Про смерть капітана гвардії Алексєя Ануфрієва, жителів Урюпінська Волгоградської області та решти людства, поінформувала Наталія Карамишева, відповідальний секретар місцевого осередку партії Путіна «Єдіная Росия» та, до слова, колишня вчителька вбитого військового. Це вже другий колишній учень, з яким вона попрощалася. Карамишева пам’ятає Альошу як одного з найкращих випускників школи, переможця спортивних змагань, лідера та доброго друга.

Усе це записала Ангеліна Коробко, яка редагує некрологи та епіграми про тих, хто вторгся в Україну та загинув в ній на місцевому інтернет-порталі «Крівоє Зєркало». Користуючись нагодою, Коробко зазначила, що напередодні, 12 травня, у селі Верхній Баликлей поховали молодшого сержанта, командира відділу артилерійської розвідки Міхаіла Пуряс’єва, а 11 травня у Фролові поховали 19-річного розвідника Міхаіла Єфрємова.

Тож Ангеліна Коробко пише некрологи, а польські розвідслужби, сподіваймося, уважно їх читають. Тисячі некрологів, біографічних заміток, епітафій, епіграм, що публікуються від західних кордонів імперії й аж до Сахаліну, це також неабияке джерело знань для соціологів, антропологів, політологів і дослідників Росії та її патологій.

Багато «вантажу 200»

Так само як країна є довга й широка, так і писарчуки на кшталт Коробко, похиляються над клавіатурою, щоб вести літопис смерті. Справедливості ради треба визнати, що товаришка журналістка Ангеліна має не так багато роботи, у порівнянні з некрожурналістами з інших місць. Волгоградська область, за мірками путінської Росії, досить багата, а це означає, що там не панує тотальна бідність, тож охочих служити режиму в ролі гарматного м’яса не так багато. Не варто шукати вбитих з Москви (хіба що мова йде про знаменитий крейсер, гордість Путіна, який на дні), Санкт-Петербурга, зрідка бувають з великих міст і регіонів, де є поклади нафти чи газу, тож прожити якось можна.    

                WAR IN UKRAINE            

Інша справа такий Дагестан, Північна Осетія, Алтайський край, Бурятія, Хакасія, Тува, або села по цілій імперії. Саме звідти плинуть призовники або солдати-контрактники та їх кров. Для жителів цих регіонів Росії служба в армії часто становить єдину можливість вирватися із цих місць, з непереборної бідності. А режим вміє спокусити, то ж вони підписують контракти, а потім вмирають в Україні.

Ось як один з інтернет-користувачів насмішкувато прокоментував це на Telegramі, одному з найпопулярніших соціальний медіа в Росії:

«Брати росіяни. Багато хто запитує, чому так багато "вантажів 200” (так у військовій номенклатурі називають цинкові труни з трупами солдатів) з Бурятії та Дагестану. Ну, тому що наша влада захищає еліти з Москви, Санкт-Петербурга та інших великих міст. Це серце Росії, його потрібно захищати, щоб підтримувати економіку, культуру та моральний дух. Я думаю, що це правильно. Це дуже мудре рішення Володимира Володимировича Путіна, яке також сприяє підвищенню рівня життя населення. Наш президент знову всіх переграв».

Запис, прикрашений російськими прапорами, закінчується вигуком «З нами Бог», що, безсумнівно, є аналогією німецькому «Gott mit uns».

Повернувся без ніг

Повідомлення з великих міст з’являються найчастіше з нагоди великих похоронів, коли ліквідували цілу частину, наприклад, з Рязані (де знаходиться вища командна школа ВДВ) чи Казані. Тоді по цвинтарних алеях розливаються вінки на свіжих могилах. Так було у Челябінську, коли одного дня, 23 квітня, на одному кладовищі поховали 7 загиблих з гвардійської бригади спеціального призначення.

В этой школе героически учился Саша Адеков, который помер в Украине хуй пойми за что https://t.co/X40WPMYQyu #мемориал #всрф #потерьнет #груз200 pic.twitter.com/MVQwp6oYDP

— Necro Mancer (@666_mancer) May 22, 2022

Або під час таких свят, як 6 травня - День св. Юрія Переможця, покровителя російських збройних сил у Саратові, де в парку (nomen omen) Перемоги на Соколовій горі губернатор Валєрій Радаєв (через кілька днів він разом із кількома іншими губернаторами пішов у відставку) зачитав імена 44 жителів області, вбитих під час вторгнення в Україну.

Можливо, про масштаби втрат, які несе Росія, свідчить перехоплена й опублікована київською Службою Безпеки телефонна розмова, в якій росіянка у сльозах розповідає, що з 1500 солдатів з якогось підрозділу (деталі відсутні), які були відправлені в Україну, повернулося 30. Серед них чоловік її куми Аліни, батько трьох дітей. Він повернувся, але без обох ніг. Це нагадує стару австрійську солдатську пісню «В Оломоуці на Фішплаці»: «від нас тікав, ку...ва, ворог, тепер я маю золоті медалі, але не маю, ку...ва, ніг»

Вчителі згадують

Чому саме вчителька офіційно повідомила про смерть капітана Ануфрієва? Здається, що школу з армією поєднує збочений, темний зв’язок. Саме в школах відбувається багато похоронних церемоній. Труни з тілами загиблих в Україні виставляються у спортзалах, на коридорах, а вартовими біля них є учні – хлопці у білих сорочках, дівчатка у фартухах та з великими білими бантами на косичках. Іноді члени молодіжної організації «Юнармія». Це такий путінський відповідник «Гітлер’югенд».

Вчителі наввипередки снують в ЗМІ свої спогади про те, яким небіжчик був чудовим учнем і відповідальним колегою. – Алєксандр навчався у нашій школі з першого по п’ятий клас... Ми пишаємося, що такий учень ходив до нашої школи і дякуємо родині за те, що виховали такого чудового сина та онука, – розповідає порталу «Сhita.ru» Алєксєй Козирєв, директор Кокуйської початкової школи, згадуючи 20-річного Алєксандра Фьодорова.

«Стас вчився дуже добре. Він був старанним, допитливим, працьовитим. Ніколи не порушував дисципліну. З дитинства мріяв стати військовим, а тому ніколи не виявляв слабкості ані в школі, ані в спорті чи на роботі», – написала про свого випускника старшого лейтенанта Станіслава Казанєва його школа в Юледурі.

Татяна Сладкова, вчителька про 19-річного Даніла Пєстрікова: – Він з повагою ставився до вчителів, дружив з однокласниками. Він розмовляв з усіма. Йому не завжди добре йшла наука, але старався. Він завжди виконував домашнє завдання.

Більшість спогадів про полеглих походить від вчителів, однокласників, друзів, бабусь, дідусів і дядьків. Вдови також багатослівні.

– Він би пишався собою, що помер, – так вважає вдова Ольга Шумакова, яка розповідає порталу «74.RU» про свого чоловіка Владислава, якого вбили в Україні. Хтозна, може, воскреслий рядовий Шумаков із задоволенням дозволив би себе вбити вдруге. – Хочу зазначити, що він завжди був дуже патріотичним, у нього навіть на телефоні стояв на дзвінку гімн Росії. Для нього президент був на чолі. Якщо вдома, наприклад, починалися якісь політичні розбіжності, нам нікому не можна було говорити погано про Путіна. – згадує вдова.

На похоронах рядового в селищі Тимірязівське Челябінської області були навіть представники місцевої птахофабрики «Чебаркульськая птица», де все життя працювали дідусь і бабуся Владислава. За словами директора Пирсікова, в Україні вже загинули троє родичів працівників господарства.

Свєтлана починає панікувати

Спогади батьків з’являються рідко, ніби їх і не було. Вони є, але, мабуть, не мають сили говорити. Про смерть сина Альона Яковлєва дізналася, коли її покликали до військової частини сина, щоб здати аналіз ДНК. Йшлося про ідентифікацію останків Нікіти. Мати розповідає порталу «74.RU», що він був великим автолюбителем і збирав моделі автомобілів, тому й принесла їх на похорон. Перед від’їздом із підрозділом 22-річний капрал купив собі 14-річну «Ладу», але їздив на ній лише 4 рази.

Мешканка Желєзногорська Альона Мінкіна дізналася про смерть сина, так само як і Альона Яковлєва. Міський військовий комісар попросив її надати генетичний матеріал Алєксандра. Що несла жінка до гарнізонної контори (волосину з гребінця, зубну щітку, якийсь шматок одягу її сина?) цього ми не знаємо. Натомість знаємо, що вона молилася три дні в очікуванні результатів ДНК-тесту, – інформує портал «NGS24», але виявилося, що те, що було знайдено в згорілій машині під Ірпенем, – це останки її сина.

Але є й інші способи інформування родин про можливу смерть їх близьких. Для чого ж вигадали сучасні комунікації та соціальні мережі? Що могло статися з її сином Алєксєєм, Світлана Б. (портал «Медуза» не подає прізвища) може дізнатися, слідкуючи за акаунтом у WhatsApp бригади, в якій він служить. Адміністратор облікового запису, можливо, військовослужбовець частини, щодня публікує повідомлення: «День пройшов без змін». Або «Без негативної інформації». Але й таке: «Є негативна інформація». Тоді Свєтлана починає панікувати.

Помер вірний даній присязі

Судячи з посмертних інформацій, багато росіян практично не мали військового вишколу. Рядовому Роману Акімову із сибірського села Шапкіно було 18 років, коли він загинув 17 березня 2022 року під Ізюмом. Про його смерть родина дізналася лише 10 квітня. Його поховали через п’ять днів у тому самому селі, де він народився і ходив до школи. Пішов в армію через пів року після закінчення школи, одразу підписав контракт, а через три місяці був в Україні.

Схожа історія спіткала 20-річного Нікіти Малявіна з Нязепетровська Челябінської області. Після закінчення ПТУ його призвали в армію, одразу підписав контракт, а через три місяці потрапив на війну. Його батькам довелося їхати 2000 кілометрів до Ростова, щоб ідентифікувати останки сина за ДНК.

Історії завершення життя тисяч таких людей, як Малявін і Акімов, практично однакові. Убитий рядовий, капрал чи матрос ходили до початкової і середньої школи в Уйське, Кокуй, Тройський Посад, Аша, Верхні Кіги. Далі до середньої школи, але найчастіше ПТУ, в Уйському, Кошкар, Кокуй, або В'юхіно, Копейську, Дербішево, де здобув освіту електрика, зварника, оператора, сільгосптехніки, слюсаря теплових мереж, кондитера.

Його призвали, переконали підписати контракт, він поїхав в Україну захищати батьківщину від націоналізму, звільняти населення від фашистів, демілітаризувати та денацифікувати. А тепер він мертвий. Після нього залишилася могила і згадка на порталах, що він загинув: «вірний присязі», «прикриваючи тіло товариша», «виносячи пораненого соратника», «вступаючи в перестрілку з нацистами», «завдяки чому врятував свій підрозділ», «від осколка під мінометним вогнем», «виконуючи покладене на нього завдання», «визволяючи Донбас», «захищаючи Донбас».

За партою з небіжчиком

Однак після деяких залишиться більше, ніж сама новина на порталах і в соціальних мережах. Повернімося до школи та її споконвічних зав'язків з армією. Все більше вбитих в Україні дослужилися до спеціальної шкільної «Парти Героя». Цей проєкт, який триває вже кілька років, інколи стосується живих, але переважно вшановує пам’ять тих, хто загинув під час Другої світової війни та наступних воєн, у тому числі загарбницьких та з елементами геноциду, наприклад, в Афганістані чи Чечні. Тепер прийшла черга тих, хто заради режиму дав себе вбити в Україні.

Така «Парти Героя» насправді є нічим іншим як надгробна плита, але дерев’яна і в шкільному класі. На стільниці парти міститься портрет покійного та присвячена йому епітафія. У гімназії в Тихорєцьку Краснодарського краю вже є дві такі надгробні парти. Одна для 21-річного Дмітрія Готовця, який двічі дефілював на Червоній площі 9 травня на День Перемоги. До третього параду забракло 5 днів – 4 травня його вбили в Україні. Друга присвячена артилеристу лейтенанту Максіму Свєтлєнку, який теж дефілював перед Путіним, але лише один раз.

Сидіти за такою партою з покійним – це велика честь. Цього права удостоєні лише найкращі учні. Головний посил приблизно такий: Вова, Альоша і ти, Пєтруша, старанно вчись, а коли тобі виповниться 17, підпиши контракт з армією. Через 3 місяці тебе відправлять нападати на іншу країну, грабувати та вбивати, і ти живцем згориш в танку, потім у спортзалі нашої школи ми поставимо труну з твоїми останками, а пізніше поставимо парту в класі, красиву, як твій надгробний пам'ятник...

Більшою шаною відзначено Андрєя Крюкова. Присвячені йому епітафію і «посмертне зображення» матимуть змогу оглядати не лише учні та вчителі, а й усі жителі поселення Важгорт Республіки Комі. На фасаді початкової школи мають повісити меморіальну дошку на його честь. ВІДВІДАЙ І ПОЛАЙКАЙ НАС Але що там Крюков. Артьом Новіков матиме цілий пам'ятник. Районна влада пообіцяла встановити пам'ятник у його рідному селі Уйське в Челябінській області. Точне місце поки не вибрали. Не виключено, що постамент із фігурою єфрейтора буде стояти на такому гідному місці, як перехрестя вулиць Леніна та Марка. Читачі «Тижневика ТВП» (пол. Tygodnika TVP) самі можуть оцінити, чи підходить дане місце, розпочавши екскурсію Уйськом із перехрестя Леніна та Маркса.

Можливо, існує якийсь глибший сенс у тому, щоб називати все жалюгідне, гниле, деструктивне, вічно засране іменем Леніна, Маркса, Дзержинського чи Жовтневої революції.

Можна також відвідати Сіндор в Республіці Комі. Влада Княжпогостського району обіцяла встановити в його рідному селі бюст капралу Іллі Пистіну.

Похорон у Будинку культури

Уйське та Сіндор подібні до всіх решти згаданих в тексті сіл та міст. Можна ввести їх назву в Google і вирушити на екскурсію. Чи молоді люди тікають з них, тому що там панує така бідність, повна безнадія, чи ці місця просто такі жахливі, тому що їх молоді жителі воліють нападати і грабувати інші країни, а не робити щось вдома? Щороку у Росії помирає 350 тисяч громадян, а тепер серед них ще й молода кров.

Після шкіл другим за популярністю місцем для проведення похоронних церемоній є будинки культури. Власне у такому місці на вулиці Чапаєва в місті Шахунья виставили труну з тілом сержанта Нікалая Гросберга.

Тут відступ: про те, що таке місто існує, Росія дізналася у 2019 році завдяки журналістці Ірінє Славіній з місцевого видання «Koza.Press». Цю сміливу жінку засудили до рекордного штрафу в 70 тисяч рублів відповідно до закону, що нещодавно ввійшов в дію, за прояв неповаги до влади.

Призначений судом експерт Тімур Радбіль, доктор філологічних наук, член Вищої Атестаційної Комісії, академік Російської Природничої Академії Наук, професор юридичного факультету Нижньогородського університету, заявив, що використана Славіною «мовна пухлина, викликає явні непристойні асоціації, тим самим виражаючи відсутність поваги до влади та суспільства». Ідея полягала в тому, що коли влада Шахунья на одній з будівель встановила пам’ятну дошку на честь Сталіна, то Славіна запропонувала змінити назву міста на Шахуйнья.

Окупант з телефоном

Деякі з загарбників мають багаті та прикрашені біографії. З ними можна ознайомитися в основному завдяки українським службам. Росіяни обожнюють лазити в соціальних мережах, у них немає розсудливості, тому вони записують себе, свої сім’ї та, як ексгібіціоністи, показують це світу.

Завдяки таким записам було створено фільм «Окупант. Війна і мир на телефоні російського солдата». Його зібрали з відео, знайдених на телефоні 24-річного лейтенанта Юрія Шалаєва з Мурманська. У нього не буде ні пам’ятника, ні дошки чи навіть "Парти Героя”. Він потрапив у полон, і тепер, завдяки відео з телефону, весь світ може милуватися кремлівським курсантом, членом еліти імперського офіцерського корпусу, випускником елітного військового училища Росії – Вищого командного училища у всій красі.

Довоєнні відео - це запис сімейних ситуацій, поїздок, але переважно п’яної маячні, під час яких напівголі чи в футболках молоді офіцери п’ють, щось белькочуть і співають. Безперечно, українські служби використали найпринизливіші та найгірші речі, що були на телефоні, але саме лейтенант Шалаєв, кремлівський курсант, вирішив, що п’яні сцени чи вигляд його повністю непритомного та обісцяного дядька варті того, щоб їх зафіксувати.

У 1985 році «Стінг» у пісні «Росіяни» з альбому «Сон синіх черепах» (англ. „The Dream of Blue Turtles”) наївно і гірко співав: «Я сподіваюся, що росіяни теж люблять своїх дітей». Може і люблять, але не так, як вбивати інших дітей, не так, щоб їхні милі дітки, коли вони підростуть, також вбивали інших, або дозволити себе вбити, служачи радянському, путінському чи будь-якому іншому режиму, який тримає їх під своїм черевиком.

– Даріуш Матушак

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

– Переклад: Юрій Ткачук