Якщо не купа дерев, то димар, якщо не вежа, то натовп людей, які закривають огляд. Вже не кажучи про людне місто, гори чи ліс, де постійно щось заступає вид. Та є старе, як світ, рішення – залізти на підвищення: на татову спину, на стовп, на гілку дерева, якими користуються допитливі спостерігачі під час усіх битв і змагань.

А якщо хтось підійметься справді високо, може трапитися, що він роззирнеться навколо. Поверне голову праворуч, ліворуч – і весь світ постане перед ним, як на тарелі. А що, якби його так і намалювати?

Панорамні картини відомі цивілізаціям з давніх-давен. Першість належить (як це зазвичай буває в таких випадках) китайцям: «Вид уздовж річки під час свята Цінмін» авторства Чжан Цзедуаня був створений наприкінці епохи династії Сун, тобто в ХІІ столітті. На п’ятиметровому сувої, що зображає багатолюдний Кайфен у день свята поминання предків, аж роїться від господарських тварин, паланкінів, карет, човнів і, перш за все, фігур людей, яких нарахували аж 814 (це ж Китай!).

Довгий вид на місто

Втім і європейські гравери, починаючи з XVII ст., все частіше виготовляли так звані «перспективи» або ж «довгі види» міст, які на одній непропорційно довгій гравюрі показували все місто «від краю до краю». Таким чином вони не імітували те, що можна побачити з одного ракурсу, а наче зшивали в одну картину багато таких послідовних ракурсів. Найвідомішим автором таких картин був Вацлав Голлар із Праги, якого Тридцятилітня війна закинула спочатку до Кельна, а потім до Лондона – там він, будучи вже відомим як Венцеслав, розбагатів та здобув послідовників.

Ідея, яка прийшла на думку учневі епохи Розуму, ірландцю Роберту Бейкеру, стала чимось новим: мова не йшла про те, щоб просто показати те, що можна побачити з вершини вежі чи пагорба, «склеюючи» почергово ряд перспектив. Глядач повинен був відчути, що він знаходиться прямо на вершині вежі або пагорба і, крутячи головою, крок за кроком бачити весь горизонт! Бачити все завдяки силі людського розуму: «все», що класичною грецькою перекладається як pan, і «картина», або ж horama. Якби Бейкер у публічній школі більше налягав на Горація, ніж на Гомера, він, ймовірно, вигадав би «омніапіктуру». Але він все одно нічого не придумав би, якби не черговий винахід Просвітництва: вже перші критики панорам помітили, що вид із них надзвичайно нагадує візуальний досвід під час польоту на повітряній кулі.

У минулому люди любили романтизувати момент здійснення відкриття чи створення винаходу: Архімед, як відомо, відкрив закон гідростатики, приймаючи ванну, Ньютона вдарило яблуко... Чи справді ідея прийшла до Бейкера, коли той прогулювався по Калтон-Хіллу поблизу Единбурга? Цього ми не знаємо, але точно відомо, що він запатентував свою ідею в 1787 році, а за рік світ побачила «Панорама Единбурга з пагорба Калтон-Хілл».

Побачила вона його, щоправда, крізь скляний дах. Одним із парадоксів панорам є те, що вони створюють картину, дивовижно наближену до природної, за допомогою унікального нагромадження засобів, що підсилюють ілюзію та змінюють «природні умови». Як сказав один із захоплених панорамами епістемологів, глядач, який дивиться на них, не стільки милується картиною в позолоченій рамі, скільки втягується у цю раму, сам стає частиною картини!

І справді. Перша панорама Бейкера, яка збереглася до наших днів, а саме «Вид на Лондон з пагорбів Альбіон Міллз» (1801), і спосіб її презентування, по суті, створили канон цього мистецтва. Відтоді полотна збільшились у розмірах (вищезгаданий «Вид на Лондон...» мав близько 250 квадратних метрів, панорами кінця XIX століття зазвичай перевищували тисячу метрів, а китайці все ще не сказали своє останнє слово!) і їх деталізація.

Дещо змінилася форма риштування, на яке натягували полотна: спочатку це був простий циліндр, як з підручника геометрії для молодших класів, а в середині століття, прислухаючись до порад оптиків, було прийнято рішення, що цей циліндр буде трохи увігнутим на середині висоти (математики називають цю форму гіперболоїдом обертання, але нам не потрібно про це знати більше.)

