Цивілізація

Чи альпінізм є етичним? А «Корона Гімалаїв» - це «Голодні ігри»?

Великі першовідкривачі, які вирушали в морські подорожі століття тому, ризикували набагато більше, ніж сьогоднішні альпіністи, і ми вважаємо їх дії морально виправданими. Але що робити, якщо хтось ризикує настільки, що це виглядає як справжнє самогубство?

Хоча за фахом вона була інженером-електроніком, однак її найбільшою пристрастю були гори. Це була перша жінка, яка піднялася на К2, і перша європейка (і третя жінка), яка піднялася на Еверест. Вона досягла найвищої вершини Землі 16 жовтня 1978 року. Того ж дня у Ватикані конклав обрав Кароля Войтилу папою. Через рік, коли Ванда Руткевич, бо про неї мова, зустріла Івана Павла ІІ під час його першого паломництва до Польщі, Святіший Отець сказав: «Добрий Бог вчинив, що ми обидвоє одного й того самого дня змогли піднятися так високо».

Вона добре презентувала себе в ЗМІ, знала іноземні мови, була красномовною та надзвичайно талановитою. І водночас надзвичайно амбітна, що втілилося в її проєкті «Караван до мрій» (пол. „Karawana do marzeń”). Вона хотіла здобути Корону Гімалаїв і Каракорума (всіх чотирнадцять восьмитисячників) і Корону Землі (найвищі вершини окремих континентів). Казала: «Я ніколи не сумніваюся, що повернуся, що зроблю все, щоб жити».

На жаль, з цієї подорожі вона не повернулася. Востаннє її бачили в ніч з 12 на 13 травня 1992 року. Вона відпочивала (без кемпінгового спорядження) у маленькій засніженій печері під вершиною Канчендзонги, третьої найвищої гори світу. У так званій зоні смерті, тобто на висоті понад 7,9 тис. метрів, де невелика кількість кисню і дуже низький тиск, а також сильний вітер і страшний мороз. Чим довше альпіністи перебувають у таких умовах, тим менше у них шансів вижити.

Маленька країна, великий спорт. Таємниця словенського успіху

Австрійська дисципліна і балканський темперамент?

побачити більше
Ванду Руткевич, виснажену, знайшов у засніженій печері партнер експедиції Карлос Карсоліо. Молодший і набагато швидший він уже повертався з вершини. Альпіністка не повернулася з ним на базу. Їй не вдалося приборкати своїх амбіцій щодо «Каравану до мрії». Її слід загубився. Вона назавжди залишилася на схилах Канчендзонги.

З тих драматичних подій минуло рівно 30 років.

Для чого?

Ванда Руткевич була найвидатнішою альпіністкою 80-х років минулого століття – десятиліття, яке називають золотим віком польського гімалайського альпінізму. Це був час багатьох досягнень наших [польських – прим. перекл.] альпіністів у найвищих горах, завдяки яким вони здобули світову славу. На жаль, окрім успіхів також мали місце трагедії втрати. Окрім Ванди Руткевич, у горах на завжди залишилися, між іншим, Єжи Кукучка, Євгеніуш Хробак, Зиґмунт Анджей Гейнріх, Анджей Чок, Войцех Вруж, Тадеуш Пйотровський та багато інших видатних альпіністів.

Після золотої епохи поляки не припиняли досліджувати найвищі гори. Вони й надалі здобували вершини. Проте протягом останніх трьох десятиліть не обійшлося без трагедій. І кожна з них розпалювала дискусії про сенс такої надзвичайно небезпечної професії. «Для чого?» - це питання, яке часто задають противники скелелазіння.

Одним із них є проф. Яцек Голувка, філософ і етик з Варшавського університету. – Я не бачу в альпінізмі ніякого позитиву. Здається, що ця робота не має сенсу. Я б порівняв їх із ходьбою по підвісному містку через глибоку річку, – розповідає він в інтерв'ю для Тижневика TVP (пол. Tygodnik TVP).

У контексті альпінізму професор звертається до сюжету з пригодницьких фільмів: мотузковий міст, підвішений над урвищем. – Якщо хтось переходить цим мостом на інший бік, бо тікає від нападників, то з етичної точки зору все добре. Якщо він тренує таку втечу від бандитів, тому що очікує, що колись йому доведеться так тікати, це майже нормально. Але якщо він це робить лише для того, щоб не нудитися після обіду, то це дуже банально. Це схоже на гру, як, до прикладу, підкинути пляшку і підставити головку так, щоб пляшка впала на неї: задоволення від цього не багато, розумною цю поведінку назвати важко, але й заборонити складно, – каже проф. Голувка.
Пам'ятник польським альпіністам Рафалу Холді, Чеславу Якєлу та Єжи Кукучці, які загинули на Лгоцзе. Поблизу Чукхунга, південний схил Лхоцзе на задньому плані. Фото: Сурендра Пай - автор роботи, CC BY-SA 3.0
– Але я знаю, що є люди, які по-іншому підходять до скелелаззінню, – наголошує етик. І він згадує, наприклад, Фрідріха Ніцше, який був любителем гір („він казав, що «чудово є бачити країну з-над хмар»”).

Благородне мистецтво вдосконалення людини

З одного боку, альпіністи змушені долати власні слабкості, їх мужність і рішучість викликають захоплення. З іншого боку, це надзвичайна пристрасть, де одна помилка або навіть природний фактор, наприклад, погода, лавина, несправне обладнання тощо, може коштувати вам життя. Виникає питання: чи альпінізм є етичним?

Проф. Яцек Голувка пропонує, щоб питання було сформульовано інакше, більш узагальнено (абстрагуючись від альпінізму). А саме: чи маємо ми право жити так, щоб наш спосіб життя руйнував наше майбутнє, наші професійні амбіції та освіту, щоб опускало нас в адміністративній ієрархії? – У мене таке враження, що якщо людина є обережною і розважливою, то небезпечний спосіб життя має бути прийнятним. Але є два важливі аргументи, – каже науковець.

І перелічує, що насамперед кожен сам обирає сенс свого життя. І кожен керується правилами, які пов’язані з його власним, індивідуальним відчуттям, тим, що для нього цікаво і важливо. По-друге, обмеження цього виду діяльності інституціями на практиці завжди буде порушенням, оскільки не до кінця зрозуміло, хто і на якій підставі буде їх обмежувати. – Таким чином дуже легко можна довести до неприйнятних парадоксів, що комусь дозволяється робити щось, тому що вони здорові, а іншим – ні, бо у них занадто малі легені чи вони старі тощо, – каже проф. Голувка.

Кандидат наук Казімеж Шалата, спеціаліст з етики з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, з більшим розумінням підходить до сенсу заняття скелелазінням. Коментуючи для Тижневика TVP, стверджує, що сам по собі альпінізм є благородним мистецтвом, яке показує можливості людства; мистецтво подолання труднощів і водночас удосконалення людської природи як психологічної та духовної, так і біологічної. – Оскільки альпіністи, – чітко наголошує він, – мають почуття відповідальності. І вони не піддають себе безглуздій небезпеці.

Техно спорт. Від тонких туфель Петра Жили до електронних пігулок, передавальних інформацій про серце з товстого кишечника

Незаконні, але абсолютно невиявлені військові технології використовуються для того, щоб допомогти гонщикам виграти перегони.

побачити більше
Кандидат наук Шалата також наголошує, що альпіністи, зрештою, піддаються звичайним людським спокусам. – Іноді це спокуса показати власну сміливість, прославитися на весь світ, чи бажання зробити щось ефектне, щоб здобути славу. Тоді ми маємо справу з проявами егоїзму, забуваючи тих, за кого ми несемо відповідальність, за сім’ю (якщо її створили), – каже він.

Містика гір

Можна також задатися питанням, як, наприклад, оцінювати альпінізм через призму християнської моралі, яка, зрештою, приділяє так багато уваги питанням захисту та поваги до життя? Чи з цієї точки зору це є чимось забороненим?

Кс. проф. Вітольд Кавецький, теолог, етик, медіаексперт, спеціаліст з теології культури (також із Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві), стверджує, що все навпаки. – Церква має позитивне ставлення до альпінізму. Скелелазіння – це великий виклик, школа життя і характеру, боротьби з самим собою. Завдяки такому досвіду альпініст іноді стає кращою людиною, тому що перевіряє власні можливості. Йому відкривається вся містика гір, він захоплюється красою природи, створеної Богом. Крім того, багато альпіністів дуже релігійні і моляться під час сходження, – розповідає він в інтерв’ю Тижневику TVP.

– Прошу звернути увагу на те, скільки біблійних та євангельських сцен відбулося в горах. Маємо зокрема гору Синай і Нево, Кармель, Сіон, Гору Блаженств, Гермон, Фавор, Оливну гору, Голгофу та багато інших. Отже, гори є місцем, де Бог відкрив себе і творив чудеса; вони вписані в християнську духовність, – наголошує кс. проф. Вітольд Кавецький. Користуючись нагодою, рекомендує прочитати книгу кс. Роман Е. Роговського «Містика гір».

Однак існує одна умова – всьому є межа, якої не можна переходити. І не варто відразу звертатися до альпінізму, адже «є багато дисциплін, заняття якими в безглуздий спосіб, може призвести до втрати здоров’я і навіть життя».

– Там, де ризик є надто високий, і справа доходить до гри зі смертю, боротьби з самим собою, в нас має спрацювати п’ята заповідь: «Не вбивай» – бо не можна бездумно, без потреби (це дуже важливе слово) створювати загрози життю. Іноді такі ситуації виникають, коли ми ризикуємо, наприклад, рятуючи життя інших; можна також посилатися на рятувальні операції в горах, – продовжує кс. проф. Вітольд Кавецький, – і тоді етична оцінка зовсім інша, ніж коли хтось, особливо недосвідчений і непідготовлений, без належного спорядження йде в гори, прагнучи здобути дозу адреналіну чи слави. Альпінізм – це нормально, якщо ви обмежуєте свої ризики і не поводитеся легковажно.
1909 рік, експедиція на Каракорум Луїджі Амедео з Савойї, герцога Абруццо (1876-1933). Фото: DeAgostini/Getty Images
Ксьондз професор додає, що йому відомі випадки, коли альпіністи йшли на такий великий ризик, усвідомлюючи всі наслідки, що можна було б навіть сказати, що вони шукали смерті в горах, і це були майже суїцидальні дії. – Це могло бути пов’язано з психікою цих людей, їх непримиренням зі світом, із самим собою... Ми не до кінця знаємо їхні мотиви. Тим не менш, з етичного боку ці ситуації неправильні. І екстремальні, які, втім, іноді трапляються, – наголошує кс. проф. Кавецький.

Думати про ризик інших

Певний досвід гірського скелелазіння має проф. Міхал Войцеховський, теолог і біблеїст з Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині, який у 1980-х роках, живучи у Франції протягом кількох років, займався альпінізмом в Альпах. – Скелелазіння як фізичне зусилля не приносило мені великого задоволення. Найбільше мене полонила краса гір; бажання милуватися ними з місць, куди неможливо дістатися без сходження, – розповідає він Тижневику TVP.

Теолог наголошує, що люди мають право самі вирішувати що робити зі своїм життям. І якщо вони поводяться відповідально, то не приймають божевільних рішень, а тому, за його словами, немає причин, щоб їм у цьому ставати на перепоні. – Взагалі ми ризикуємо протягом цілого життя. Видається, що керування автомобілем на великій швидкості є більшим ризиком, ніж при обережному сходженні в горах. Однак за ризики потрібно відповідати. А також думати про ризики, які несуть інші альпіністи. Тоді в моральному плані все нормально. Але, на жаль, з цим є проблеми, адже буває, що занадто метушливі альпіністи, думаючи про себе, ставлять під загрозу здоров’я та життя своїх друзів, – каже професор Войцеховський.

Як він пояснює, в гімалайських експедиціях, коли умови складні, а амбіції надмірно збуджені, коли рішення керівника експедиції (не завжди справедливі!) і його ставлення до учасників викликають суперечки – нерви можуть не витримати. Власне тоді виникають конфлікти, які можуть негативно вплинути на безпеку учасників експедиції.

Прикладом є спроба поляків здобути К2 взимку 2017/2018, коли в групі сильних особистостей виникли конфлікти. Крім того, наприкінці експедиції, коли її керівник Кшиштоф Веліцький вбачав шанс для здобуття вершини в березні, Денис Урубко, відповідно до своєї ірраціональної точки зору, що зима закінчується в кінці лютого, попри погані погодні умови, здійснив спробу сольного сходження на вершину. При цьому наражаючи на небезпеку решту колег з експедиції, які чекали у повній готовності на випадок необхідності проведення рятувальної операції.

Жага успіху

За битвою тигрів краще спостерігати із пагорба: Китай перед обличчям війни Росії з Україною

Чи Москва і Пекін утворять союз, метою якого буде знищення Заходу?

побачити більше
Переглядаючи історії альпіністів, іноді складається враження, що масштаби ризику величезні. Також у вищезгадану золоту епоху не бракувало уланської фантазії, завдяки якій польські альпіністи долали багато складних маршрутів у горах. Згадаймо, наприклад, подвиг Кшиштофа Веліцького, який у новорічну ніч 1988 року здійснив перше зимове сходження на Лхоцзе – один і в ортопедичному корсеті (кілька місяців до цього він зламав хребет).

Через кілька років в інтерв’ю Польському радіо Веліцький згадував про успіхи того періоду: – Це було не лише «махання шаблями», а й глибша потреба увійти в історію. Ми просто були спраглі успіху, а де в 70-х чи 80-х ми могли бути успішними? У своїй роботі, професії? Не обов’язково, адже кар’єра розвивалася тоді дуже повільно.

У 2021 році, невдовзі після того, як непальці взимку підкорили К2, Войцех Куртика своїм інтерв’ю для «Газети Виборчої» (пол. Gazeta Wyborcza) кинув гранату в альпіністське середовище. Він сухої нитки не залишив на польському зимовому гімалайському альпінізмі. – Бурі, низькі температури та чеснота терпіння в очікуванні вікна погоди – це не суть альпінізму, як і моржування. Зимовий гімалайський альпінізм викликає у мене повагу, але, заради Бога, те, як це втілювали його творці, загнало нас на 20 років на манівці й ввергло в етичний занепад, – сказав він, критикуючи, зокрема, вибір класичних маршрутів під час сходження на восьмитисячники або користування послугами високогірських носильників.

Куртика також розкритикував проєкт «Корони Гімалаїв», який порівняв з «Голодними іграми». Він каменя на камені не залишив на Єжи Кукучці, звинувативши свого колегу, який трагічно загинув, у медійній гонитві з Райнхольдом Месснером за звання першого володаря Корони Гімалаїв. І те, що іноді він також був бенефіціаром роботи всієї команди, встановлював мотузки, розбивав табори, але сам ніколи не брав участі в підготовці маршруту до вершини («Юрек піднімався по готовому мотузковому парку»).

В іншому інтерв’ю, також для «Газети Виборчої» у 2014 році, Куртика заявив, що «ставлення Кукучки до ризику для мене було неприйнятним. Це стало однією з причин розриву нашого партнерства».

Слід зазначити, що і досягнення Куртики несли собою великі ризики. Варто пригадати, наприклад, здобуття (разом з Робертом Шауером) величезної Світлої стіни Гашербрума IV (не доходячи до самої вершини) в альпійському стилі (тобто швидко, з мінімальною кількістю спорядження), з якої вони не могли зійти.
Під час сольного підйому на південний схил Дхаулагірі чех Томаж Гумар не використав жодної страховки. Фото: Bojan Brecelj/Corbis via Getty Images
– Немає жодних причин заважати людям ризикувати, якщо вони відчувають, що отримують від цього різний пожиток. Наприклад, у вигляді успіху, пригод або відчуття задоволення від краси природи. Великі першовідкривачі, які вирушали в морські подорожі століття тому, ризикували набагато більше, ніж сьогоднішні альпіністи, і ми вважаємо їх дії морально виправданими. – оцінює проф. Міхал Войцеховський.

І додає, що у Святому Письмі знаходимо зауваження, що людське життя – це боротьба. – Ми боремося з собою, зі злом, з природою. Цього не уникнути. Звичайно, не варто надмірно ризикувати. Але також не варто сидіти вдома через страх перед небезпекою. Мужність є чеснотою як у світській, так і в християнській моралі. - зазначає теолог.

Негідне шоу

В інтерв’ю «Газеті Виборчій» у 2014 році Войцех Куртика також згадував постать Томажа Гумара, словенського альпініста, який під час сходження на дуже небезпечний південний схил Дхаулагірі транслював це в Інтернеті. – У критичні моменти [Гумар] розміщував пости кожні кілька хвилин. Він створив драматичну ситуацію без виходу. Зняв фільм жахів. Цього разу він не зірвався, а тому й не було крові в Інтернеті, – коментував Куртика, додавши, що «цей епатаж зі смертю, гра з власним життям задля цього шоу не є гідним».

У альпіністському середовищі Томаж Гумар був відомий з його ризикованих вчинків. У 2005 році він дивом уникнув смерті під час сольного сходження схилом Рупал на гору Нанга Парбат. Він застряг у печері, з якої через погані погодні умови та східні лавини не міг вибратися. Через кілька днів виснаженого альпініста врятували пакистанські пілоти гелікоптеру (вони кинули Гумару мотузку, до якої той прив’язався).

Він чудово усвідомлював масштаби ризику. Так чи інакше, на альпіністському порталі ми читаємо, що в одному з інтерв’ю перед цією експедицією Томаж Гумар сказав: «Я вирішив спробувати піднятися самотужки, бо не хочу втратити партнера». На жаль, через чотири роки йому не пощастило. Загинув під час сольного сходження на Лангтанг Лірунг в Непалі. Мав дружину та двох дітей.

Сімейний тягар

«Чи повинен альпініст створювати сім’ю?» – це ще одна тема, яка обговорюється в дискусіях про гімалаїзм. Багатьох оглядачів обурює той факт, що альпініст заради сповненої ризику, кількамісячної гірської експедиції залишає свою сім’ю. Близькі люди повинні в цей час переживати жах і хвилювання, очікуючи хороших новин. Не кажучи вже про ситуацію, коли доходить до трагедії.
Альпіністи часто не можуть відмовитися від своєї любові до гір. Вони самі іноді зізнаються, що їм властиві егоїзм, егоцентричність, що вони індивідуалісти та важкі люди. Хоча Анна Червінська кілька років тому в RMF FM розповідала, що частина її знайомих альпіністів внаслідок трагедії в горах (особливо, коли там загинула близька людина, наприклад, партнер по альпінізму) або взагалі відмовилися від експедицій, або зараз займаються сходженням у безпечніших місцях.

Моніка Рогозінська, журналістка, мандрівниця і альпіністка, у тексті для газети «Жечпосполитої» (пол. Rzeczpospolita), написаному у 2009 році після трагічної загибелі Пьотра Моравського (йому було всього 32 роки, він упав у 20-метрову щілину льодовика під Дхаулагірі), видатного альпініста, кандидата хімічних наук, наукового працівника Варшавської Політехніки, поділилася, між іншим, своїми спогадами про одну з гімалайських експедицій, в якій брав участь і Пьотр Моравський. Вона описала момент його повернення на базу: «Він почав розповідати із захопленням: „Там було так казково! Якби ти побачила цей схід сонця. Мені страшенно не хотілося сходити. Як тільки я вилікую свої пальці, то відразу піду назад, за кілька днів...”. Він був щасливий. Тоді я подумала про його дружину, про роботу, яку він так любив. Я зрозуміла, що гори поглинули його безповоротно. Він більше не зміг піднятися на цю вершину. Після повернення до Польщі йому ампутували палець на нозі».

В іншому місці Рогозінська згадувала: «Він [Пьотр Моравський] зі збентеженням сказав, що тепер його, ймовірно, остаточно виключать з університету через наступну експедицію. Його дружина також втрачала терпіння. Вони розходилися і сходилися. У них було двоє синів. Пьотр відмовлявся від експедицій заради родини, а потім знову повертався в гори».

За словами кандидата наук Казімежа Шалата, пристрасть до альпінізму можна поєднати зі створенням сім’ї, але за умови дотримання чітких правил. – Якщо в альпініста є сім’я, діти, він повинен мінімізувати ризики. Для дітей також важливо, щоб тато робив щось важливе, про що люди можуть тільки мріяти. Так будується авторитет. Але він може завалитися, якщо альпініст буде діяти безвідповідально. Наприклад, якщо він залишає свого друга в горах або безпідставно ставить під загрозу своє здоров’я та життя, – оцінює етик.
Зрештою, з меншою долею розуміння до альпіністів у цьому питанні підходить проф. Яцек Голувка. – Якщо хтось не має ані чоловіка, ані дружини, не має дітей, не повинен піклуватися про інших членів сім'ї, він має право марнувати своє життя. Важко заборонити комусь брати участь у автоперегонах, якщо він відчуває себе фахівцем у цій галузі, хоча це небезпечно. З іншого боку, якщо хтось вирішить, що хоче мати дітей, він повинен десять разів подумати, перш ніж робити необдумані вчинки. І взяти на себе тягар, який буде нести наступні 20, а в нинішніх умовах навіть 25-30 років. – каже проф. Яцек Голувка.

Етик додає: – Саме тому не можна в поспіху продавати квартиру, керувати автомобілем, як божевільний, пити занадто багато горілки, спілкуватися з агресивними та небезпечними людьми. А також тринькати свої гроші та здоров’я, лиш би задовольнити свої амбіції чи бажання пригод, полишаючи таким чином власних дітей на долю випадку. Я вважаю це неприйнятним.

Загрозою є сама людина

Кандидат наук Казімеж Шалата зазначає, що рішення альпіністів нічим не відрізняються від наших рішень, які ми приймаємо у повсякденному житті, але сповнені більшого ризику. – Звісно, при сходженні на вершину ризик більший, ніж при переході вулиці, але в обох випадках ми маємо всілякі спокуси: «може, я встигну?», «повихваляюся перед кимось». і т.д. І ми не замислюємося про те, що даремно ризикуємо своїм життям. Ризик є завжди. Суть у тому, що за допомогою мудрих і відповідальних рішень ми повинні мінімізувати цей ризик і діяти в розумних межах, – каже він.

Проф. Міхал Войцеховський, своєю чергою, наголошує, що хоча в горах небезпекою для нас є природа, то, однак, найбільшою загрозою є сама людина: – Щось подібне є на дорозі; ДТП може статися лише через якусь технічну несправність автомобіля, але, як правило, їх спричиняють самі водії. Ще раз наголошую: найголовніше – це відповідальність за себе та інших. Деякі йдуть в гору саме тоді, коли їм слід було б повернутися. Але це стосується не тільки альпіністів. Це стосується, наприклад, туристів, які підіймаються на Гевонт, коли гримить і назріває буря.

– Лукаш Любанські

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори


– Переклад: Юрій Ткачук
Основна світлина: Кадр із фільму Мартіна Кемпбелла «Вертикальна межа» (англ. Vertical Limit) 2000 року (Columbia Pictures). Фото: Getty Images
побачити більше
Цивілізація Останній випуск
Стек з бика, що має імунітет на глобальне потепління
Чи ми «створимо» людей, які генетично зможуть терпіти щораз більшу спеку?
Цивілізація Останній випуск
Агонія Польщі малих містечок
Ця книга повинна була стати каяттям ліберальної еліти. Але чи стала вона такою по суті? 
Цивілізація Останній випуск
Як у Каліфорнії чи як у Техасі?
Це кінець США як федерації?
Цивілізація Попередній випуск
Путін почав війну. Хто її закінчить?
Групи інтересів в Кремлі вже потиху ведуть боротьбу за владу після смерті президента.
Цивілізація Попередній випуск
Литовці полюбили Польщу
Виросло вже покоління без упереджень, без негативного багажу, з поглядом у майбутнє, і Росію ця ситуація однозначно непокоїть.