На залізничну колію, що вела до столиці, спочатку сіли жінки (можливо, жінок не скривдять?), потім – чоловіки. З вікон балкону місцевого обкому партії починає іти дим, хтось, поки його ще не відтягнули колеги, хаотично викрикує щось про справедливість та експлуатацію. Центральними вулицями міста сунуть танки, відриваючи гусеницями великі шматки асфальту так, неначе хтось здирає шкірку з стиглих, майже чорних помідорів. Потім – залп, спочатку в повітря (втікачі починають топтати одні одних), наступні – вже низом, по проїжджій частині. Вони відбиваються рикошетом. Над площею, де відбувається бійня, байдуже кружляє гелікоптер, зупинені міліцією міські автобуси звозять людське м’ясо до лікарні (низом, через щілину під дверима, які на зупинках зі скрипом складаються у гармошку, починає протікати кров). Помешканнями та барами шириться легенда про капітана, який замість того, щоб віддати наказ відкрити вогонь, вистрелив собі в голову. У відділках міліції проявляють фото- і відеоплівки з матеріалами, знятими протягом дня з автомобілів без розпізнавальних знаків.

Список подібностей між протестами в Новочеркаську та повстаннями робітників у Польщі (або в інших країнах східного блоку) можна було б продовжувати. Частково це пов’язано з природою комуністичної системи: вона опиралася на доходи від машинної промисловості, її економіка керувалася централізовано, підвищення цін оголошувалося мало не кожного дня, а робітничий клас офіційно прославлявся. Насправді ж у цій системі працівникам відмовляли в суб’єктності, не існувало також жодних ефективних механізмів вирішення чи публічного розголошення проблем, наприклад, опозиційних груп, профспілок, незалежних ЗМІ чи громадських авторитетів, які могли б достукатись до влади. Координація діяльності між різними рівнями влади також кульгала.

Проблеми не вирішувалися, а замовчувалися, а коли вони призводили до бунту, протести придушувалися силою. Крім того, оскільки система офіційно виключала можливість вуличних заворушень (адже мала бути ідилія!), дієвих, ненасильницьких способів їх заспокоєння не існувало. Замість «драбини насильства» (поліцейський свисток – арешт – приборкання демонстранта кийком – сльозогінний газ – водомет...) проти беззахисних людей відправляли кулемети та танки.

Загалом, і так добре, що Хрущов не зважився на превентивний ядерний удар...

Стоїть над Доном локомотив…

На жаль, у Новочеркаську, місті, заснованому в XIX столітті над притокою Дону, все відбулося за описаною вище схемою. З середини 1930-х років серцем міста стали великі заводи з виробництва локомотивів – спочатку паровозів, а після війни також електровозів. Водночас, на відміну від багатьох об’єктів машинобудівної промисловості, де, як у невмирущому анекдоті, скільки б не збирали дитячу коляску з крадених деталей, все одно виходить кулемет – у Новочеркаському НЕБЗ ( Новочеркаський електровозобудівний завод ) справді вироблялися локомотиви: сотні й тисячі, для сотень тисяч кілометрів залізничних колій СРСР. 31 травня 1962 року радянська влада оголосила про підвищення (звісно, «тимчасове» і «спричинене турботою про достатнє наповнення ринку») роздрібних цін на харчові жири та м’ясо. Одночасно керівництво НЕБЗ заявило про зниження ставок заробітної плати – ненабагато, на 20-30%.

Підвищення цін? Союз тільки зітхнув і затягнув пояс. Зниження заробітних плат? Так було в багатьох закладах, не раз і не двічі. Але цього разу дійшло до сутичок. Зрештою, чи завжди можна пояснити – чому саме зараз, чому саме тут? Мабуть, незважаючи на тиск на місцеву громаду, збереглася пам’ять про антибільшовицький спротив – спочатку, на зламі 1917-1918 років – про отамана Олексія Каледіна, а потім, до весни 1920 року – про козаків, які проголосили тут Донську Республіку? Можливо, комусь просто увірвався терпець – жінка нарікає, що нема що їсти, а тут ще це...

Марія-Антуанетта в спецівці і з портфелем

А може, у всьому був винний риторичний талант директора НЕБЗ, інженера Курочкіна? Його відома цитата звучить як невдалий парафраз слів Марії-Антуанетти, але нащо радянському інженеру було б вдаватися до подібних літературних ігор? За словами багатьох очевидців, на мітингу, скликаному металургійним відділом, на питання «І що тепер?» директор відповів: «Ви їли вареники з м’ясом, тепер будете їсти з варенням!». Цього було достатньо. Тим більше, що варення теж не вистачало.

Роботу в більшості відділів було зупинено вже опівдні 1 червня. У другій половині дня було припинено рух на залізничній лінії Москва-Ростов, яка мала стратегічне значення, оскільки сполучала столицю з Кавказом. Пікетувальники перевернули локомотив. Увечері на мості, що з'єднував заводи з центром міста, стояли перші танки, але зв'язок з містом ще не був припинений. Лише вночі міліція витягла з ліжок кілька десятків «зачинщиків». Проте до міста приїхала спеціальна делегація ЦК партії на чолі з Анастасом Мікояном.

Далі, події також відбуваються за таким сценарієм, що тим, хто пам’ятає історію боїв у Тримісті чи румунському Брашові, стискається серце. «Йдемо за нашими!». Спочатку з прилеглого до НЕБЗ району вирушило кілька сотень людей (і, звісно, ​​з портретами Леніна, витягнутими з комор, де вони «відпочивали» після першотравневого параду). До них поступово долучилися люди з інших відділів. Командир танкової бригади генерал Матвій Шапошников (ми повернемося до нього пізніше) віддав наказ пропустити демонстрантів. Вони дійшли до головного корпусу, який виявився забарикадований, коли пролунали перші постріли (як в Познані...). Далі дійшли до міськкому КПРС – а там вже порожньо, лише шинка в буфеті і брошури на полиці. Як повідомлялося, перший секретар обкому, товариш Басов, спустився з другого поверху по громовідводі (як у Радомі...). Тим часом до міста стягували чергові військові загони.

Студенти – замкнені в гуртожитках (як у Ґдині...). Магазини – закриті. Поступово піхотні війська почали тиснути на людей, які стояли навколо комітету, причому стояли даремно, бо не було ані переговорників, ані обіцянок провести переговори.

Дешевий дум-дум з бетону

Генерал Ісса Плієв (про нього також ще буде йти мова), двічі герой СРСР, ветеран визволення Західної Білорусі (1939 р.), який воював на території України та на Далекому Сході, командувач Північнокавказького військового округу, віддав наказ зробити перший постріл у повітря (як у Гданську...). А ось другий – уже по бетонних плитах, якими була викладена площа.

Того дня залпи пролунали ще двічі. Солженіцин у третьому томі «Архіпелагу ГУЛАГ» пише про кулі «дум-дум», але доказів цьому немає – можливо їх і не було, адже осколки бетону з близької відстані розтинають живіт так само ефективно, як і шматки металу. Безумовно, використовувалася світло-шумова зброя, бо про це згадували очевидці – і це було необхідно, врешті-решт розгін натовпу закінчився після півночі.

А протягом наступного тижня, точно так, як і в Тримісті та Лодзі, було скасовано зниження норм, у магазинах з'явилося навіть вершкове масло. Відбулися судові процеси, на яких не було ні свідків, ні сімей, тому повідомлення про смертну кару для семи лідерів повстання було запізнілим і не надто достовірним. Зрештою, сімей винуватців не могло бути – більшість з них ще раніше або вивезли до таборів, або виселили з міста.

Це була не єдина акція протесту в Радянському Союзі – хоча й найбільша (якщо не враховувати страйків у таборах) після бунту у Кронштадті (1921) і повстання селян у Тамбові: отже, найбільша за останні 40 років. Загалом, якщо когось цікавить типологія повстань, заворушень і вуличних боїв в СРСР у період між закінченням громадянської війни та початком перебудови, зазвичай виділяють три причини: етнічна напруженість (Грозний 1958, Казахстан 1961); випадкове вбивство юнака – зазвичай вболівальника чи п'янички – у відділку міліції (як правило, заворушення обмежувалися одним районом), або просто невдоволення відсутністю продуктів, підвищенням норм виробітку чи зниженням заробітних плат (можна ще додати четверту, доволі екзотичну причину – від Тбілісі у 1956 році до Сумгаїту в 1963 році міліція била кийками тих, хто йшов з портретами Сталіна під час першотравневих демонстрацій).

Більше, ніж легкість, з якою були застосовані кулемети (демонстранти не проявляли ворожості і навіть не нищили майна), та кількість жертв, вражає дещо інше – їх цілковита самотність у день заворушень та відсутність цього страйку в колективній пам’яті.

Їхня мова стала для нас чужою

На початку 1960-х років про дисидентський рух, яким ми його знаємо з часів Брежнєва, ще не було мови: тисячі представників інтелігенції, які вийшли з таборів, не мали ілюзій щодо системи, хтось контрабандою провозив якусь книжку з відрядження до Парижа, хтось видавав рукописну газету, молодий Володимир Буковський вже збирав своїх однолітків, щоб разом читати вірші біля пам’ятника Маяковському, а Юлій Даніель надіслав на Захід свій роман «Говорить Москва», за що пізніше потрапить до табору. Але це ще не було таке середовище, яке змогло б зібратися і поїхати (як? автостопом до міста над Доном? за дві тисячі кілометрів від Москви?) до Новочеркаська, так як це зробили члени КОР (комітету оборони робітників) 14 років потому.

І це не дивно, хоча шкода, що в самому Новочеркаську не знайшлося жодного вчителя, лікаря, інженера, який би зміг зібрати робітників, пояснити їм, що немає сенсу там стояти і дивитися, як на площу в’їжджають танки. Що доречно було б висунути якісь інші вимоги, а не відчайдушно-глузливе «Переробити Хрущова на ковбасу!». Надіслати з пошти у Новочеркаську одну телеграму до ЦК, а іншу - до посольства США (її не доставили б, але, може, все-таки?). Знайти в місті якихось іноземців – нехай би розказали своїм про те, як було...

Такої людини не було. Вулицею Московською назустріч міліції, назустріч танкам сунув розлючений, доведений до відчаю, непросихаючий від алкоголю натовп.

Такої людини не знайшлося й пізніше. Не було жодної пам’ятки, яка б нагадувала про «Чорний четвер», ні некрологів, ні вінків, ані вдів. Дисиденти не виїжджали з Москви та Ленінграду, щоб «шукати сліди» у Новочеркаську. Звичайно, що ​​ КДБ їх би відслідкувало, скоріш за все, відразу ж через 2-3 години – але річ не в цьому. Схоже, не вистачало відчайдушності, щоб з’ясувати, що насправді сталося, а ще – суспільної згуртованості, необхідного рівня взаємної довіри, яка у Радомі 1976 року все ж дозволила колишнім вальтерівцям і харцерам «Чорної Одиниці» (Першого варшавського харцерського (скаутського) загону ім. Ромуальда Траугутта, - прим. пер.) якось достукатися до місцевих жителів, які, зрештою, теж не мали підстав довіряти незнайомцям в окулярах.

Герой десяти вулиць

Радянська преса почала проявляти інтерес до подій у Новочеркаську наприкінці 1980-х, проте з’ясувати вдалося небагато. Прокуратура навіть почала розслідування, але під час переїзду з Головної військової прокуратури до будівлі Генеральної прокуратури СРСР, відстань між якими – три кілометри, було втрачено три чверті матеріалів справи, у тому числі всі фото, тож прокурор Олександр Третецький був змушений закрити справу. Журналісти «Комсомольської правди» домовилися про зустріч із відставним начальником місцевого управління внутрішніх справ, який мав показати місце поховання загиблих у заворушеннях, але хоча вони добиралися до місця зустрічі аж з Москви, а йому потрібно було проїхати лише три вулиці, він зник десь по дорозі.

В кінці кінців було реабілітовано всіх разом – згідно з указом № 858 президента Єльцина від 6 червня 1996 року «Про додаткові заходи щодо реабілітації осіб, репресованих у зв’язку з...». Перед входом у НЕБЗ встановили меморіальну дошку, на площі, де відбувалася стрілянина, встановили камінь, під який навіть президент Володимир Путін поклав (у 2008 році) букет гвоздик.

І це, власне, все. Одна монографія, два документальні фільми.

Генерал Шапошников, який відмовив Хрущову і 1 червня 1962 року не кинув на людей танки, а згодом навіть написав декілька листів до влади з проханням роз'яснити ситуацію, у 1966 році був звільнений зі служби і виключений з партії: в результаті глибокої самокритики він уникнув кримінальної справи, а в 1988 р. був реабілітований.

А генерал Плієв, який без вагань віддав наказ стріляти? Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ» пише, що його ім'я буде згадане на великому пам'ятнику жертвам Новочеркаська, але поки що цього не сталося. Його не чіпала прокуратура, про нього не складали «народних» пісень – не було написано жодного рядка на кшталт «Кривавий Плієв, новочеркаський кат / націлив на наших дітей автомат». Він виконував відповідальні завдання – ще в тому ж 1962 році командував оперативною групою радянських військ на Кубі у зв'язку з Карибською кризою, а вже після 1965 року видав шість томів мемуарів, шість разів нагороджувався орденом Леніна. На його честь названо вулиці в 10 містах від Владикавказу до Слуцька в Білорусі. У Ростові, на будинку, в якому він мешкав, встановили меморіальну табличку (щоправда, на лікоть коротшу, ніж на заводі НЕБЗ), а впродовж останніх п'яти років – бюст аж у в Монголії, в Улан-Баторі, де він багато років тому громив загарбників.

– Войцех Станіславскі
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори