Польські льотчики утікали з ПНР на військових літаках.
побачити більше
Так було, наприклад, з аерозолями. Коли на рубежі 1950-1960-х років по всьому світу в нього фасували багато продуктів з різних галузей промисловості, не тільки косметичної, у Польщі ми спочатку імпортували аерозольну тару, а потім у тяжких муках створювали свою, при цьому вона все одно виготовлялась на основі імпортних комплектуючих. Одні імпортували, інші, наприклад «Варшавська фабрика мила та косметики «Врода», намагалися виробляти власні компоненти аерозолів. У 1962 році була створена Робоча група з питань аерозолів, до якої увійшли представники міністерств, найбільш зацікавлених у цьому виді тари, а за координацію виробництва відповідав Центральний осередок пакування.
Чим саме займалася ця установа?
Дослідженнями пластмас для виробництва упаковок, сертифікацією, вона була співорганізатором національних конкурсів упаковок «Золотий каштан». Однак це не була установа, яка мала вплив на естетику упаковки, хоча вона донині займається сертифікацією та називається Національна палата упаковок.
Якщо вона була заснована в 1962 році, чи можна говорити про прорив у питаннях упаковок на той час? Чи тоді їх почали помічати і цінувати їхню роль у продажу продукції?
Це правда. На зламі 1950-1960-х років почалася дискусія про необхідність покращення якості упаковки. Раніше передбачалося, що клієнт все одно все купить. До того ж, до магазину, наприклад, по молоко все одно ходили з власним бідончиком. Зміни відбулися не лише у зв’язку з вищезгаданою зовнішньою торгівлею, а й через появу наприкінці 1950-х років перших магазинів самообслуговування, так званих САМ-ів. Коли клієнт міг сам «взаємодіяти» з товаром, а не розглядати його під пильним оком продавця, виявилося, що спокушати його має ще й упаковка, а не вміст, щодо якого клієнт не завжди впевнений.
У 1955 році вийшов перший номер журналу «Opakowanie», що можна вважати сигналом зацікавлення цією темою. 60-ті роки були часом великої кампанії перевірки упаковок, яка була спрямована на перевірку упаковок в усіх аспектах – як з точки зору практичності, так і з точки зору естетики. Понад 90 відсотків упаковок не пройшли цю перевірку. Виробникам дали шість місяців на те, щоб змінити свої коробки, бляшанки, банки та етикетки, інакше їм загрожували неприємні наслідки. Виходом з ситуації стало звернення до державного підприємства «Майстерні образотворчого мистецтва», яке виступало посередником між замовниками та художниками при замовленні дизайну упаковки. Якби зверху не віддали наказ про внесення змін, виробники навряд чи виступили б з ініціативою покращити зовнішній вигляд упаковки, звичайно, за винятком тих, хто знає правила гри на західних ринках, де вони хотіли продавати свої товари.
Чи імена авторів упаковок відомі в середовищі дизайнерів, чи навпаки – вони переважно залишаються анонімними?
Коли я працювала над книгою, мені вдалося знайти імена дизайнерів упаковок, які брали участь у конкурсі «Золотий каштан». Вони отримували нагороди, відзнаки, їх в цьому контексті згадували в пресі. Серед них можна назвати, зокрема, вже згаданого Романа Душека, Дануту та Єжи Антков’яків, Зоф’ю Бялас, Юлітту Гадомську, Малгожату Вікенгаґен, Зоф’ю Пельчар, Ришарда Бояра, Анджея Даровського, Рафала Ясьоновіча, Зенона Янушевського, Казімєжа Малішевського, Вітольда Суровєцького, Кароля Слівку, Тадеуша Шрайбера, Анджея Радзейовського, Анджея Зброжека.
A6
На відміну від розробки рекламних плакатів, плакатів кінематографічної, театральної чи соціальної тематики, дизайн упаковки не був роботою, яка асоціювалася з визнанням і славою. Ні в професійному середовищі, ні в суспільстві загалом люди поняття не мали, хто це розробив. Підписів не було, окрім тих, що були на обкладинках платівок. У всякому разі, обкладинки вінілових платівок – це окрема історія, бо вони є чимось середнім між упаковкою та плакатом. Підписи також час від часу з’являлися на упаковках сірників. Їх залишали Кароль Слівка та Анджей Зброжек. Перший з них став володарем першої премії за упаковку сигарет Syrena, яка була запущена у виробництво. Він не вивчав прикладної графіки на факультеті живопису Академії мистецтв у Варшаві, де здобував освіту, але свої знання та натхнення черпав із зарубіжних журналів. Ця нагорода змусила його повірити у свої можливості.
Чи оцінило їх проекти та перемоги конкурсах професійне сереовище?
Аж ніяк. Мабуть, вони вважали, що підписувати щось подібне – це смішно, а ужиткове мистецтво – це взагалі не мистецтво. У 50-60-х роках воно вважалося чимось гіршим. На мою думку, його висміювали з сильним перебільшенням, тому що багато художників, живописців і графіків не знали б, як до нього підійти. Зрештою, дизайнерами упаковок дуже часто були люди, які працювали у цих сферах. Звісно, у прикладному мистецтві були кращі і гірші замовлення, адже обкладинкою джазової платівки можна було похвалитися, на відміну від коробки дитячих олівців чи пачки чаю.
У чому була сильна сторона польської прикладної графіки?
І сильні, і слабкі сторони полягали в тому, що автори не мусили – на відміну від їхніх західних колег – створювати щось, що мало б спонукати до продажу чи мати маркетингову силу. Їм не доводилося вмовляти людей піти в кіно, щось купити, бо коли на екранах кінотеатрів з’являлося щось нове, всі бігли, а коли в магазин привозили товар, то за ним стояли черги. Покупець не нехтував товаром через погану упаковку. Дизайнери створювали упаковку на власний розсуд і смак, відповідно до власних вмінь, вчити їх було нікому, бо не було навіть факультетів чи навчальних закладів, які б взялися за це завдання. І все ж світ був у захваті від наших плакатів, коробок цукерок, обкладинок вінілів, етикеток…
У книзі є розділ, присвячений вітринам та їх декораторам. Чи було це складнішим завданням, ніж упаковка, – створити щось із нічого?
Так. Ці розповіді оформлювачів вітрин мене зачарували. Із них починається книга, бо я не знайшла б кращого місця, щоб віддати їм належне. Це були чудові працівники епохи комуністичної Польщі. Ми пам’ятаємо вітрини, але не знаємо, як вони створювалися і в яких умовах цим людям доводилося працювати. А траплялося, що створювали їх при 40 градусах влітку, або мінус 20 взимку. Одна з моїх героїнь, спогади якої я знайшла в журналі «Реклама», Тереза Банцевіч, пише, що, будучи молодим декоратором, їй доводилося їздити з декораціями до магазинів у невеликих гірських містечках, перевозити все рейсовими автобусами, а коли приїжджала на місце, їй доводилося взимку пробиратися крізь снігові замети. Деякі з них одержували зарплату від виробітку, тому вони готували по кілька десятків вітрин на місяць. У той самий день вони розробляли проект, хтось його затверджував і вони бігли облаштовувати вітрину магазину.