Публіцистика

З російською брехнею не можна погоджуватися. Не можна мовчати

Радянські солдати ґвалтували, грабували, вбивали, нищили і вважали, що мають на це право, бо все навколо – вже їхнє, це «трофеї», вони їх заслужили. Надзвичайно рідкісними, можливо, навіть екстремальними були ситуації, коли їхній офіцер реагував, забороняв, іноді навіть карав – тож говорити практично нема про що. Те саме відбувається сьогодні в Україні, про що ми чуємо – якщо хочемо чути. Але не всі хочуть.

«У зоні бойових дій і на окупованих територіях цивільне населення переживає справді тяжкі знущання, переживає трагічні моменти, про які ми не все знаємо, але ті відголоски, які до нас доходять, змушують християнське сумління бути чуйним», – сказав у суботу, 11 червня Блаженніший Святослав Шевчук у своєму щоденному зверненні. Глава українських греко-католиків кожного дня війни виступає з посланням до народу. І цього разу він наголосив, що ці події мають «взивати до всього світу про необхідність порятунку цих людей, негайної зупинки агресора, зупинки цієї несправедливої війни». Крик до всього світу залишається без відповіді.

У той же день, 11 червня, у Вроцлаві відбулася беатифікація десяти черниць-єлизаветинок, які були жорстоко, по-звірськи вбиті радянськими солдатами у 1945 році одразу після того, як ті увійшли в Нижню Сілезію. Ці землі були для них просто «Германією», а з «германцями» треба було навести порядок, тож солдати робили його, як хотіли, у свій радянський та солдатський спосіб.

Наприклад, 36-річна сестру Розарію Шиллінг, убиту 23 лютого 1945 року у місті Новогродзець поблизу Болеславця, протягом кількох годин ґвалтували тридцять солдатів; її застрелили під час маршу в стані агонії, з кривавим місивом замість голови. 39-річна сестра Мелюсія Рибка була вбита 24 березня 1945 року в монастирі в Нисі, коли намагалася захистити від зґвалтування дівчину, яка переховувалася у монахинь. Зґвалтованих та вбитих черниць, дівчат і жінок були тисячі – і це були не лише німкені. Молоді польки, які поверталися з німецьких концтаборів чи таборів для військовополонених, також панічно боялися радянських солдатів – і мали на це причину.

Підписуйтесь на наш фейсбук
Журналістка католицького тижневика «Недільний гість» («Gość Niedzielny») Агата Пусціковска, авторка декількох книг про героїзм черниць під час війни, готує чергову публікацію про злочини радянських військових загонів проти монахинь. Понад п’ять років окупації німці вбивали священиків і монахинь, а коли прийшла радянська армія – вона додала до цього ряду злочинів ще жахливу мученицьку смерть сестер.

До імен цих двох черниць із Нижньої Сілезії я додам ще вісім, щоб вони хоча б у такий спосіб залишилися в нашій пам’яті: сестра М. Едельбургіс Кубіцкі, 40 років, убита 20 лютого 1945 р. у Жарах, коли вигнаних з монастиря сестер заганяли до корчми і там ними користувалися п'яні, спраглі сексу червоноармійці; сестра М. Аделя Шрамм, 59 років, убита 25 лютого 1945 р. у Годзешові неподалік Любаня після тривалої боротьби за захист своєї гідності; сестра М. Сабіна Тінель, 35 років, убита 1 березня 1945 р. у Любані; сестра М. Адельгайдіс Топфер, 57 років, убита 24 березня 1945 р. в Нисі. Вони були медсестрами та доглядали літніх людей у будинках престарілих, організованих при монастирях.

«Той факт, що Святий Престол і Святіший Отець Франциск хочуть показати людству обличчя цих десяти сестер, убитих російськими солдатами під час Другої світової війни, саме у цей момент історії виглядає пророчим, тому що в цих обличчях ми можемо бачити обличчя жінок і дітей – жертв агресії російських солдатів. Під час беатифікаційної меси настає момент, коли присутнім показують ікону нового блаженного. Я наполегливо закликаю вас побачити в обличчях цих сестер обличчя людей, яких сьогодні убивають за нашим східним кордоном», – сказав архієпископ Юзеф Купни, Митрополит Вроцлавський, як повідомляє Католицьке Інформаційне Агентство. «Коли Папа Франциск прийняв рішення про беатифікацію десяти сестер-єлизаветинок, мучениць часів Другої світової війни, здавалося, що ми можемо говорити про насильство, агресію, вбивство невинних людей лише у минулому часі. Тоді ми згадували біографії сестри Марії Пасхаліс та її товаришок, сподіваючись, що події, свідками яких вони були, ніколи не повторяться. Тоді ніхто не передбачав, що досвід цих десяти сестер-єлизаветинок розділять наші брати і сестри, що живуть в Україні», – підкреслив він.
Осквернена радянськими солдатами літургійна чаша з каплиці Пресвятого Серця Ісуса в монастирі св. Єлизавети в Нисі. Фото: Sebastian Borowski/PAP
Радянські солдати ґвалтували, грабували, вбивали, нищили і вважали, що мають на це право, бо все навколо – вже їхнє, це «трофеї», вони їх заслужили. Надзвичайно рідкісними, можливо, навіть екстремальними були ситуації, коли їхній офіцер реагував, забороняв, іноді навіть карав – тож говорити практично нема про що. Те саме відбувається сьогодні в Україні, про що ми чуємо – якщо хочемо чути. Але не всі хочуть.

Коли в перші дні російської агресії проти України я почула по радіо, що російський солдат застрелив чоловіка, здається, в Мелітополі, тому що той не хотів віддати йому свій телефон, у мене перед очима пропливла постать Янушека Барана, єдиного сина тітки Міхаліни Баранової, тітки моєї матері, якого розстріляв солдат у Єленій Гурі 13 травня 1946 року. П’ятнадцятирічний хлопець у скаутській формі їхав на велосипеді на зібрання і відмовився виконати прохання радянського солдата віддати велосипед. Військовий дістав пістолет і вбив хлопця, потім взяв велосипед і поїхав. Надворі вже 1946 рік, після війни минув цілий рік! Чим це відрізняється від російських злочинів, які скоюються в Україні у 2022 році? А світ сумнівається в цих злочинах і повторює гасла кремлівської пропаганди.

У Вроцлаві, під час церемонії беатифікації сестер-єлизаветинок, на показ виставили чашу з каплиці Найсвятішого Серця Ісуса в монастиря св. Єлизавети в Нисі, з численними слідами від куль. Її осквернили червоноармійці, які спочатку використовували її для їжі, а потім розважались, стріляючи у неї. Можна сказати, що ця чаша – як і блаженні сестри – є частинкою великої, незліченної групи предметів, особливо літургійних, які були осквернені і викрадені червоноармійцями.

Чому поляки допомагають українцям?

Відкрилися будинки, запросили до них біженців з України. І що? Також не добре?

побачити більше
А крали вони все, що їм впало в око – і поодинці, і колективно. Крали столові прибори, крани для ванної кімнати, вимикачі, унітази, умивальники, металеві рейки, техніку, наприклад, токарні верстати чи дрилі, транспортні засоби: від велосипедів до автомобілів, інструменти – не кажучи вже про годинники, що є прикладом радянської поведінки, про що, мабуть, без потреби повторюють, як про анекдот.

Безумовно, у сімейних спогадах багатьох людей – особливо на територіях, які радянська влада вважала німецькими і куди поляків уже було депортовано зі східних регіонів країни, до тепер живуть історії про драматичні спроби запобігти масовим крадіжкам обладнання, інструментів та навіть цілих фабрик. Такі спроби часто закінчувалися ув’язненням. Так чи інакше, сліди таких сміливих дій поляків, наприклад, працівників музеїв чи шкіл, можна знайти в літературі, яка цілком офіційно видавалася у комуністичній Польщі, навіть якщо ці розповіді були подані у формі жарту, щоб цензура могла їх пропустити.

Тому всі нинішні приклади грабежів російських загарбників на українській землі для нас, чи принаймні для декого з нас, є близькими й навіть очевидними. Царські генерали захоплювала гектари польських маєтків. Ці приклади є близькими не лише для поляків, тому що схожі речі зберігаються у колективній пам’яті інших народів – у першу чергу фінів, які теж у минулому зазнали нападу російських варварів.

Гірше, коли ми – звичайні люди, я не маю за увазі переговори на державному рівні – хочемо поговоримо про них із нашими друзями у Франції, Англії чи, скажімо, Італії. Вони часто не хочуть цього розуміти. А все ж – говорити треба. Не можна про це мовчати, бо тоді у загарбника, агресора, злочинця посилюється почуття безкарності. Злочин забувається, а жертва гине вже вдруге.
Українські воїни – захисники «Азовсталі» з Маріуполя в російському полоні. Фото: Alexander Garmayev / TASS / Forum
У своєму черговому зверненні 14 червня Блаженніший Святослав Шевчук порушив питання драматичного становища 33 волонтерів, які допомагали евакуювати жителів Маріуполя. Зараз вони перебувають у «фільтраційному таборі» на території колишньої в’язниці поблизу Волновахи. Через тісноту в камерах ув’язнені не можуть навіть лежати, лише стояти чи сидіти. Бракує води та їжі, їх не випускають на прогулянку, а в туалет дозволяють ходити раз на день. Все це супроводжується багатогодинними допитами, тортурами та погрозами. «Це – водії, які різним транспортом вивозили людей з цього міста-мученика і рятували їм життя. Під бомбами, під обстрілами, ризикуючи своїм власним життям. Їх захопили росіяни, піддають нещадним тортурам і, у кращому випадку, їх чекає довгий термін полону», – звертається Блаженніший Святослав. І знову ж таки – звідки у нас такі приклади?

Наскільки беатифікація вбитих радянськими воїнами черниць привернула увагу принаймні католицького світу до злочинів геноциду, що відбуваються в Україні? Цього ми не знаємо. Але у нас точно є ще одна причина – і стимул – не мовчати і не опускати рук. І не погоджуватися із російською брехнею, якщо ми не в змозі запобігти злочинам.

– Барбара Сулек-Ковальска
– Переклад Марія Шевчук


TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Основна світлина: Свята Меса з нагоди беатифікації черниць, закатованих солдатами Червоної Армії в Сілезії наприкінці Другої світової війни. Фото: Sebastian Borowski/PAP
побачити більше
Публіцистика випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Нами правлять ідіоти
Вони впевнені, що вони герої правильного роману і діють у правильному сюжеті та роблять все правильно та якнайкраще.
Публіцистика випуск 8.12.2023 – 15.12.2023
„Папі” нових правих виповнюється 80 років
Його не обмежують світоглядні „бульбашки”.
Публіцистика випуск 1.12.2023 – 8.12.2023
Зимова гібридна війна. Мігранти на російсько-фінському кордоні
Велосипедний наступ Кремля
Публіцистика випуск 1.12.2023 – 8.12.2023
Що може таксі без водія таксі
Автономні автомобілі спаралізували місто. 
Публіцистика випуск 1.12.2023 – 8.12.2023
Йдеться про різноманіття чи про занепад моралі і лібертинізм?
Складається враження, що напад на архієпископа Ґондецького – це якась масштабна акція.