Хоча в Сілезії за довоєнними німецькими даними 70% населення заявило, що користуються польською мовою, не всі польськомовні мешканці регіону могли автоматично вважатися поляками. За словами диктатора третього Сілезького повстання Войцеха Корфанти, щонайменше 1/3 польськомовних жителів Сілезії невизначилися за національністю – вважали себе сілезцями, місцевими.

За часів П’ястів Сілезія була частиною Польського королівства, але поділ країни на регіони призвів до орієнтації сілезьких П’ястів на Чеську корону та Німецьку імперію. Цей факт підтвердив Казимир Великий у XIV столітті відповідним актом про передачу Сілезії Чехії. Пізніше Сілезія була країною Священної Римської імперії німецької нації, одним із володінь австрійських Габсбургів, а після Сілезької війни в 1741 році вона відійшла до Пруссії Фрідріха Великого. Після возз’єднання Німеччини в 1871 році вона була частиною Німецької імперії до кінця Першої світової війни.

Англія собі, Франція собі...

Як бачимо, навіть ті в Сілезії, хто почувалися поляками, шість століть не проживали в польській державі. Дивом збереглася національна, мовна та культурна відокремленість від Німеччини, а точніше сталося це завдяки німецькомовному колоніалізму. Пруссаки та австрійці – ті, хто мешкав у Тешинській Сілезії – не дозволяли полякам працювати в управлінчих структурах, вони мали залишатися у плебейському класі, яким вони не керували, що, у свою чергу, закріплювало почуття відчуження щодо прибульців, що говорили німецькою.    

                WAR IN UKRAINE            

У сучасній державі, як-от Німеччина часів правління Вільгельма у ХІХ столітті, силезець, який не признавав свою німецькість, не міг мріяти бути писарем у міській канцелярії, майстром на заводі чи навіть поліцейським. Так етнічний поділ збігався з класовим.

Проте польськість Сілезії тривала. Коли Юліан Урсин Нємцевич у 1821 році відвідав Сілезію, записав такі спостереження: «все як у нас: та сама мова, одяг, звичаї, розташування країни, все доводить, що Польща і Сілезія були одним народом, однією землею. Незважаючи на постійні зусилля німців, протягом багатьох століть польською мовою тут розмовляли, особливо прості люди, як це було за П’ястів».

Польський елемент посилився наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст., коли до Сілезії почали приїжджати і залишатися багато економічних емігрантів з Королівства та Галичини.

Після поразки Німецької імперії у Першій світовій війні Польща, вийшовши з неіснування після поділів, хотіла приєднати Верхню Сілезію «до Батьківщини», як тоді писали. Опір Німеччини не був несподіваним, але випадок Сілезії мав ширший міжнародний контекст. Франція хотіла остаточно послабити Німеччину, проти якої виступала Англія, побоюючись піднесення значимості Франції, особливо у її союзі з Польщею.

Франція була за польські наміри щодо Сілезії, Англія була проти, до неї приєдналася Італія. У Версальському договорі від червня 1919 р. було вирішено, що у Верхній Сілезії буде проведено плебісцит, який вирішить питання про приналежність регіону.

Одна гвинтівка на чотирьох

Німецькі та польські організації в Сілезії почали агітувати та організовувати свої ресурси. Поки що в державному розумінні це ще була Німеччина, тож перевага пропагування німецької ідентичності була очевидною. У Сілезії дислокувалися підрозділи німецької армії, поліція та адміністрація теж, звісно, були німецькими.

Вже 16-24 серпня 1919 р. відбулося перше Сілезьке повстання як реакція на жорстоке поводження з польськими мешканцями Сілезії. Безпосередньою причиною став обстріл армією (а фактично прикордонниками Grenzschutz) беззахисного натовпу на шахті «Мисловіце». Все свідчило про провокацію. Керівництво затримувало виплату зарплати, у розгніваний натовп людей посипалися постріли, десять осіб загинуло.

Ймовірно, якась спроба збройної демонстрації в районі плебісциту, відбулася б і без цього. З лютого 1919 року до нього готувалася Польська військова організація Верхньої Сілезії. Поляки Сілезії мріяли про повторення ситуації з Великопольщі – переможного повстання і погодження західних держав з цим фактом. Проте в Сілезії не було регулярних частин на польській стороні, а на чотирьох повстанців припадала одна гвинтівка.

Друга Річ Посполита ратифікувала Версальський договір і не могла відкрито реагувати, була також втягнута у війну на Сході. Повстання впало, не захопивши жодного повітового міста, багато повстанців втекло до Польщі. Проти поляків посилився німецький терор, якому не протидіяли ефективно французькі, італійські та британські війська, що прибули в райони плебісциту на початку 1920 року як збройні сили Міжсоюзницької правлячої та плебісцитної комісії, яка діяла також у Сілезії.

Недовго прийшлося чекати другого Сілезького повстання, яке спалахнуло 19 і тривало до 25 серпня 1920 року. Реалістичні цілі повстання, тобто прагнення привернути увагу держав, що підписали Версальський договір, до ситуації в Сілезії привели до його успіху. Німці змушені були вивести армію з Сілезії, а німецьку поліцію замінила польсько-німецька поліція плебісциту. Відтоді німецькі ополчення вже не могли розраховувати на допомогу армії та поліції. Збори польських організацій не можна було заборонити, дозволивши німцям діяти. Преса польською мовою виходила вільно, її тираж у понад мільйонному регіоні сягав кількох сотень тисяч примірників. Не менш масову плебісцитну пропаганду вели німці.

Плебісцит виграли німці

Військових дій у Сілезії не було, вона залишилася неушкодженою, а промислове виробництво після війни було трохи вище, ніж до війни. Порівняння в цивілізаційному розвитку Сілезії з Польським королівством чи Галичиною, навіть з тими частинами, які не постраждали від військових дій, було на користь Сілезії, керуваною перед тим із Берліна.

Якщо ж говорити лише про розумні аргументи, відповідь у польській пропаганді полягала в тому, щоб підкреслити той факт, що німецька Сілезія також буде платити величезні репарації, накладені на Німеччину переможцями у Першій світовій війні. Звісно, що з обох сторін не бракувало теж аргументів щодо національних емоцій.

21 березня 1921 року відбувся плебісцит, на якому проголосувало близько мільйона двохсот тисяч виборців, що становило 97%. Голоси розділилися – 40% за Польщу, 60% за Німеччину. Німеччина перемогла в містах, Польща – у сільській місцевості. До зони плебісциту були долучені цілком пронімецькі три повіти, до яких Польща не висувала претензій.

На мирній конференції в Парижі польська делегація шукала можливості голосування для емігрантів, які народилися в Сілезії. Приїхало їх майже двісті тисяч, 90% з них проголосувало за німців. Без голосів емігрантів німецький варіант також би переміг, але не настільки. Без емігрантів і трьох повітів з переважно німецьким населенням переміг би варіант польський.

Не вдаючись до аісторичного «а що було б, якби» – плебісцит виграла Німеччина, а Польща не погодилася з результатом. Німеччина також не погодилася, обидві сторони хотіли всю Верхню Сілезію для себе. Фактично, регіон був сильно інтегрований економічно, соціально та з точки зору інфраструктури. Його неподільність була аргументом обох сторін перед Міжсоюзною комісією та її керівниками. Велика Британія проштовхнула віддання Польщі Пщинського та Рибницького повітів, що було значно нижче результату плебісциту, досягнутого Польщею.

Добровольці добре озброєні

Після такого рішення в ніч на 3 травня 1921 року спалахнуло третє Сілезьке повстання.

Цього разу бої тривали до 5 серпня і була це локальна війна, яка охопила майже всю територію плебісциту. Ходили щоправда чутки, що глава держави Юзеф Пілсудський, закоханий у східні Креси, на запитання про Сілезію мав сказати, що «Сілезія – це давня німецька колонія» і що «в д... він має всю Сілезію», але допомога повстанню з Речі Посполитої йшла. Було надіслано багато зброї, офіцерів і добровольців, чого без схвалення Пілсудського не могло бути. А тим більше доозброєння місцевих змовників артилерією та бронепоїздом.

Добровольці, цього разу добре озброєні, організовані в Штаб захисту плебісциту (колишня Польська військова організація Верхньої Сілезії) за короткий час зайняли половину плебісцитної території з Верхньосілезьким промисловим районом. Здавалося, що Польща перемогла, а англійці навіть розпочали посередництво після п’яти днів боїв.

Однак німецький контрнаступ почався. Німці в Сілезію привозили добровольців, артилерію та бронепотяги з внутрішніх районів країни. Сілезьким повстанцям довелося відступити і після кривавої оборони віддати місцевості Ґура св. Анни і Ґура Хелмська – ключові позиції на фронті. Однак вони не дозволили німцям увійти до Верхньосілезького промислового району на сході Сілезії. Цього разу британське посередництво привело до перемир’я 5 липня 1921 року.

Офіційний представник польського уряду, який мав організувати плебісцит з польської сторони, Войцех Корфанти, як диктатор повстання, хотів змінити результати плебісциту, зокрема спричинити відхід від надання Польщі двох сільськогосподарських районів шляхом звершених фактів і шантажу Заходу.

Кордон розділив хідники в шахтах

Незважаючи на те, що поляки втратили більше, ніж німці, і відійшли від Ґури св. Анни, мета була досягнута. Сто років тому, 15 травня 1922 року, Польща та Німеччина підписали в Женеві польсько-німецьку Верхньосілезьку конвенцію про територію плебісциту, яка регулює двосторонні відносини та права національних меншин. Акт прийняття Верхньої Сілезії під патронат Польщі був урочисто підписаний у Катовіце 16 липня 1922 року.

У результаті повстання, яке багато хто вважав програшним, Польща за Конвенцією отримала 29% території плебісциту і 46% населення. Із 67 вугільних шахт ми отримали 53, окрім того усі залізні рудники, 2/3 цинкових та свинцевих руд, а також більшу частину сталеливарної промисловості. Більша частина Верхньосілезького промислового району з Катовіце відійшла до Польщі.

Отримана територія була меншою за загальний результат плебісциту, але цінність і економічний потенціал надбання значно перевищували те, що можна було отримати. Без перебільшення можна сказати, що без польської Сілезії не було б ні Ґдині, ні залізничної лінії до морського узбережжя, ні коштів на Центральний промисловий район. 80% її несільськогосподарського експорту надходило з Сілезії, яка становила 1,1% земель Другої Речі Посполитої.

З польської точки зору поділ Сілезії на карті виглядав добре. А фактично кордон розділив трамвайні лінії, водопроводи, двори і навіть хідники у шахтах, що шахти позначали під землею. На практиці картки постійного перетину кордону, які треба було оновлювати щороку, дозволяли жити в Польщі, а працювати в Німеччині та навпаки. Також можна було керувати підприємством з офісу в іншій країні.

Коли ще не було відомо, чия і в яких пропорціях буде Сілезія, польський Сейм 15 липня 1920 р. ухвалив Органічний статут Сілезького воєводства.

Податкова математична формула

Для майбутнього воєводства була визнана автономія, як важливий аргумент для голосування на користь Польщі. Це також була відповідь на аналогічний німецький закон, запланований для Сілезії.

Гарантом автономії був Сілезький сейм, який обирався у загальних виборах і сам обирав членів воєводської ради, орган, що разом з воєводою створював виконавчу владу.

До законодавчої компетенції Сілезького сейму входили система сілезьких адміністративних та місцевих органів влади на всіх рівнях, податки, адміністративний поділ Сілезії, система поліцейських сил і жандармерії, будівельне право та організація пожежних команд, а також питання утримання доріг, освіти та соціальної політики.

Поза компетенцією Сілезького сейму були зовнішня політика, військова справа та оборона, митна служба, охорона кордонів та судова влада. Проте сілезьке законодавство «завжди мало право видавати цивільні та кримінальні постанови з питань, зарезервованих для сілезького законодавства».

Власним був не тільки сейм, а й Сілезька скарбниця. Податки, в основному з промисловості, залишалися повністю в Сілезії, якщо середній дохід на душу населення в певному році дорівнював середньому доходу в решті країни. Коли доходи на душу населення Сілезії були вищими, половину надлишку потрібно було віддати до Варшави. Якщо за межами Сілезії дохід на душу населення був вищим, решта Речі Посполитої мала підтримувати Сілезію в подібній мірі, чого ніколи не сталося.

Вищезазначений принцип розрахунків Сілезії з рештою держави регулювався відповідною математичною формулою в Органічному статуті Сілезького воєводства. Від 1922 року до початку війни Сілезія перерахувала Варшаві 308 мільйонів злотих.

Прихильник польських кадрів

Польсько-німецька Верхньосілезька конвенція, підписана в Женеві, передбачала, що жителі могли емігрувати з польської частини Сілезії в німецьку і навпаки, чим скористалися понад сто тисяч людей, які вважали себе німцями, і десятки тисяч поляків. Жителі, які голосували за німецьким варіантом у польській Сілезії, зберегли німецьке громадянство, користуючись повними правами польських громадян на місці.

Конвенція була підписана на 15 років. Після 1937 року польська та німецька частини Сілезії регулювалися польським та німецьким законодавством. У випадку Сілезького воєводства автономний устрій залишився незмінним. У результаті Конвенції до 1937 року у німецькій частині регіону антиєврейські закони Третього рейху не діяли.

Органічний статут передбачав просування місцевих жителів на посади в управлінні та освіті. Людину з-за меж Сілезії можна було працевлаштувати, якщо на місці не було нікого з необхідною кваліфікацією. Практика санаційної влади дедалі більше була спрямована на полонізацію регіону та міцніше об’єднання з Польщею.

Воєвода Міхал Ґражинський не найкраще записався у місцевій пам’яті – як прихильник стягування кадрів із центральної Польщі, що призводило до сепаратистських настроїв у Сілезії. Сілезці знову, як і за німецьких часів, почали сприймати владу як чужу.

Суто сілезьким натомість був закон про безшлюбність вчительок. Після заміжжя вчителька повинна були звільнитися, бо на хліб у Сілезії заробляв чоловік.

– Кшиштоф Зволінськi
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори