Діалоги

Півник на сумочці, пудель з пряжі на пляшці. Упаковки Польської Народної Республіки

60-ті роки були часом великої кампанії перевірки упаковок. Понад 90 відсотків її не пройшли. Виробникам дали шість місяців на те, щоб змінити свої коробки, бляшанки, банки та етикетки, інакше їм загрожували неприємні наслідки, – розповідає Катажина Ясьолек, авторка книги «Упаковка, або парфумований оселедець».

Коли говорять «упаковка в ПНР», на думку приходить синдром «Плюшкіна». Особливо покоління, які пам’ятають ті часи, мабуть, уявляють собі бляшанки з напоїв, складені одна на одну, набори історій з жуйок Donald або ретельно зібрані пакетики від цукру, адже саме вони були основним пакувальним асортиментом у ті часи.

КАТАЖИНА ЯСЬОЛЕК:
Я належу до молодшого покоління тих часів, бо народилася у 80-х роках минулого століття, тому з деякими із цих елементів «колекціонування» я не стикалася і не пам’ятаю їх. Але насправді я вперше побачила «викладку» бляшаних банок у свого двоюрідного брата, пам’ятаю, з 90-х до вафель Kukuruku додавали наклейки, а я збирала коробочки з-під соку з соломинкою та фотографії машинок з жуйки Turbo. Це був подих Заходу у часи перебудови.

Що стосується упаковок та любові поляків до цього специфічного з сучасної точки зору колекціонування, то, мабуть, це було зумовлено тим, що це була одна з найгарніших, якщо не найгарніша річ, яка була у звичайного смертного під рукою. Антикваріат – це вищий рівень втаємничення, а на упаковки навіть не потрібно було витрачати гроші. На них полювали під сміттєвими баками, їх можна було виторгувати в родичів або попросити відкласти у продуктовому магазині. Це було прикладне мистецтво, дуже демократичне, тому що воно було доступне всім, великим і малим. Воно захоплювало кольорами, яких у комуністичні часи було не так вже й багато. У книзі я згадую про те, що поляки, їдучи на Захід, не могли відірвати очей від вітрин магазинів, які майоріли кольорами, лакованими картонними та пластмасовими упаковками. Для них це було настільки дивовижним, що важко було не захотіти мати таке вдома і тішити око хоча б різнокольоровими упаковками, привезеними з подорожі.

У 2020 році вийшла Твоя книга «Астероїд і ліжко-шафа» про польський післявоєнний дизайн. Меблі, кераміка чи скло комуністичної епохи продаються на аукціонах за запаморочливими цінами, за п’ять хвилин зникають з-під сміттєвих баків, а в соцмережах створюються групи, присвячені таким предметам. Чи таке саме відбувається з упаковками?

У порівнянні з усім післявоєнним дизайном, шедеврів у світі упаковки дійсно небагато. У мене таке враження, що саме в період перебудови речі викидали навіть швидше, ніж меблі чи вази, і тому їх збереглося дуже мало. За часів Польської Народної Республіки ніхто зі спокійним сумлінням не викинув би коробки з-під льодяників чи какао, а магазинах з побутовими товарами у той же час вдень зі свічкою неможливо було знайти банки, коробки чи інші упаковки, які згодилися б, наприклад, в кухні. Зараз ці банки, пляшки чи папір з тих років – це неочевидні скарби. Останній знайти практично неможливо. Ентузіасти на інтернет-аукціонах б'ються за нього, як леви. Крім того, коли після падіння ПНР ліквідували заводи чи установи, проектна документація також пішла у смітник. Це стосувалося меблевих фабрик і заводів з виробництва скла, а також друкарень і пакувальних фабрик. Лише деякі дивом уціліли в приватних руках людей, які не створили їх, а знайшли, купили і врятували від забуття.
На рубежі 50-60-х років почалася дискусія про необхідність покращення якості упаковки. Раніше передбачалося, що клієнт все одно все купить. Фото з архіву Катажини Ясьолек
Чи ці упаковки, як і крісла або столи, теж досягають небачених цін на аукціонах?

Мабуть, є колекціонери сигаретних пачок з їх повним вмістом, і за набір таких пачок вони можуть заплатити навіть десятки тисяч злотих. Ілюстраціями до мої книги стали колекції людей, які цікавляться дизайном як таким і при нагоді купують упаковки як гарний приклад графіки, цікавого дизайну. Як я вже згадувала, я сама є шанувальником дизайну тих років і намагалася купувати окремі аркуші пакувального паперу для своєї колекції та для книги, але часто не у мене не було жодних шансів проти кільканадцяти людей, які також боролися за них.

У назві книги Ти порівнюєш упаковку з «парфумованим оселедцем». Чиї це слова?

Хрещеним батьком цієї назви і цієї фрази є Роман Душек, польський графічний дизайнер, який розробляв графічні знаки та упаковки. Коли ми почали листуватися щодо книги, я написала йому, що купила на антикварному ринку пачку блакитних тіней марки Kamelia. Він написав у відповідь, що це був ідеальний приклад «поливання оселедця парфумами». Це визначення добре характеризує те, що відбувалося в індустрії упаковок та післявоєнному дизайні. Дизайнери дуже старалися, вибирали кольори, а оскільки вони були випускниками академії мистецтв, то знали про кольори все і дуже ретельно розробляли дизайн. Потім, коли вони представляли такий проект комісії, як мені розповів Душек, вони вдавалися до маленької хитрості, а саме, щоб кольори були більш насиченими, на проект накладали плівку. Після того, як комісія позитивно оцінила проект, він надходив у виробництво, і якщо це був друк на папері, дизайнер часто не впізнавав свою роботу в кінцевому варіанті. Кольори були інші, фон замість білого був бежевим або сірим. У випадку з вищезгаданими тінями – лусочки в дизайні були золотистими, а при виробництві виявилися брудно-зеленими. У друкарні часто використовували ті кольори, які були доступні на той момент. Як казав Душек, як би ви не намагалися, ви все одно не замаскуєте запах оселедця. Саме так було з упаковкою. Графічним дизайнерам було неприємно, але відсутність фарб або погана якість продукції, що використовується при виробництві упаковки, здавалося нездоланною перешкодою. Ох, це безсилля централізовано керованої економіки.

Упаковка в першу чергу асоціюється з папером. Чи був він легкодоступним матеріалом?

Обгортковий папір був величезною розкішшю. Зрештою, він і донині асоціюється з ПНР. У такому папері з тюльпанчиками, який був доступний в мережі міських роздрібних магазинів, або в папері з вітрячками з універмагів Centrum до мого дому приносили коробки з одягом чи галантереєю. Проте протягом усього періоду ПНР це був дефіцитний товар, як і метал. У торгівлю він потрапляв з паперової промисловості, яка була не в змозі задовольнити кількісні потреби торгівлі та вимоги до видів торбинок та обгорткового паперу. Останній, з огляду на цільове призначення, виготовлявся із сировини найгіршої якості, тому для виробника він був менш вигідним, ніж повноцінний папір. Не вистачало білих паперових пакетів місткістю пів кілограма, які з огляду на естетику підходили б для пакування солодощів, або упаковок з рекламними чи іншими принтами.

Тамара Лемпицька: подорож райського птаха

Артистка була занадто епатажно-буржуазною особою, аби привернути увагу людей культури у часи Польської Народної Республіки.

побачити більше
Теоретично промисловість виробляла папір на замовлення торгівельної галузі, а на практиці з конвеєрів виходило те, що було найвигідніше для фабрики в даний момент з точки зору ціни та продуктивності. Прикладом є дані 1959 року. Промислове замовлення було на 500 тонн торбинок місткістю одна восьма кілограма, а було отримано лише 25 тонн. Оскільки стандарти визначали вагу пакувального паперу, а не кількість аркушів, в магазини часто доставляли товстий папір, якого було недостатньо і в який було незручно загортати товар.

У 1960-х роках було прийнято постанову, яка не сприяла естетиці пакування в папір і мала на меті економне використання паперу. Було наказано зменшити наклади книг, поля в друкованих виданнях, розмір бирок, а також відмовитися від деяких картонних упаковок. Якщо не було у що пакувати, то пакували в газету. Друк на папері також був проблемою. Якщо папір не був занадто товстим для упаковки товару, то він був поганої якості, прозорим, занадто тонким, щоб на ньому можна було надрукувати малюнок чи логотип виробника. Виробники паперу прикривалися відмовкою, що вартість товару визначається самим товаром, а не тим, у що він запакований. Як показує сучасний світ, це було помилкове переконання.