Вид з середини циліндра

Суть же залишилася незмінною: глядач панорами перебуває в її центральній точці, маючи можливість обернутися або пройти кілька кроків, щоб побачити весь виднокруг навколо себе, усі 360 ^o. Зазвичай він знаходиться посередині висоти полотна на відстані десятка, а іноді й кількох десятків метрів від нього – достатньо далеко, щоб не помітити, що це картина. Окремі клаптики або площини панорамного пейзажу (бо полотно довжиною 150 метрів неможливо було намалювати «повністю», та й потім ніхто не зміг би його підняти і натягнути на риштування) зшивали між собою та додатково зафарбовували шви. У приміщення зазвичай входили через підземний коридор, занурений у темряву, щоб «приглушити чуття». А коли ви вже входили до головного залу…

Потоки світла линули зверху, іноді також збоку (деякі діорами малювали на тонкому напівпрозорому полотні для посилення враження пластичності та об'ємності). Струмінь свіжого повітря бив з невидимих ​​отворів. Верхній край панорами зазвичай був непомітний, він зникав у напівтемряві. Як і нижній, що розташовувався під поверхнею приміщення. Для надання картині реалістичності використовували так званий стафаж – численні предмети, які створювали ілюзію тривимірності.

Чого там тільки не було! Щоб покращити панораму дюн Схевенінген Хендрика Месдага привезли тонни прибережного піску, колод і сіток, викинутих морем. Вид на Єрусалим не був би повним без колон і уламків скель на передньому плані, Коссак і Стика звозили з усіх усюд старі гармати та ківери, щоб якомога точніше показати поле бою після битви під Рацлавицями.

І – як це буває з винаходами – процес пішов! За англійськими законами Бейкер втратив право на ексклюзивність у другому десятилітті ХІХ століття, тож незабаром панорами почали з’являтися десятками, а може, навіть сотнями. Швейцарці малювали Альпи, французи – Наполеонівські битви, росіяни – теж Наполеонові битви (власне одну, Бородінську), а ще – Кримські війни, американці – Ніагару чи Міссісіпі, а італійці – краєвиди Риму, Неаполя, Венеції і Афін.

Кількість замовлень збільшувалася, статки росли, а критики крутили носом – як це прийнято у пресі. Цікаво, що панорами зазвичай критикували з аристократичних (або кажучи на більш сучасний манер – «олігархічних») позицій. Чергові скептики, починаючи з самого Вільяма Вордсворта, одного з найвидатніших поетів-романтиків, вказували на «вульгарність» панорами: всього за три шилінги (досить багато, до речі) кожен відвідувач може насолодитися хмарами, пейзажем і видатним минулим без будь-якої попередньої мистецької освіти! Це більше ярмарковий трюк, ніж велике мистецтво!

Просто «ах»!

У чомусь Вордсворт таки мав рацію. Дійсно, твори живопису (як класичні, так і романтичні) вимагали деякого досвіду та витонченості. Їх потрібно було «зчитувати», відстежуючи як алюзії, так і приховані релігійні чи міфологічні сенси, але й візуальна мова – туман, світло, тіні, кольори – зазвичай несли додаткове смислове навантаження. Панорама не мала жодного змісту, окрім того, що містився у тисячах деталей, а найбільш очікуваною реакцією глядачів було просто «ах».

На це можна було розраховувати, особливо коли в середині ХІХ століття розвинулася чергова еволюційна варіація винаходу – так звані рухомі панорами. Тут автори дбали вже не про художню цінність, а про передачу якомога більшої кількості вражень і відчуття реальності подорожі. Навіть кількасотметрове полотно (звісно, ​​зшите з фрагментів) намотувалося на два гігантські валики і поступово «прокручувалося» перед очима захопленої аудиторії, наче кіноплівка чи аудіокасета, тільки, звісно, набагато повільніше. Таким чином перед очима глядачів пропливали краєвиди джунглів Амазонки, берегів Нілу чи полювання на китів. Такі собі рухомі картинки, тільки дуже розтягнені у часі.

Неперевершеним досягненням у цій галузі була «Панорама Транссибірської магістралі», розроблена художником Павлом П’ясецьким для Всесвітньої виставки в Парижі 1900 року. На полотні довжиною «всього» 942 метри було зображено краєвиди, які можна було спостерігати з вікна вагону, що їхав з Самари до Владивостоку. Їх показували (читай: прокручували) за вікнами справжнього вагона транссибірської залізниці, спеціально доставленого з цією метою до Франції. Відвідувачі Всесвітньої виставки сиділи у своїх кріслах – і дивилися, дивилися...

Вагон стояв на спеціальних пружинах, які гойдали його, наче на справжній залізниці. За допомогою фонографа відтворювали стукіт коліс. Не пошкодували й стафажу, тобто тривимірних об’єктів. Їх розмістили під вікнами вагону на трьох окремих конвеєрах: найближчий до глядачів був заповнений піском, камінням і стовбурами дерев та рухався зі швидкістю 300 метрів за хвилину. Середній (фактично це була окрема мікропанорама з намальованою травою та кущами) їхав зі швидкістю 120 метрів за хвилину, наступний екран, на якому видніли дерева та пустеля, рухався повільніше – за одну хвилину він долав 40 метрів.

Сама панорама з видами на міста та гірські вершини рухалася зі швидкістю 5 метрів за хвилину (неважко підрахувати, що повний транссибірський сеанс тривав понад три години). Хіба ж не фантастична віртуальна реальність часів belle epoque?

Національні сентименти

Але це справді була розвага для плебсу. Середній клас хотів милуватися статичними панорамами – і при нагоді переживати патріотичні й піднесені почуття. У зв’язку з цим у другій половині ХІХ століття настає відродження популярності панорам, які зображали переважно великі «засновницькі битви» окремих народів, іноді також краєвиди, які вважалися квінтесенцією «вітчизняного пейзажу». Вище я вже згадував «Прихід угорців» (A magyarok bejövetele) Арпада Фесті. Американці намалювали собі (звісно ж) битву під Геттісбургом, росіяни (звісно ж) – Бородіно і Севастополь. А поляки? Ну, ви знаєте.

Знаєте – але не про все. Відомо, що панораму замовила у 1893 році міська рада Львова (тодішньої, як ми пам’ятаємо, столиці Галичини!), щоб вшанувати сторіччя повстання, а за одно – з нагоди Загальнонаціональної виставки (Вистави Крайової), запланованої на 1894 рік. «Коли у мене виникла ідея зробити цю роботу, мова йшла не тільки про святкування тріумфу польської армії, тому що Польща мала більші перемоги в своїй історії, а про те, щоб показати, що сто років тому усе суспільство об’єдналося заради захисту Батьківщини, а ще мені було важливо вшанувати ім’я найвидатнішого героя свободи – Костюшка», – заявив виконавець під час церемонії відкриття панорами 128 років тому.

Відомо, що обидва головні художники, тобто Ян Стика та Войцех Коссак, спочатку провели ретельні польові дослідження у квітневому болоті поблизу Рацлавиць (вони дійшли аж до пагорба в Дземенжицях – «Панорама...» відтворює вид з тамтешнього ріпакового поля), а потім – у віденських військових архівах, де збереглися замальовки поля бою... Консультації щодо тактики бою надавав проф. Тадеуш Кожон, щодо кольорів та зброї – проф. Константи Гурскі. Живописну роботу виконував якщо не батальйон, то принаймні рота – крім Стики (косиньєри) і Коссака (більшість коней і російської піхоти), особливо відзначилися: Людвік Боллер (небо), Тадеуш Попель (дерева, хатинки), Теодор Аксентовіч (зображення 2-го коронного пішого полку) та Влодзімєж Тетмайєр (народ).

Але не всі пам’ятають, що успіх «Рацлавицької Панорами» мало не став початком «польської панорамної школи»!

Найбільше виграв від цього Ян Стика – підприємливий, як то кажуть, художник. Спочатку він отримав від угорців масштабне замовлення на так звану Трансільванську панораму – картину перемоги повстанців при Сегесварі в епоху Весни народів. А оскільки цими повстанцями командував генерал Бем, то панорама мала стати пам'ятником польсько-угорській дружбі...

Бізнес з угорцями

Робота була гігантською – 120 метрів по периметру та 15 метрів у висоту, така ж, як і панорама Рацлавицької битви. Урочисте відкриття відбулося в Будапешті (звичайно, на річницю Весни народів, 1898 року), потім – тур країнами Корони св. Стефана та навіть Польським Королівством (так званою Конгресівкою). Врешті-решт, незважаючи на дружбу, замовники не заплатили за роботу. Обурений Стика зробив те, до чого неодноразово вдавалися автори панорам: він порізав роботу площею 1800 м² на шматки, вирішивши продати її в роздріб, а не оптом.

Не всю, звісно. З 1800 метрів він вирізав 60 найефектніших фрагментів (штурм з багнетами, гарматний вогонь, офіцери, які курять люльки), підписавши їх власним прізвищем. Решту перемалював, а найменш вдалі фрагменти (хмари над Трансільванією, гірські схили, ліси), як кажуть чутки, продав просто як брезент. І саме тому музей у Тарнові хоч і намагається протягом багатьох років відтворити цей шедевр, наразі вдалося зібрати лише 38 фрагментів.

