Публіцистика

Поляк, який хотів бути українцем

Його вибір не схвалювали поляки, які вважали це актом зради. Він також конфліктував з українськими націоналістами.

Він був одинаком і в певному сенсі диваком, який, мріючи про незалежну Україну на початку ХХ століття, зазнав невдачі. Про кого йдеться? Про Вацлава Липинського – історика, соціолога, політика, польського шляхтича з Волині, який вирішив стати... українцем.

Postać tę przybliżają dwie książki. Jedna z nich to monografia „My szlachta ukraińska” (2006) Bogdana Gancarza, historyka, dziennikarza, redaktora dwumiesięcznika „Arcana” oraz krakowskiej edycji „Gościa Niedzielnego”. Drugą książką jest powieś „Zapomnienie” (2016, polski przekład – 2019) ukraińskiej pisarki Tani Malarczuk.

Цей персонаж представлений у двох книгах. Однією з них є монографія «Ми, шляхта українська... Нарис життя і діяльності Вацлава Липинського. 1882–1914» (2006) історика, журналіста, редактора двомісячника «Аркана» (пол. „Arcana”) та краківського тижневика «Недільний гість» (пол. „Gościa Niedzielnego”) Богдана Ґанцажа. Друга книга – роман української письменниці Тані Малярчук «Забуття» (2016, польський переклад – 2019).

Хоча обидва видання не нові, то варто про них поговорити. Нинішні події в Україні змушують до переосмислення актуальності думок Липинського.

Його життя припало на бурхливу і переломну епоху. Він народився у 1882 році. Був свідком занепаду старого світу: розпаду великих монархій, які ділили між собою територію сьогоднішньої Української держави.

Перша світова війна поклала кінець правлінню Габсбургів і Романових. Багато націй, що населяли їхні імперії, прагнули до незалежності та суверенітету. Полякам вдалося досягти своєї мети та відроджена Річ Посполита стала доконаним фактом. Тим часом українцям так не поталанило.

Протягом певного проміжку часу (у 1918-1920 роках) вони здійснювали проби створення власної державності. Спочатку була утворена Українська Народна Республіка (УНР), яку підтримали Центральні держави. Потім її місце зайняла Гетьманат, створений під протекторатом Німеччини за зразком монархічного ладу. Її керівником був колишній генерал-ад’ютант царя Миколи II, нащадок українських гетьманів Павло Скоропадський. Коли Центральні держави капітулювали у війні, знову повернулася УНР, яка цього разу зіткнулася з новими викликами.

Українці намагалися здобути свою державність, уклавши союз із Польщею (договір Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою, головою Директорії УНР) проти Росії – як білої, так і червоної. Однак, зрештою, з цього нічого не вийшло. Більшовики виявилися сильнішими в цьому питанні, проголосивши в Києві Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

Вацлав Липинський закінчив Ягеллонський університет. Ще в студентські роки він брав активну участь у діяльності скерованій на проголошення незалежності України. Пізніше, як консерватор і монархіст, підтримував Гетьманат. І саме ця країна призначила його своїм послом у Відні. Після падіння Гетьманату він продовжив працювати для УНР. У червні 1919 року подав у відставку. Але й надалі залишався на еміграції і продовжував пропагувати українські ідеї незалежності. Решту життя провів переважно в Австрії, де й помер у 1931 році. Свої тексти писав польською та українською мовами.
В'ячеслав Липинський у 1914 році у формі офіцера російської армії. Світлина: Wikimedia
Вибір Липинським української ідентичності не схвалювали поляки, які вважали це актом зради. Адже тоді, перебуваючи під окупаціями, за своє існування боролася Польська держава. Липинський також не знайшов розуміння у своєї дружини — його шлюб розпався. Йому також не вдалося переконати доньку стати українкою. Що ж насправді керувало Вацлавом, який змінив ім’я на В'ячеслав?

Таня Малярчук реконструює (або цитує) слова Липинського, сказані в Кракові в 1903 році: «Я – український поляк. Моя мова польська, а віра – католицька. Я не зрікаюся ані мови, ані віри і в майбутньому не збираюся. І все ж я відчуваю себе зобов’язаним, коли утвердиться українська нація, стати на її бік. Це не романтичні фантазії, як багато хто вважає, а справа логіки та політичної доцільності».

То що ж насправді керувало Липинським? Це була сформульована ним ідея «територіального патріотизму». Ця концепція передбачала, що ідентичність людини визначається землею, з якою вона пов’язана, а не її етнічною приналежністю. Таким чином, Липинський був переконаний, що польські шляхетські родини в Україні насправді є українською шляхтою і що з українським народом їх об'єднує спільна територія.

Такі погляди протиставляли філософа не лише з поляками, а й українськими націоналістами. Його головним опонентом був їхній провідний гуру Дмитро Донцов. Липинський, як прихильник християнського універсалізму, відкидав абсолютизацію етнічних партикуляризмів.

З одного боку, волинський мислитель був позбавлений ностальгічних сентиментів за феодальним минулим, а з іншого – критично ставився до модернізаційних перетворень. Як результат станові суспільства, якими керували космополітичні аристократичні класи, перетворилися на нації. Настала ера масової демократії.

Водночас Липинський не визнавав ідеї етнічної уніфікації українців. Адже український націоналізм виключив з українського суспільства таких, як він, тобто етнічних поляків, які закоренилися в Україні.

Цікавою була полеміка Липинського з Романом Дмовським. Головний теоретик польського націоналізму в «Думах сучасного поляка» (пол. „Myśli nowoczesnego Polaka”, 1903) поставив перед українцями такі умови: «Якщо русини (українці - прим. перекл.) хочуть стати поляками, їх треба полонізувати; але якщо вони прагнуть стати самобутньою, здатною до становлення і боротьби русинською (українською - прим. перекл.) нацією, то їм необхідно вказати, що лише тяжкими зусиллями здобувається те, що вони хочуть мати, і гартується у вогні битви».

Як дізнаємося з книги Богдана Ґанцажа, саме такі пропозиції викликали серйозне занепокоєння у Липинського. На його думку, щоб втілити завдання «загартовування» українців, то цим мала б зайнятися українська шляхта, тобто етнічні поляки. А це, своєю чергою, прирікало б її на антагоністичні стосунки з українським народом, бо замість того, щоб солідаризуватися з ним, вона демонструвала б йому почуття вищості, викликане націоналізмом.

Кремлівські ігри з Ватиканом

Критика, з якою проти Святішого Отця Івана Павла II виступав письменник Юзеф Мацкевич, може бути досить несподіваною.

побачити більше
У міжвоєнний період у Польщі доробок Липинського можна зустріти у філософа Мар’яна Здзеховського («Убити священика. Церква заважає революціонерам», пол. „Zabić księdza. Kościół zawadza rewolucjonistom”). У нарисі «Консервативний елемент в українській ідеї» у 1937 році він коментував консервативно-монархічні ідеї філософа з Волині. Цей, своєю чергою, був прихильником моделі ієрархічного суспільства, «класократії», яка в Україні виводилася з гетьманської традиції, що сягала корінням козацького повстання Богдана Хмельницького. Липинський не бачив у цьому повстанні кривавого повстання натовпу. Він вбачав у подіях ХVІІ століття державотворчий рух української шляхти.

Здзеховські узагальнив ідею Липинського так: «Яким шляхом має вести дорога до цієї «класократичної», гетьманської України? Досі не має прикладів жодної держави, яка б була створена з нижчих класів; вони можуть зруйнувати державу, але держави не можуть; її може створити лише активна меншість, у якій сяє лицарський дух предків, тобто шляхта та ті, хто завдяки своїм чинам шляхетство здобуває».

Але після Першої світової війни виявилося, що Україні не вдалося цього досягнути. У 1926 році в «Листах до братів-хліборобів» Липинський досить жорстоко описує тодішню ситуацію, виливаючи тим самим всю свою гіркоту. Він стверджував, що його батьківщину «поділили між собою два королівства одного й того самого диявола», представляючи бачення, за яким «на Заході переважила (...) переможна демократія, а разом з нею прийшло панування золота й хамства», а «на Сході взяли верх кочівна, загарбницька і руйнівна орда».

Про консерватизм і монархізм Липинського можна сьогодні говорити як про анахронічні явища. І все ж постать мислителя зачарувала представницю молодого покоління української літератури, зануреної в культуру постмодернізму, Таню Малярчук. Водночас письменниця у своїй книзі «Забуття» (зрештою визнана Книгою року ВВС Україна 2016) використала певний прийом, на який варто звернути увагу: досліджуючи біографію Липинського, вона взялася за себе, вплітаючи у твір автобіографічні нитки. Іноді під час читання твору експлуатація її особистого може подекуди видаватися дещо самозакохано та претензійним.

Але «Забуття» - це насамперед роман про Липинського. І в цьому плані це захоплююча книга. Імовірно, Липинський заінтригував молоду письменницю тим, що він усе життя був аутсайдером, тобто тим, у кому сучасна фетиш-культура проявляється в надмірному індивідуалізмі.
Богдан Ґанцаж «Ми, шляхта українська... Нарис життя і діяльності Вацлава Липинського. 1882–1914», Видавництво «Аркана», Краків: 2006. Таня Малярчук «Забуття», переклад Марцін Ґачковські, Варстви, Вроцлав: 2019
Філософ боровся не лише з політичною опозицією, а й із хворобою. У «Забутті» є фрагмент, у якому в 1910 році діяч українського державницького руху Євген Чикаленко під час похорону іншого борця за незалежність України Василя Доманицького говорить: «Туберкульоз і російська самодержавність – наші найбільші. вороги, які підтримують один одного, як тільки можуть». Ці слова певним чином можуть стосуватися і Липинського.

Сьогодні історія частково вказує на те, що мислитель з Волині мав рацію. Якби політика Української держави ґрунтувалася на необандерівському етноцентризмі, то російськомовні українці, які сьогодні протистоять російським загарбникам, не мали б мотивації захищати свою Батьківщину. Вони були б виключені з українського суспільства націоналістами.

Але є ще один важливий аспект ідеї Липинського, на який звернув увагу Мар’ян Здзеховські 85 років тому. Україні потрібні верстви, «в яких засяє лицарський дух предків». І це аж ніяк не одна з тих груп, які зараз обирають «панування золота та хамства».

– Філіп Мемхес
– Переклад: Юрій Ткачук


TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори


Богдан Ґанцаж «Ми, шляхта українська... Нарис життя і діяльності Вацлава Липинського. 1882–1914», видавництво «Аркана», Краків: 2006
Таня Малярчук «Забуття», переклад Марцін Ґачковські, Варстви, Вроцлав: 2019
Мар’ян Здзеховські «Привид майбутнього», Бібліотека Фронду, Варшава 1999
Основна світлина: Учасники установчого з'їзду Українського союзу хліборобів-державників 4-8 червня 1922 року. Зліва направо сидять: Іван Леонтович, гетьман Павло Скоропадський, В'ячеслав Липинський, Людвіг Сідлецький; стоять Михайло Тимофіїв, Микола Кочубей, Адам Монтрезор, Андрій Білопольський, Михайло Савур-Ципріянович, Ігор Лоський, Володимир Залозецький, Сергій Шемет, Олександр Скоропис-Йолтуховський. Світлина: Wikimedia
побачити більше
Публіцистика Останній випуск
Польща-Україна: про яку інтеграцію ми говоримо?
У нас є спільний інтерес: щоб нас сприймали в Європі та світі як вісімдесятимільйонний суб’єкт.
Публіцистика Останній випуск
Мистецтво відкритого суспільства, або реалізм Сороса
Мистецтво – потужна зброя, особливо коли необхідно завоювати вибагливі інтелектуальні еліти.
Публіцистика Попередній випуск
Чи Польща та Україна мають бути однією державою?
Немає підстав починати інтеграцію наших країн сьогодні.
Публіцистика Попередній випуск
Бестселлер №1
Це джерело «цивілізації милосердя» – послання для теперішніх часів.
Публіцистика Попередній випуск
Red button
Aнджей Краузе в Tижневику TVP.