А що було з бляшанками?

Так само погано. На рибну промисловість виділяли занадто мало бляхи по відношенню до потреб галузі, а якщо і виділяли, то ця бляха була занадто товста, не лакована. Через таку погану якість при відкриванні банки іноді був помітний тривожно темний відтінок пластику. Рибні консерви також не виглядали надто привабливо, бо траплялося, що вони були вимащені своїм наповненням, а якщо наповнення було жирним, етикетка не прилипала до банки. Хоча в моїй книзі є приклади красивих етикеток консервів, це були радше гідні поваги винятки.

Проблему з дефіцитом бляхи відчували і виробники лакофарбових матеріалів, яким іноді не вдавалося виконати план через відсутність листового металу для упаковки продукції. Проте є й інший тип банок – літографовані банки для солодощів, кави, чаю, какао, які можна вважати найкрасивішими упаковками тієї епохи.

Чи хтось у ту епоху дбав про упаковку взагалі?

Дбали не стільки самі виробники, скільки центральні бюро зовнішньої торгівлі, бо у них була величезна проблема зі збутом навіть високоякісних продуктів харчування. Ми відправляли за кордон, наприклад, алкоголь, солодощі, заморожені продукти, косметику. Іноді ці речі взагалі доставляли без упаковки – розсипом, а якщо упаковка була, то вона часто мала слабкий естетичний ефект. Був і інший аспект – занадто великий об’єм. Промисловість несла менші витрати, пакуючи свої продукти у великі упаковки. Hortex продавав на американський ринок квашену капусту в майже 10-кілограмових банках, а клієнти хотіли купувати банки вагою не більше 2 кг. Хто, окрім власників гастрономічного бізнесу, хотів би придбати одну порцію вагою понад 9 кг, навіть якщо вона була найкращою? Це привело до того, що поставки довелося призупинити. З іншого боку, випущені після війни пляшки для алкоголю мали конструкцію, яка не дозволяла транспортувати їх горизонтально – з них вискакували пробки. Також протягом тривалого часу не було пляшок із кришками, що закручуються, які б показували, чи пляшка була фабрично запаяна.
Світ захоплювався нашими коробками цукерок, обкладинками вінілів, етикетками. Фото з архіву Катажини Ясьолек
Такої критики було багато?

Так. Центральне бюро закордонної торгівлі «Animex» розкритикувало бляшанки для консервів, «Rolimpex» – упаковки для цукерок, овочів і фруктів. Ці бюро хотіли вводити в обіг бляшані банки вищої якості та меншої місткості, але їх не було де взяти, як і паперу. Пластик, тобто томофан (так називали наш рідний целофан), за якістю не відповідав закордонному. Він був крихким, змінював запах і смак запакованого товару. З цієї причини довелося зупинити експорт медових цукерок Wawel. Пакетики, що тріскають, наражали одержувача на додаткові витрати, які йому довелося нести.

Був ще один важливий аспект, хоча не настільки очевидний для багатьох виробників. Контрагенти хотіли, щоб інформація про продукт була надана іншою мовою, ніж польська. «Але з невідомих причин побажання іноземних покупців так і не були виконані. Чи справді повний асортимент етикеток – це така ж примха, як і славнозвісна зірка з неба?» – запитував Анджей Кемпліньскі у статті, опублікованій в журналі «Opakowania».

Чи знайшовся якийсь вихід із цієї патової ситуації?

Знайшовся. Оскільки бюро зовнішньої торгівлі, будучи підприємствами, мали свої стандарти виробітку, вони не могли просто здатися через відсутність упаковки. Рішення полягало в тому, щоб замовити гарну упаковку в західної компанії, але у такому випадку потрібно було платити валютою. Такий крок не був бажаним, але деякі заводи, а точніше бюро зовнішньої торгівлі, отримали такий дозвіл від міністра зовнішньої торгівлі. Іноді вдавалося переконати відповідальних за прийняття рішень осіб у тому, що імпорт для експорту – це не забаганка, а чистий прибуток. Так було, наприклад, з етикеткою горілки Wyborowa, розробленою французьким рекламним агентством. Закордонним дизайном, чи принаймні виробничими потужностями, користувалися також провідні виробники предметів розкоші, тобто косметики та солодощів.

Чи багато було таких недосяжних проєктів, про які ми мріяли, але не змогли досягнути?

Насправді найбільший парадокс, який сьогодні просто не вкладається в голові, полягав у тому, що хоча заводи з виробництва скла могли виготовляти вази або інші елементи скляного дизайну, вони не могли впоратися з такого ж розміру баночками з різьбою, щоб їх можна було закривати кришками на закрутку. Це була одна з найбільших наших невдач за кордоном, хоча й на внутрішньому ринку траплялося, що привезене з магазину варення було покрите пліснявою через відсутність належного захисту кришки у виробника. Проблемою був згаданий уже розмір тари.

На сторінках журналу «Opakowania» було видно внутрішню боротьбу авторів, бо як можна описати словами те, що всі ці барвисті дива з пластиковими елементами для нас є недосяжним взірцем і не наразитися на гнів партії? Журналісти та спеціалісти, аналізуючи західні тенденції, ховали між рядків тезу про те, що у сфері упаковок наша мета – це Захід. І хоча ми хотіли наздогнати Англію, Францію та Америку, ми все одно відставали.

Вибрати свободу МіГом

Польські льотчики утікали з ПНР на військових літаках.

побачити більше
Так було, наприклад, з аерозолями. Коли на рубежі 1950-1960-х років по всьому світу в нього фасували багато продуктів з різних галузей промисловості, не тільки косметичної, у Польщі ми спочатку імпортували аерозольну тару, а потім у тяжких муках створювали свою, при цьому вона все одно виготовлялась на основі імпортних комплектуючих. Одні імпортували, інші, наприклад «Варшавська фабрика мила та косметики «Врода», намагалися виробляти власні компоненти аерозолів. У 1962 році була створена Робоча група з питань аерозолів, до якої увійшли представники міністерств, найбільш зацікавлених у цьому виді тари, а за координацію виробництва відповідав Центральний осередок пакування.

Чим саме займалася ця установа?

Дослідженнями пластмас для виробництва упаковок, сертифікацією, вона була співорганізатором національних конкурсів упаковок «Золотий каштан». Однак це не була установа, яка мала вплив на естетику упаковки, хоча вона донині займається сертифікацією та називається Національна палата упаковок.

Якщо вона була заснована в 1962 році, чи можна говорити про прорив у питаннях упаковок на той час? Чи тоді їх почали помічати і цінувати їхню роль у продажу продукції?

Це правда. На зламі 1950-1960-х років почалася дискусія про необхідність покращення якості упаковки. Раніше передбачалося, що клієнт все одно все купить. До того ж, до магазину, наприклад, по молоко все одно ходили з власним бідончиком. Зміни відбулися не лише у зв’язку з вищезгаданою зовнішньою торгівлею, а й через появу наприкінці 1950-х років перших магазинів самообслуговування, так званих САМ-ів. Коли клієнт міг сам «взаємодіяти» з товаром, а не розглядати його під пильним оком продавця, виявилося, що спокушати його має ще й упаковка, а не вміст, щодо якого клієнт не завжди впевнений.

У 1955 році вийшов перший номер журналу «Opakowanie», що можна вважати сигналом зацікавлення цією темою. 60-ті роки були часом великої кампанії перевірки упаковок, яка була спрямована на перевірку упаковок в усіх аспектах – як з точки зору практичності, так і з точки зору естетики. Понад 90 відсотків упаковок не пройшли цю перевірку. Виробникам дали шість місяців на те, щоб змінити свої коробки, бляшанки, банки та етикетки, інакше їм загрожували неприємні наслідки. Виходом з ситуації стало звернення до державного підприємства «Майстерні образотворчого мистецтва», яке виступало посередником між замовниками та художниками при замовленні дизайну упаковки. Якби зверху не віддали наказ про внесення змін, виробники навряд чи виступили б з ініціативою покращити зовнішній вигляд упаковки, звичайно, за винятком тих, хто знає правила гри на західних ринках, де вони хотіли продавати свої товари.

Чи імена авторів упаковок відомі в середовищі дизайнерів, чи навпаки – вони переважно залишаються анонімними?

Коли я працювала над книгою, мені вдалося знайти імена дизайнерів упаковок, які брали участь у конкурсі «Золотий каштан». Вони отримували нагороди, відзнаки, їх в цьому контексті згадували в пресі. Серед них можна назвати, зокрема, вже згаданого Романа Душека, Дануту та Єжи Антков’яків, Зоф’ю Бялас, Юлітту Гадомську, Малгожату Вікенгаґен, Зоф’ю Пельчар, Ришарда Бояра, Анджея Даровського, Рафала Ясьоновіча, Зенона Янушевського, Казімєжа Малішевського, Вітольда Суровєцького, Кароля Слівку, Тадеуша Шрайбера, Анджея Радзейовського, Анджея Зброжека. A6 На відміну від розробки рекламних плакатів, плакатів кінематографічної, театральної чи соціальної тематики, дизайн упаковки не був роботою, яка асоціювалася з визнанням і славою. Ні в професійному середовищі, ні в суспільстві загалом люди поняття не мали, хто це розробив. Підписів не було, окрім тих, що були на обкладинках платівок. У всякому разі, обкладинки вінілових платівок – це окрема історія, бо вони є чимось середнім між упаковкою та плакатом. Підписи також час від часу з’являлися на упаковках сірників. Їх залишали Кароль Слівка та Анджей Зброжек. Перший з них став володарем першої премії за упаковку сигарет Syrena, яка була запущена у виробництво. Він не вивчав прикладної графіки на факультеті живопису Академії мистецтв у Варшаві, де здобував освіту, але свої знання та натхнення черпав із зарубіжних журналів. Ця нагорода змусила його повірити у свої можливості.

Чи оцінило їх проекти та перемоги конкурсах професійне сереовище?

Аж ніяк. Мабуть, вони вважали, що підписувати щось подібне – це смішно, а ужиткове мистецтво – це взагалі не мистецтво. У 50-60-х роках воно вважалося чимось гіршим. На мою думку, його висміювали з сильним перебільшенням, тому що багато художників, живописців і графіків не знали б, як до нього підійти. Зрештою, дизайнерами упаковок дуже часто були люди, які працювали у цих сферах. Звісно, у прикладному мистецтві були кращі і гірші замовлення, адже обкладинкою джазової платівки можна було похвалитися, на відміну від коробки дитячих олівців чи пачки чаю.

У чому була сильна сторона польської прикладної графіки?

І сильні, і слабкі сторони полягали в тому, що автори не мусили – на відміну від їхніх західних колег – створювати щось, що мало б спонукати до продажу чи мати маркетингову силу. Їм не доводилося вмовляти людей піти в кіно, щось купити, бо коли на екранах кінотеатрів з’являлося щось нове, всі бігли, а коли в магазин привозили товар, то за ним стояли черги. Покупець не нехтував товаром через погану упаковку. Дизайнери створювали упаковку на власний розсуд і смак, відповідно до власних вмінь, вчити їх було нікому, бо не було навіть факультетів чи навчальних закладів, які б взялися за це завдання. І все ж світ був у захваті від наших плакатів, коробок цукерок, обкладинок вінілів, етикеток…

У книзі є розділ, присвячений вітринам та їх декораторам. Чи було це складнішим завданням, ніж упаковка, – створити щось із нічого?

Так. Ці розповіді оформлювачів вітрин мене зачарували. Із них починається книга, бо я не знайшла б кращого місця, щоб віддати їм належне. Це були чудові працівники епохи комуністичної Польщі. Ми пам’ятаємо вітрини, але не знаємо, як вони створювалися і в яких умовах цим людям доводилося працювати. А траплялося, що створювали їх при 40 градусах влітку, або мінус 20 взимку. Одна з моїх героїнь, спогади якої я знайшла в журналі «Реклама», Тереза Банцевіч, пише, що, будучи молодим декоратором, їй доводилося їздити з декораціями до магазинів у невеликих гірських містечках, перевозити все рейсовими автобусами, а коли приїжджала на місце, їй доводилося взимку пробиратися крізь снігові замети. Деякі з них одержували зарплату від виробітку, тому вони готували по кілька десятків вітрин на місяць. У той самий день вони розробляли проект, хтось його затверджував і вони бігли облаштовувати вітрину магазину.
На відміну від розробки рекламних плакатів, плакатів кінематографічної, театральної чи соціальної тематики, дизайн упаковки не був роботою, яка асоціювалася з визнанням і славою. Ні в професійному середовищі, ні в суспільстві загалом люди поняття не мали, хто це розробив. Підписів не було, окрім тих, що були на обкладинках платівок. У всякому разі, обкладинки вінілових платівок – це окрема історія, бо вони є чимось середнім між упаковкою та плакатом. Підписи також час від часу з’являлися на упаковках сірників. Їх залишали Кароль Слівка та Анджей Зброжек. Перший з них став володарем першої премії за упаковку сигарет Syrena, яка була запущена у виробництво. Він не вивчав прикладної графіки на факультеті живопису Академії мистецтв у Варшаві, де здобував освіту, але свої знання та натхнення черпав із зарубіжних журналів. Ця нагорода змусила його повірити у свої можливості.

Чи оцінило їх проекти та перемоги конкурсах професійне сереовище?

Аж ніяк. Мабуть, вони вважали, що підписувати щось подібне – це смішно, а ужиткове мистецтво – це взагалі не мистецтво. У 50-60-х роках воно вважалося чимось гіршим. На мою думку, його висміювали з сильним перебільшенням, тому що багато художників, живописців і графіків не знали б, як до нього підійти. Зрештою, дизайнерами упаковок дуже часто були люди, які працювали у цих сферах. Звісно, у прикладному мистецтві були кращі і гірші замовлення, адже обкладинкою джазової платівки можна було похвалитися, на відміну від коробки дитячих олівців чи пачки чаю.

У чому була сильна сторона польської прикладної графіки?

І сильні, і слабкі сторони полягали в тому, що автори не мусили – на відміну від їхніх західних колег – створювати щось, що мало б спонукати до продажу чи мати маркетингову силу. Їм не доводилося вмовляти людей піти в кіно, щось купити, бо коли на екранах кінотеатрів з’являлося щось нове, всі бігли, а коли в магазин привозили товар, то за ним стояли черги. Покупець не нехтував товаром через погану упаковку. Дизайнери створювали упаковку на власний розсуд і смак, відповідно до власних вмінь, вчити їх було нікому, бо не було навіть факультетів чи навчальних закладів, які б взялися за це завдання. І все ж світ був у захваті від наших плакатів, коробок цукерок, обкладинок вінілів, етикеток…

У книзі є розділ, присвячений вітринам та їх декораторам. Чи було це складнішим завданням, ніж упаковка, – створити щось із нічого?

Так. Ці розповіді оформлювачів вітрин мене зачарували. Із них починається книга, бо я не знайшла б кращого місця, щоб віддати їм належне. Це були чудові працівники епохи комуністичної Польщі. Ми пам’ятаємо вітрини, але не знаємо, як вони створювалися і в яких умовах цим людям доводилося працювати. А траплялося, що створювали їх при 40 градусах влітку, або мінус 20 взимку. Одна з моїх героїнь, спогади якої я знайшла в журналі «Реклама», Тереза Банцевіч, пише, що, будучи молодим декоратором, їй доводилося їздити з декораціями до магазинів у невеликих гірських містечках, перевозити все рейсовими автобусами, а коли приїжджала на місце, їй доводилося взимку пробиратися крізь снігові замети. Деякі з них одержували зарплату від виробітку, тому вони готували по кілька десятків вітрин на місяць. У той самий день вони розробляли проект, хтось його затверджував і вони бігли облаштовувати вітрину магазину.
Вони не могли виставляти на вітрину гарні товари, тому що клієнти все одно захотіли б їх купити. Для роботи їм бракувало всього: від шпильок, які вони виймали з однієї декорації, щоб використати в іншій, до кріпильних матеріалів та самих продуктів. Вітрини іноді були імпровізованими. Якщо завідувач магазину роздобув ялинку, вона йшла на вітрину, а до неї приклеювали вату, блискітки з розбитих ялинкових іграшок. Лампа-нічник за кольоровими пляшками вина була вершиною декораторських досягнень.

Чи в цій галузі траплялися декораторські інновації?

В галузі декорування була своя мода. Хітом був пінопласт. Він ідеально підходив для оформлення вітрин взимку, але добре виправдовував себе і влітку, коли виявилося, що з нього можна вирізати практично все. Раніше декоратори малювали пейзажі, використовували білий і кольоровий цигарковий папір, у тому числі зім’ятий. Більшість із них робили все самі, небагато щасливчиків мали столяра, скляра чи водія, які допомагали перевозити великі елементи вітрини. Часто декоратори також сортували відходи та вибирали з них матеріали, які можна було б виставити на вітрині – скляні трубки, кольорові скельця зі склозаводів, фольгу, металеві пластинки з промислових підприємств. У невеликих містах декоратори планували свою роботу так, щоб облаштували вітрину до першої години, коли магазини закривалися на обідню перерву. У дощові дні виконувати роботу було неможливо, бо якщо нести декоративні елементи через місто, дощ міг їх зіпсувати. Продавці не завжди люб’язно ставилися до декораторів, бо їм доводилося відволікатися від роботи, щоб, наприклад, прийняти якесь рішення щодо оформлення.

Чи декоратори змагалися між собою, брали участь у конкурсах?

Так. Організовувалися загальнопольські та місцеві конкурси. Національні конкурси проводилися в тих містах, де рівень оформлення вітрин був найнижчим, наприклад, через відсутність достатньої кількості декораторів. Декоратори неохоче брали в них участь, головним чином тому, що, хоча ці поїздки вважалися відрядженнями, вони не зовсім ними були. Після повернення декоратор повинен був надолужити роботу, пропущену через свою відсутність, а коли він отримував нагороду – відшкодувати установі-роботодавцю витрати на матеріали.

Часто організатори вирішували, хто і де працюватиме під час таких конкурсів. Найбільші вікна обирали для себе місцеві декоратори і вони вже були підготовлені заздалегідь, а учасники з далеких міст отримували непідготовлені вікна з невдячними, неконкурсними товарами, наприклад, холодильниками чи чоловічим верхнім одягом. Взуття також було невдячною темою, бо ніхто не знав, як його гарно виставити на вітрині. У таких умовах шанси на виграш знижувалися до нуля.

Якби наприкінці нашої розмови я запитала про п’ять найцікавіших упаковок, таких родзинок з часів ПНР, які з них Ти б назвала?

Це дуже легко (сміється). Одна є у мене – це бляшана коробочка з-під цукерок Wawel з дірочками по боках, яку можна перетворити на барабан. Друга упаковка з цієї категорії іграшок – металеве відерце для мармеладу, яке можна використовувати як формочку для гри у пісочниці після використання. У мене також є пачка парфумів «Szałowa». Мені вдалося знайти і пляшку, і паперову коробку. Схожа історія з флаконом для парфумів «Ренуар» від фірми Lechia, але ікона дизайну і моїх теплих спогадів – це пудель з пряжі для пляшки алкоголю. Шедевр того часу.

– розмовляла Марта Кавчиньска
– Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Основна світлина: Автори упаковок не мусили створювати щось, що має значення для продажу і маркетингу, тому що й так за всіма товарами стояли черги. Вони творили дизайн на власний розсуд і мали чим пишатися. Фото з архіву Катажини Ясьолек
побачити більше
Діалоги Останній випуск
Російська армія має грубі пальці
Війна виглядає так само як сто років тому.
Діалоги випуск 10.06.2022 – 17.06.2022
Тут зцілює вода, клімат, дієта і… добра компанія
У місцевості Криниця, на території курорту знаходяться 23 свердловини мінеральної води.
Діалоги випуск 10.06.2022 – 17.06.2022
Наступає ера цифрових грошей
Проте повністю відмовитись від готівки було б божевіллям.
Діалоги випуск 10.06.2022 – 17.06.2022
Я зрозумів, що католицизм – це моя доля
Я здогадувався, що мій батько єврей...
Діалоги випуск 13.05.2022 – 20.05.2022
Їх до нас прилітає 100 тисяч. Може відлетіти до півмільйона
Вони майстри використання енергії, а водночас і майстри посту. Вони здатні протриматися без їжі аж чотири тижні.