Стика міг би і далі малювати – черговою панорамою він хотів прикрасити краківський Барбакан, який у народі називали «Баняком», що нещадно висміяв у жартівливому віршику Тадеуш Бой-Желенський («Одного дня пан Стика побачив, як собака/ Надзюрив на Баняк, задерши задню лапу./ Подумав наш Художник, поглянувши на псину:/ А що, якби так само зробити всередині?..»). Але найбільша польська картина – це все таки панорама Татр.

Вона безсумнівно найбільша: 115 м в периметрі і 16 м у висоту, що становить загалом 1840 м ² . Як виняток, замовлення було доручено не Стиці, а тандему Влодзімєжа Тетмайєра та Вінцентія Водзіновського. До роботи долучилися згадані раніше Боллер (який поплатився за це життям, впавши з риштування) та Аксентович, а також інші художники – цвіт Краківської академії мистецтв. Локацію (вершина Медзяне) обрав найбільший польський знавець Татр кінця XIX століття Валерій Еліаш-Радзіковський, спеціальну брошуру написав інший «татрофіл» Казімеж Пшерва-Тетмайєр, художники, для яких гірські походи були переважно незвичною справою, протягом двох місяців видряпувалися з прихистку у Морському Оці на гору Медзяне, щоб малювати «темносмеречинські скелі, де дрімають павоокі озера», як писав про тамтешні краєвиди Ян Каспрович. У Варшаві на набережній Вісли спорудили спеціальну будівлю, щоб розмістити там «Панораму Татр».

І що? І нічого. Затія, яка мала принести засновникам прибуток, виявилася провальною: чи то через появу кінематографу, чи то через те, що автори забагато грошей вклали в опудала гірських кіз... Достатньо знати, що менше ніж за три роки будівлю закрили, а панораму порізали на шматки і продали з аукціону. Мстивий Стика купив більше половини полотна (60 х 16 метрів), щоб намалювати ще одну панораму на звороті, чого краківська громада ніколи не змогла йому пробачити. З усього проєкту збереглися два картонні етюди Станіслава Яновського та знайдена паном Анджеєм Добошем, мабуть, найменш вдала в історії спроба втручання царської цензури. В одному зі своїх численних моралізаторських віршів краківський поет Станіслав Яхович (автор відомого віршика «Пан котик був хворий...») написав такі слова чемного хлопчика:

Дала мені два злоті мама,
щоб подивитись панораму.

На написання вірша автора надихнула «Рацлавицька Панорама», а сам текст був про великодушність. Однак останньої не вистачила у цензора в Привіслянському Краї, який, щоб не згадувати назву «національних» грошей, які використовувалися тоді в Галичині, провів унікальну конвертацію валюти, перерахувавши один злотий у копійки та наказавши видати таку версію :

Дала мені 20 коп. мама,
щоб подивитись панораму .

Живопис епохи Хонеккера

Здавалося б, кольорові фотографії та кіно з усіма його спецефектами покладуть край панорамам. Але ні! Пензлі панорамістів знову знадобилися в країнах реального соціалізму. «Друге відродження панорами» розпочалося з полотна (115 х 15), намальованого 11 радянськими та 2 болгарськими художниками на честь сторіччя битви під Плевною, яка поклала початок визволенню Болгарії від османського ярма. Автори шедевру на честь правління Тодора Жівкова надихалися Еріхом Хонеккером – у НДР протягом 21 року (1976-1987) створювалася картина художника Вернера Тюбке (123 х 14), що зображує повстання Томаса Мюнцера у XVI столітті, відоме в історіографії як «селянська війна», а у ширшому контексті – зародження прогресивного Відродження (на полотні, серед інших, присутній Миколай Коперник, який наживо не брав участі у боротьбі франконських селян).

Ця панорама була відкрита у вересні 1989 року, за два місяці до падіння Берлінської стіни, але естафету передали далі. Найбільша кількість панорам на цей момент знаходиться в Китайській Народній Республіці. Крім того, вони є найбільшими в світі («Битва при Буай-Хаї», де в 1948 році 600-тисячна комуністична армія розгромила 800-тисячне військо Гоміндану, має майже 2800 м ² ), постійно створюються нові панорами.

А може, люди просто хочуть милуватися захоплюючими видами – щоб при цьому було комфортно, не стріляли і не дув вітер? А може, поетична проза Герберта, хоча й називається «Фотопластикон» («Велика коричнева бочка, в яку зверху наливають паризьку блакить, арабське срібло, англійську зелень. Додають щіпку індійського рожевого і розмішують великим черпаком. Густа рідина протікає крізь щілини, а люди, що обсіли бочку, як мухи, жадібно злизують краплю за краплею”), але також розповідає про панораму?

– Войцех Станіславскі
– Переклад: Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори