Не буду приховувати, що спочатку я не сприймав знаменитий плакат Войцєха Коркуця «Achtung Russia!». Нагадаю, що цей плакат повстав у 2014 році, після того, як російські війська окупували Крим, був він гострим коментарем на дії Кремля.

На плакаті рунічним алфавітом написані дві літери «s» у слові «Росія». Вони графічно посилаються на емблему Schutzstaffel. Ця знеславлена воєнізована організація на службі НСДАП відома під короткою назвою – СС. Ми бачимо також графічний портрет Володимира Путіна. Диктатор Росії представлений як Тотенкопф (німецькою – голова трупа), тобто череп на тлі схрещених кісток, що нагадує нацистську символіку.

Вісім років тому гострий протест митця проти політики Кремля був виправданий. І все ж, коли я побачив плакат Коркуця, я тоді подумав, що порівняння путінської Росії з Третім рейхом все ж таки перебільшення.    

                WAR IN UKRAINE            

Так, у 2014 році господарем Кремля був політик, на совісті якого вже було чимало жертв. До того, як російська держава анексувала Крим, вона вже встигла, серед іншого, приборкати Чечню та напасти на Грузію.

Але поставити політика в один ряд з Адольфом Гітлером – це занадто. Вісім років тому Росія була – на відміну від Третього рейху – авторитарною, а не тоталітарною державою. І при всіх мерзостях, її ще не звинувачували у чомусь такому жахливому, як німецький геноцид у 1939-1945 роках.

Справа в тому, що стримування від порівняння сучасних політиків з найбільшими злодіями в історії світу вганяє нас у пастку. Потрапляють у неї ті, хто обманює себе, що людство витягає уроки з трагедій минулого і, завдяки болісному досвіду, старих помилок не повторює.

Але кадри, які доходять до нас з сьогоднішньої України, свідчать зовсім про інше, а саме про те, що жахи постійно повертаються. Це особливо актуально, коли винних не карають. І це стосується Радянського Союзу, який, хоча й мав значну частку у злочинах Другої світової війни, після вступу до коаліції проти Гітлера вийшов із цього конфлікту як героїчний переможець Зла. Росія є спадкоємицею СРСР (і не тільки юридично).

Тож наскільки можна порівнювати те, що сьогодні роблять росіяни, з тим, що робили німці? Можна, і багато в чому. Про це розповідає відеоінсталяція «Ніколи знову» творчої групи Digital Agency MOKO з України. У цьому творі переплітаються кінохроніка Другої світової війни та записи поточних подій. Який з цього висновок? Росіяни роблять те саме, що робили німці. І мова не тільки про банальну жорстокість загарбників щодо мирного населення на заатакованих територіях. Заслуговує на увагу тактика Путіна у висуванні ультиматумів, яку можна порівняти з тактикою Гітлера у реалізації його претензій.

«Ніколи знову» можна побачити в Центрі сучасного мистецтва Уяздовського замку в рамках виставки «День Перемоги». Це іронічна назва. Вона пов’язана з помпезним державним святом, що відзначається в Росії 9 травня. Але в даному випадку йдеться про те, щоб «чекати і сподіватися дня справжньої перемоги, коли Україна за підтримки своїх союзників буде зрештою перемогти ворога», – як написав у описі виставки її куратор і директор Центру сучасного мистецтва Пьотр Бернатович.

На виставці виставлені плакати Войцеха Коркуця (є також «Achtung Russia!») та українського художника Андрія Єрмоленка. І саме Єрмоленко є автором ідеї та співавтором «Ніколи знову».

Передусім варто побачити його плакати. Вони свідчать про те, що нинішня війна на Сході все більше емансипує політичну ідентичність українського суспільства, особливо російськомовної частини, від Росії. Саме російськомовні жителі таких міст, як Харків та Маріуполь, опинилися на передовій цієї війни. Це свме вони переконуються, що означає брехня Кремля про визволення та денацифікацію.

Єрмоленко вказує на важливі культурні теми. Їх можна трактувати як потенційно конститутивні чинники сучасної української національної свідомості. І хочеться, щоб це не було тільки бажаною думкою.

У цьому контексті виділяються два плакати. На одному з них є графічний ремейк картини Ежена Делакруа «Свобода на барикадах». Французький живописець алегорично представив події Липневої революції. У 1830 році у Франції відбулося повстання містян і робітників Парижа проти спроби короля Карла X відновити абсолютну монархію і надати привілеї дворянству. На картині Делакруа свобода — це жінка, яка тримає в руці прапор Франції. Вона веде до боротьби людей з різних соціальних верств.

Єрмоленко замінив французький прапор на український, а французьких революціонерів на українських солдатів. Меседж такий: кремлівська пропаганда пропагує думку, що українські олігархи, які служать Заходу, чинять опір російським військам. Але саме український народ намагається зупинити експансію «руського миру», розуміючи власну політичну суб’єктивність.

На іншому плакаті Єрмоленка зображено українського воїна з величезними крилами. Крила – це атрибут святого Архангела Михаїла. Він є покровителем Києва і за радянських часів був витіснений з українського публічного простору. Християнство є важливою точкою відліку для сучасної України, навіть якщо люди, які беруть участь у літургійному житті православної чи католицької Церков, становлять меншість в українському суспільстві.

Як влучно зазначив в одній із серій документального серіалу у TVP Polonia «Що далі?», совєтолог, колишній посол Польщі в Росії, професор Влодзімєж Марціняк, у війні на Сході з російської сторони є переважно «сегмент орди», тобто етнічно-демографічна спадщина Золотої Орди. Йдеться про військових із таких регіонів, як Калмикія та Бурятія. Тож українці, які стикаються з полчищами варварів з Росії, не лише захищають свою Батьківщину. Їх держава виконує функцію «оплоту християнства», подібна до тої, яку мала Перша Річ Посполита.

Однак таке бачення ситуації в Україні є політично некоректним. Прогресивні європейці хочуть розглядати цей стан як зіткнення між демократією та тиранією. Джерело насильства вони бачать у почутті національної гордості. До християнства вони ставляться щонайменше з підозрою, посилаючись на негативні стереотипи про хрестові походи чи інквізицію.

А між тим, мабуть, в плакатах Єрмоленка варто побачити те, що суперечить упередженням прогресивних європейців – тобто, серед іншого, прояв українського народного республіканізму. Його надихає патріотизм і традиції. Саме це, а не проекти Джорджа Сороса, які денаціоналізують українців, є життєдайною альтернативою «русскому миру». І саме тому Кремлю боляче.

– Філіп Мемхес
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори