Крістофер Еджике Аго був у підлітковому віці, коли почалася війна в Біафрі. Як і багато інших, він пройшов лише два дні навчання і був відправлений на фронт. Він знав, що не був добре підготовлений, але відчував, що причетний до чогось важливого. Мешканці Біафри хотіли боротися за незалежність.

У бойових діях брав участь увесь регіон, усі люди незалежно від статі та віку. Але як боротися, коли голод заглядає в очі, а в армії немає зброї? Аго згадує непереборне почуття голоду, яке змушувало біафранських воїнів ловити та їсти мишей. Він також пам’ятає останній рік війни, коли його підрозділ ще втікав від нігерійської армії.

«Десь у середині війни ми досягли великих успіхів, які дали нам надію, що зможемо затримати нігерійців, поки не прийде хоча б якась допомога ззовні, – сказав Аго в інтерв’ю британській Бі-Бі-Сі. – До кінця 1969 року всі надії зникли».

Фелікс Нванкво Орагву, викладач фізики у біафранському Університеті, був одним із тих, хто розробив зброю для Біафри. «Коли почалася війна, у Біафрі не було ніякої зброї... ніде. Ми були без зброї, без бомб, без нічого», – згадував він на Бі-Бі-Сі.

Підписуйтесь на наш фейсбук
Орагву очолював команду, яка технологічно підтримувала біафранську армію. Найбільшим їх досягненням стала розробка ракетної установки під назвою «огбунігве». Саме завдяки цій зброї біафранці здобули стільки перемог. «Без нас війна тривала б може з 30 годин», – додав Орагву.

Для європейців війна в Біафрі – це лише черговий етнічний конфлікт на африканській землі. Між тим, за словами жителів Біафри, це був геноцид. Перший злочин геноциду, скоєний чорношкірими проти чорношкірих. До сьогодні Біафра не загоїла рани. У Нігерії, одній з наймогутніших держав Африки, краще взагалі не згадувати про ці події.

Більше, ніж етнічний конфлікт

Нігерія була британською колонією. Вона здобула незалежність у 1960 році, який був проголошений «Роком Африки» через те, що багато країн Чорного континенту в той час вийшли з колоніального панування.

Як і інші країни, Нігерія також боролася з численними проблемами. Крім економічних проблем, існували також етнічні та релігійні розбіжності та невдоволення деяких етнічних груп лінією кордону.

У Нігерії проживає близько 225 мільйонів людей. Поділені вони аж на 250 етносів, і майже кожна з цих груп користується своєю мовою і може похвалитися своїми традиціями.

Чотири найбільші групи це: хауса і фулані на півночі, йоруба на заході та ігбо (ібо) на півдні. Найбільша різниця між ними – релігія. Багато людей йоруба дотримуються традиційних релігій, деякі прийняли іслам, а деякі прийшли до християнства. Більшість хауса і фулані мусульмани-суніти, хоча деякі з них є шиїтами. Ігбо – християни, що належать переважно до протестантських церков. Близько 10 відсотків усіх християн – католики.

Як і жителі інших африканських країн, нігерійці також не змогли скористатися своїм шансом. Нафтові родовища Нігерії можуть зробити цю країну світовою державою. Однак цього не сталося. Особливі інтереси та турбота про «своїх» – будь то сім’я, клан чи етнічна група, зробили членів певних племен нездатними спілкуватися один з одним. Конфлікти тривали, хоча на деякий час їх вдавалося врегулювати.

У 1963 році в столиці Лагос почалися страйки, які поширилися на всю країну. Люди скрізь протестували проти бідності. Військові нарешті вирішили взяти справу в свої руки і усунути корумповану владу. У січні 1966 року вони змовились. Повстанці, переважно вихідці з народу ігбо, вбили прем’єр-міністра. На чолі країни став Агуї Іронсі, але його влада проіснувала недовго. Державний переворот, здійснений християнськими ігбо, викликав серйозне занепокоєння на мусульманській Півночі.

Невдовзі після цього військові з Півночі зробили ще один переворот і повалили владу Іронсі. Очолив країну Якуб Говон. У Нігерії знову почалися заворушення. Хауса і фулани помстилися ігбо за спробу захопити владу над усією державою. Їх звинуватили у прагненні повністю маргіналізувати мусульман. У деяких місцях відбулися погроми християнського населення ігбо. За наступні тижні загинуло близько 100 000 людей. Ігбо змушені були тікати на південь.

Губернатор Східної провінції (тобто майбутньої Біафри), харизматичний полковник Одумегву Оджукву, який був стурбований тим, що раптовий наплив великої кількості внутрішніх біженців створить напружену ситуацію в його регіоні, заступився за переміщених осіб.

Південь і Північ нарешті відновили нормальні переговори. Переговори відбулися в Гані і завершилися підписанням угоди. Обидві сторони погодилися, серед іншого, на адміністративну реформу. Нігерія була поділена на дванадцять провінцій. Здавалося, кризи вдалося уникнути.

Однак після повернення до Нігерії федеральний уряд вийшов з угоди і в односторонньому порядку оголосив про створення кількох нових провінцій. Східна провінція була розділена на три частини, що викликало гостру реакцію колишнього губернатора Одумегву Оджукву та всіх її жителів. Такий розпад призвів до того, що влада та мешканці Східної провінції повністю втратили контроль над нафтовими родовищами. Контроль над видобутком нафти перейняв Лагос.

Відчуття відокремлення Півдня від Півночі було надзвичайно сильним після того, як Нігерія проголосила незалежність. Після невдалого перевороту та помсти з Півночі жителі Східної провінції відчували себе все більш відчуженими. Ці настрої розумів Одумегву Оджукву, який 30 травня 1967 року проголосив незалежність Біафри.

Майже держава

Назва Біафра походить від затоки Біафра, яка є частиною Гвінейської затоки. Столицею країни став Енугу. Найважливішим містом для економіки був Порт-Харкорт, а головним науковим центром – Нсукка, де був заснований Біафранський університет. Країна створила власний банк і випустила свою валюту. Біафра мала площу 77 000 квадратних кілометрів і населення 13,5 мільйонів. Одумегву Оджукву став президентом Біафри.

Якою була людина, в яку закохалася вся Біафра? Першу свою зустріч з Оджукву льотчик 303-ї ескадрильї, що брала участь у битві за Британію, Ян Цумбах, який воював у Біафрі як найманець, згадував так:

«Оджукву вийшов мені на зустріч до холу своєї резиденції. На його круглому, втомленому обличчі відразу можна було помітити ознаки звичної для державних діячів енергії, привітної, але й твердої. Він люб’язно потис мені руку і вибачився, що зустріч відбувається такої пізньої пори. Однак він не міг дозволити собі відкладати задоволення від знайомства з... цим знаменитим містером Брауном , який доставив перший літак моїх майбутніх ВПС (...). Я завжди симпатизував таким невтомним людям. Господар мені сподобався з першого погляду. Сон відразу зник. Оджукву затримав мене у себе до третьої ночі й розповів про вражаючу ситуацію в його країні. Його пророча об’єктивність справила на мене сильне враження», — писав Цумбах у своїй автобіографії «Останній бій».

Лідер Біафри вразив Цумбаха знаннями, розумом і холоднокровністю. Оджукву знав як можливості, так і слабкості своєї країни і вважав, що його співвітчизники здатні не тільки виграти війну, а й створити сильну і стабільну державу. Зрештою, гроші (завдяки нафті) вони мали.

З самого початку Біафра зосередилася на тому, що ми сьогодні назвали б хорошим піаром. Влада цієї сепаратистської держави розуміла, що їхнє виживання значною мірою залежить від міжнародної підтримки. Біафранці представляли себе жертвами нігерійської влади та людьми, яких переслідували через їх релігію та культуру. Також під час війни надзвичайно важливо було правильно презентувати свої успіхи. Влада Біафри дуже добре засвоїла цей урок.

У певному сенсі решта світу зрозуміла, що мали на увазі біафранці. Найчастіше такий вид сецесії не зустрічає жодного міжнародного визнання. У випадку з Біафрою все було інакше. Її офіційно визнали Габон, Гаїті, Кот-д’Івуар, Танзанія, Ефіопія та Замбія (у цьому списку порівняно небагато африканських країн, але пам’ятаймо, що в 1967 році не всі країни вже були незалежними). Деякі країни, хоча офіційно не визнали Біафру, все ж допомогли. Це були Франція, Іспанія, Португалія, Норвегія, Родезія, ПАР та Ватикан. Навіть Папа Павло VI особисто брав участь у справі Біафри.

Найбільшу підтримку серед усіх країн надала Франція, яка була зацікавлена в розширенні свого впливу на всю Західну Африку. Натомість на допомогу владі Лагосу прийшла Велика Британія, яка виступала за територіальну цілісність своєї колишньої колонії і таким чином була проти будь-яких прагнень будь-якої етнічної групи до незалежності.

Спочатку уряд Лагосу не особливо турбувався відокремленням Біафри. Для розправи з повстанцями були направлені війська поліції. Проте влада прорахувалася. Одумегву Оджукву, який очолив Біафру, мав підтримку всього суспільства. Люди дійсно були готові померти за незалежність своєї країни. Нелегко приборкати понад десяток мільйонів біафрян. Біафра знала, що її чекає довга війна. Уряд Лагосу про це не знав.

Масовий вбивця

Війна в Біафрі 1967-1970 років іноді зводиться лише до питання щодо корисних копалин. Справа в тому, що нафта вже тоді була основним експортним ресурсом Нігерії, а весь процес її видобутку був надзвичайно важливою галуззю економіки, але навіть при цьому важко стверджувати, що біафранська війна йшла лише за нафту.

Нігерія напала на Біафру 6 липня 1967 року. Перший напад було відбито. Біафранська армія навіть пішла в наступ. У серпні вони увійшли на територію Нігерії. Одначе у війні біля Біафранської затоки не були зацікавлені ні Сполучені Штати, ні Радянський Союз, які вважали за краще мати мир на цій ділянці. Обидві держави підтримали Лагос у цій грі, що також стало причиною остаточної поразки Біафри.

Лагос посилав все більше підрозділів до Біафри, які успішно просувалися, хоча й повільно. 4 жовтня 1967 року урядові війська захопили столицю Біафри Енугу. Почалася операція «Коготь тигра», метою якої було захоплення біафранських портів. Проте наступ пішов не так добре, як очікувалося. Тож уряд Нігерії вирішив зламати опір сепаратистів іншим способом – голодом. Біафра була заблокована. Як експорт, так і імпорт товарів стали неможливими. Було лише питанням часу, коли люди почнуть мерти з голоду.

Хоча ситуація була все більш драматичною, у вересні 1968 року біафранці досягли важливих військових успіхів, відбивши з рук нігерійців свою столицю. Їх метою було насамперед прорвати блокаду, що дозволило б постачати продовольство та зброю.

Біафра була погано підготовлена до війни. Їй не вистачало зброї, а багато бійців перед відправленням на фронт пройшли лише кілька днів навчання. Проте воля до боротьби була величезною. Крім того, для розробки зброї були задіяні власні вчені та інженери. На придбання сучасного обладнання грошей не вистачало, тому біафранці зосереджилися на інноваціях.

Зброєю, яка стала символом цієї війни, була ракетна установка під назвою «огбунігве», що у вільному перекладі означає «масовий вбивця». Також був розроблений цілий арсенал стрілецької зброї (наприклад, щось на кшталт «коктейлів Молотова» чи протипіхотних мін) і навіть бронетехніки. Це були т. зв. «червоні дияволи», транспортні засоби, розроблені на базі тракторів або будівельної техніки.

Шведський граф і ас польської авіації

У лавах біафранського війська воювало кілька відомих і шанованих найманців. Серед них був граф Густав фон Розен і польський ас авіації та командир 303-ї ескадрильї Ян Цумбах. Саме вони створили біафранські «повітряні сили», які завдавали шкоди нігерійцям.

Густав фон Розен народився у Швеції в 1909 році, походив з аристократичної родини. З юності цікавився авіацією, замість спокійного життя в достатку обрав життя шукача пригод і авантюриста. Фон Розен з раннього дитинства долучався до справ, які вважав правильними.

У 1935 році допомагав ефіопам під час війни з Італією. Чотири роки потому керував літаками фінських збройних сил, воюючи під час Зимової війни із совітами. Після Другої світової війни він повернувся до Ефіопії, де допоміг створити військово-повітряні сили.

У 1968 році він зацікавився долею Біафри. За власні гроші він придбав п’ять маленьких літаків, перефарбував їх у військові кольори та передав воюючим біафранцям. На місці він організував ескадрилью пілотів, запрошуючи до Біафри здібних льотчиків-найманців з усього світу. Люди фон Розена виконали кілька видовищних акцій, знищивши кілька нігерійських винищувачів МіГ-17 та бомбардувальників Іл-28.

Ян Цумбах, який прославився під час Другої світової війни як льотчик-винищувач у битві за Британію, після закінчення війни не повернувся до комуністичної Польщі. Він оселився на Заході. У Парижі керував власним рестораном і клубом, і щоразу, коли випадала нагода, повертався до польотів, бо любив життя, повне адреналіну. Він був посередником у купівлі літаків, був найманцем, керував транспортною компанією і навіть... займався контрабандою золота та діамантів. І, як і фон Розен, він йшов туди, де, на його думку, люди борються за добру справу.

Таким чином Цумбах приземлився в Катанзі, а в 1967 році в Біафрі, де був співорганізатором військової авіації. Про свою пригоду з Біафрою він писав:

«Чотири дні раніше [тобто 6 червня 1967 р. – примітка редакції] Нігерія розпочала відкриту війну, щоб повернути бунтівну маленьку провінцію Біафра, яка мала нахабність кинути їй виклик, проголосивши незалежність. Коли в червні я опинився в Енугу, столиці сецесії, я знав лише, що маленька нація знаходиться під загрозою знищення. Я також знав, що маленька бунтівна країна Біафра була відносно багата завдяки нафті, за яку платили Shell і BE. Нарешті, я також знав, що це багатство дозволило їй залучити військову допомогу за кордоном. Але в той час, коли я посадив свій B-26 на злітно-посадкову смугу аеропорту Енугу, конфлікт Нігерії та Біафри обмежувався лише сутичками в джунглях. Принаймні так мені здавалося. Тож мій демобілізований бомбардувальник виконував транспортні завдання».

Майже три роки Цумбах воював за біафранські «повітряні сили», які він будував з нуля. Він мав лише парк старих, часто напівзруйнованих військових літаків і цивільних машин, які поспіхом переобладнували на бойові.

Незважаючи на численні труднощі, з якими зіткнулася Біафра, Цумбах підкреслював її унікальність і надзвичайні амбіції людей, яких він вирішив підтримати. Біафранці знали, за що вони воюють і чому, для них це була війна за те, чи бути, чи не бути. Ас польської авіації не пошкодував жодної миті, яку провів у Біафранській затоці.

Зброя масового ураження

Блокада країни, що почалася у другій половині 1967 року, незабаром спричинила голод. І саме голод розглядався Нігерією як один з видів зброї. Близько півмільйона людей загинуло від голоду під час біафранської війни. Стільки ж загинуло в результаті бойових дій, бомбардувань і розстрілів.

Запасів у Біафрі майже не було, а тих, що залишилися, не вистачило надовго для понад 13 мільйонів людей. Найбільше голод відчули діти. Серед наймолодших почали поширюватися хвороби, в тому числі квашіоркор (хвороба, викликана різким дефіцитом білка і вітамінів). Люди, народжені в той час, досі борються з численними захворюваннями, які починаються з недоїдання в перші місяці життя.

Саме ця війна зробила голодну дитину символом Африки для багатьох людей по всьому світу. Зображення дітей з роздутими животами потрапили на перші сторінки. Влада Нігерії зазнавала критики, але блокада Біафри тривала.

Місіонери, які багато років діяли в Нігерії, почали інформувати світ про трагедію біафрійців. Завдяки їхньому розголосу до справи Біафри почали долучатися різні гуманітарні організації. Справою зацікавився французький лікар, а пізніше міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер. З його ініціативи наступного року була створена організація «Лікарі без кордонів», яка мала допомагати тим, хто цього потребує, незалежно від того, де вони живуть і як виглядає ситуація в їхній країні.

Не можна говорити голосно

У січні 1970 року урядові війська перейшли в наступ з операцією під кодовою назвою «Вітер у спину». Біафра була приречена на поразку. Одумегву Оджукву покинув країну, боячись бути страченим нігерійцями. Він знайшов притулок у Кот-д’Івуарі. 14 січня наступник Оджукву Філіп Еффіонг розпочав переговори з урядом Лагосу. Біафранці змушені були змиритися зі своєю поразкою. Влада Біафри погодилася повернути свою країну до складу Нігерії.

Давайте ще раз надамо слово Цумбаху: «У найближчі місяці біафранці, незважаючи на авіаміст, який діяв з Абіджана – я не мав жодного стосунку до його організації, – не мали вже чого дати їсти своїм дітям. Нігерійці отримали чеські літаки L-29, якими керували єгиптяни; вони остаточно вирішили результат біафранської війни. Маси добре озброєних нігерійських військ буквально заполонили багату східну провінцію, зруйновану необдуманими, шахрайськими закупівлями військового обладнання та зраджену. У той же час нафтові компанії досягли угоди з урядом Нігерії (…). Це був кінець для біафранців».

У районі колишньої Біафри пам’ять про війну ще дуже жива. Однак центральна влада про це не згадує і цього не навчають. Молодь дізнається про події багаторічної давнини від батьків, бабусь і дідусів. Однак, незважаючи на цю своєрідну цензуру, ігбо не забули про свою спадщину. Постійно з’являються нові організації, які бережуть пам’ять про коротку історію Біафри.

– Анна Щепанська
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори