під польським прапором».

Отже, насправді думка Ґєдройця суперечить геополітиці Пілсудського. Проте може виявитися несподіванкою те, що вона відповідає... концепції Дмовського.

Навколо лідера нацдемократії виріс міф, що він був антиукраїнським політиком. Тим часом в одній із найважливіших своїх книжок «Думки сучасного поляка», що вийшла друком у 1903 році, він позитивно оцінює до націєтворчі прагнення українців.

Ось вражаючий фрагмент: «Якщо русини мають стати поляками, їх треба полонізувати; якщо вони хочуть стати незалежною, здатною жити і воювати русинською нацією, то їм треба наказати тяжкими зусиллями здобути те, що вони хочуть мати, змусити їх загартуватись у вогні битви, що для них ще більш необхідно, ніж для нас, бо вони за своєю природою набагато пасивніші й ледачіші за нас. Якщо ми без опору будемо давати їм усе, що вони хочуть «і навіть більше, ніж вони хочуть», то ми тільки самі вийдемо з Русі, але русинської нації не створимо. Задовольнивши їхні надмірні апетити, ми залишимо цю прекрасну землю млявим, ситим ледарям, чия незалежність триватиме, доки хтось енергійніший за нас не покладе на них руку. Замість незалежної руської нації ми приготуємо грунт для московського народу».

Хтось може обуритися, що наведена цитата виявляє зневажливе та патерналістське ставлення автора до українців. І була б це правильна реакція.

Але в наведеному фрагменті слід також помітити вказівку на переваги для поляків за підтримку українського населення проти царизму. Це дуже важливе і навіть пророче. Так само побоювання, що якщо віддати Україну в руки «млявих, ситих ледарів» (чи сьогодні не приходять на думку олігархи, які гальмують розвиток своєї країни, чи чоловіки, які за допомомою хабарів ухиляються від армії?) цивілізаційно пов’яже її з Росією. Підписуйтесь на наш фейсбук Не можна не враховувати той факт, що Дмовський ставив на перше місце польський національний інтерес і формулював свої думки в період, коли не мусив політкоректно себе цензурувати. Звичайно, тепер його твори варто читати критично. Проте, щоб витягти з них те, що є змістовним і актуальним, варто профільтрувати їх через доктрину Ґєдройця.

Залишається ще один важливий момент. Справа в тому, що український народ не можна розглядати як об’єкт. Слід враховувати його чутливість – особливо зараз, коли він опинився у надзвичайно складній ситуації. З іншого боку, висунення ідей створення польсько-українського союзу чи федерації, на додаток згадування про І Річ Посполиту, може викликати в українців занепокоєння, що поляки хочуть їх колонізувати. Це, у свою чергу, могло б відродити старі польсько-українські антагонізми, якими з радістю скористався б Кремль. А робити такі подарунки Росії – це навіть гірше ніж злочин.

Підводячи підсумок, сенсом існування Польщі є Україна як незалежна і сильна по відношенню до Кремля держава. Однак це не означає, що негайно слід розпочинати будь-яку польсько-українську інтеграцію.

– Філіп Мемхес
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори