Щобільше, ціна, яку треба заплатити за мир, весь час змінюється, адже чим довше українці чинять запеклий опір, тим вона стає нижчою. Але вона також може знову зрости, якщо хід війни зміниться на користь росіян або їм вдасться відтермінувати її в часі.

Коли 24 лютого 2022 року почалася російська агресія, коли шанси України на виживання оцінювалися лише кількома днями, багато країн Заходу були готові заплатити чимало, лиш би догодити Москві: незалежністю України і, можливо, навіть деякими поступками. на східному фланзі НАТО. Сьогодні, завдяки сильному заангажуванню Америки та зважаючи на можливе стримання і навіть поразку росіян, набагато рідше говориться про збереження миру за будь-яку ціну.

На кону цієї війни зовсім інші ставки: йдеться не лише про стримування Росії, а й про її відсунення від Заходу і, якщо вдасться, знищення її військового потенціалу та довготермінове послаблення, щоб в осяжному майбутньому вона більше не могла загрожувати безпеці Європи. Отже, на кону стоїть не лише майбутнє України та Європи, а й самої Росії.

Ця зміна перспектив стала можлива насамперед завдяки великій самовіддачі та вмінню українських захисників. Саме завдяки їм, а також через фатальні помилки Москви, віна йде зовсім за іншим сценарієм, вигідним як для України, так і Заходу. Це прискорило рішення про постачання Києву озброєння, спочатку, щоб не дратувати Москву, дещо боязко і в обмеженій кількості у вигляді «оборонної зброї», а згодом, на тлі поразок росіян, все більш грізнішої, в тому числі важкого озброєння, артилерії та безпілотників. Захід, принаймні його частина, повірив, що Москву можна зупинити.    

                WAR IN UKRAINE            

Звісно, усього цього б не було, якби не рішучість країн східного флангу НАТО, яким загрожує російська агресія, - насамперед Польщі та країни Балтії, і велика підтримка Сполучених Штатів. Вашингтон із самого початку сприймає кризу навколо України як глобальну гру не лише з Росією, а й з Китаєм. І він добре усвідомлює, що результат нинішнього конфлікту в Україні може мати вирішальний вплив на позицію Америки у світі.

А тому, якщо утерти носа Москві, то це може не тільки послабити військові апетити Кремля, але й відіб’є бажання Китаю змінювати світовий розподіл сил на Далекому Сході. У цій ситуації було б помилкою наполегливо шукати мир з Росією, хіба що Москва вирішила повернутися до вихідної точки і вивести війська з України, що сьогодні виглядає, однак, малоймовірним.

Безумовна капітуляція?

У Росії все ще надалі є великі людські резерви, які вона без вагань наважиться використати в крайньому разі. Вона також має коронний аргумент у вигляді ядерної зброї, якою кремлівська пропаганда безперервно лякає Захід. Нарешті, існує економічна залежність в енергетичному секторі, яка стоїть на перешкоді деяким європейським країнам взяти більш жорсткий курс по відношенню Кремля, а також все ще активні й впливові промосковські кола на Заході. Тому режим Путіна може почекати, аж поки довготривала війна перестане привертати інтерес Заходу і почне дратувати їхні суспільства, які прагнуть повернутися до нормального життя.

Звичайно, якщо Москва прийме таку стратегію, то вона також багато чим ризикує. Війна на знищення може виявитися набагато небезпечнішою для самої Росії, яка через санкції була відрізана від багатьох джерел фінансування і вже стоїть на порозі серйозної економічної кризи з непередбачуваними наслідками. Однак логіка режиму Путіна є суїцидальною і не може розглядатися в раціональних, західних категоріях.

Москва не може просто припинити війну, тому що режим вклав у неї все своє майбутнє і довіру. У цьому контексті виникають погрози застосування Росією ядерної зброї, що гіпотетично можливо, але водночас для самої Москви це закінчитися самознищенням. Тому видається, що ціна миру, отримана за таких обставин, може виявитися невигідною навіть для авантюрної Росії.

Коли я пишу ці слова, Росія намагається створювати реальність доконаних фактів. На окупованих територіях України агресори створюють російські органи управління та освіту, вводять в обіг рубль. Водночас тривають репресії проти мирного населення, що мають ознаки етнічної чистки. Кількість жертв оцінюється в десятки тисяч людей, майже мільйон було депортовано вглиб Росії.

Все це означає, що московський режим не має наміру покидати завойовані території, питання лише в тому, чи будуть південно-східні області України (Луганська, Донецька, Херсонська та Запорізька) безпосередньо включені до складу Росії, як це було раніше з Кримом, чи тут залишиться якась маріонеткова квазідержава на кшталт вже існуючих «народних республік». Перший варіант із повним входженням окупованих територій до складу Росії означатиме, що можливість укладання миру значно зменшиться, а його ціна, особливо для України, стане політично важкою до прийняття.

Москва не приховує, що її мета - ліквідація української держави, залишається надалі актуальною. Росіяни хочуть відрізати Україну від Чорного моря, дійти до Одеси та Придністров’я, зробити підконтрольною чи поглинути Молдову, а потім, як багато хто прогнозує, використовувати тактику салямі: під будь-яким приводом просуватися вглиб України. З цією метою вони можуть грати на короткочасне припинення вогню, після чого, поповнивши свої сили, відновлювати війну.

Сьогодні Москва не думає ні про який мир, окрім безумовної капітуляції України. Єдиною, хоча й суттєвою відмінністю між ситуацією, яка була два місяці тому і сьогодні, є те, що у Кремлі вже розуміють, що перемогти Україну за кілька днів неможливо. І що це, можливо, доведеться розпланувати на цілі місяці чи роки.

Все по-старому?

Зважаючи на цю, цілком імовірну стратегію Москви, для Заходу серйозним викликом стане збереження єдності. І хоча останні кілька тижнів мають сповнити нас помірним оптимізмом, немає гарантії, що перед обличчям повзучої, тривалої агресії, Заходу вдасться зберегти свою теперішню, відносно однорідну позицію щодо Росії.

Всім відомі її слабкі ланки: Угорщина, Австрія, Італія, Франція та Німеччина, а також в дещо меншій мірі - Бельгія та Нідерланди. Очевидно, що цей «московський блок» у складі Європейського Союзу не є однорідним, а мотиви окремих його учасників різні.

Тут виділяється Угорщина, прем’єр-міністр Віктор Орбан якої (як Марін Ле Пен з Франції чи Маттео Сальвіні з Італії) роками вважав Путіна тактичним союзником у боротьбі з ліберальним істеблішментом ЄС, що в реальній політиці утілилося, між іншим, у величезну енергетичну залежність Угорщини від Росії. Однак, схоже, це не до кінця пояснює нинішню політику Орбана щодо Росії. У Будапешті, де досі існує сильне обурення через Тріанонський договір, який позбавив Угорщину 2/3 території понад століття тому, перспектива зміни нинішнього європейського порядку може здатися досить привабливою.

Не виключено, що Путін зробив пропозицію Орбану щодо територіальних змін, наприклад, Закарпатської Русі, яка колись належала Угорщині, а сьогодні входить до складу України. І хоча це звучить як теорія змови, не варто це так сприймати, враховуючи, що подібну пропозицію Путін зробив Дональду Туску у 2008 році щодо Східної Галичини. Тож якщо Орбан справді керується ідеєю ревізіонізму, то він точно не зацікавлений у поразці Росії. І він не зробить нічого, що могло б реально допомогти Україні.

Зовсім іншими мотивами керуються інші згадані вище країни, які належать до старої “каролінзької” Європи. Ані Україна, ані країни Центрально-Східної Європи ніколи не вважалися ними як повноправні члени європейської спільноти. Наш регіон розглядався скоріше як буферна зона, те, що лежить між Росією та Європою, і яке задля безпеки Заходу завжди може бути предметом домовленостей і переговорів з Москвою. З цієї точки зору важко очікувати, що Париж, Рим чи Берлін ризикуватиме власним миром заради незалежності України.

Проявом такого мислення є два листи «німецьких інтелектуалів», адресовані у квітні до влади Берліна на знак протесту проти планів надання озброєння Україні. Їхні підписанти вимагали не лише припинити постачання зброї в Україну, а й змусити Київ оголосити негайну капітуляцію. «Інтелектуали» використали аналогічний аргумент, що й міністр закордонних справ Росії Серґєй Лавров, стверджуючи, що капітуляція – це єдиний спосіб для українців зупинити кровопролиття. Таким чином жертву агресії притягнули до відповідальності за злочини агресора, адже українці самі собі винні, бо чинять опір Росії, яка нібито має повне право позбавити їх державності.

Звідси випливає, що і «ревізіоністська» Угорщина, і ліберальна, ультрапрогресивна німецька еліта має схожі погляди щодо майбутнього України. Цієї схожості не можуть порушити жодні ідеологічні розбіжності цих політсил, оскільки її суть полягає у ставленні до Росії, яка вважається, цілком заперечуючи здоровий глузд, як невід’ємний елемент європейської рівноваги, що утримає буферну зону під контролем.

З цієї точки зору найкращим рішенням було б просто розділити Європу на дві сфери впливу, причому Україна, очевидно, потрапила б під російські впливи. Натомість доля Центрально-Східної Європи може стати предметом ширших переговорів. Тут варто додати, що саме такі вимоги ставилися в російському ультиматумі Америці та НАТО безпосередньо перед початком війни в Україні.

Тож якби мир залежав від німецької інтелігенції, ми б сьогодні мали російські війська по всій довжині нашого [польського – прим. перекл.] східного кордону. І не виключено, що почалася б ще одна війна, цього разу на нашій [польській – прим. перекл.] території. Залишається лише сподіватися, що такий спосіб мислення не стане, як сподівається Москва, домінуючим серед пацифістсько налаштованих суспільств Західної Європи.

Поки що західні уряди в більшій чи меншій мірі дистанціюються від такої риторики. Однак вплив пацифістської еліти дуже помітний, особливо в Німеччині, де канцлер Олаф Шольц намагається маневрувати між проросійським колами своєї рідної Соціал-демократичної партії Німеччини, суспільним страхом війни в Європі та здоровим глуздом, який наказує протистояти агресії Москви, поки не стало надто пізно. Тим більше, що на кону стоїть не лише мир, а й майбутнє становище Німеччини, яке сьогодні сильно заплямоване капітулянтською політикою щодо Москви, яку проводив Берлін протягом останніх 25 років.

Німеччина хотіла б, щоб усе залишилося по-старому, як було, але це вже неможливо. Неможливо повернутися до великого бізнесу з Росією і надалі укладати схеми в Європі. Нападаючи на Україні, Москва хотіла все пришвидшити, натомість зруйнувала складну німецьку стратегію. Проте не всі в Німеччині та Європі змирилися з новою реальністю. Шольц глибоко сховався, сподіваючись, що в тіні йому вдасться перечекати найгірше, тоді як Макрон, користуючись слабкістю Берліна, намагається взяти на себе ініціативу в переговорах з Росією.

Все це пронизане страхом маргіналізації. Спільна Європа, якою досі керували Берлін та Париж, виявилася майже повністю безпорадною перед варварським нападом зі сходу. Якби не тверда позиція Америки, ціна миру для нашого континенту була б дуже високою.

ЄС, ймовірно, повинен був би підкоритися вимогам Москви, повернути Україну Росії та передати їй політичний і військовий контроль над Центрально-Східною Європою. Можливо, Росії для цього навіть не знадобилася б велика війна. Досить було б шантажувати сировиною, погрожувати ядерними бомбами та лише тоді, в крайньому разі, збройний напад на східний фланг НАТО.

Байден: Путін, нахабний негідник?

Країна, яка зірвала всі російські плани – США. Ще раз підтвердилося, що американська політична та військова присутність, хоча й сильно обмежена після розпаду СРСР, залишається головною, якщо не єдиною, гарантією миру на нашому континенті. Не дивно, що Путін роками намагається випхати американців з Європи. Можливо, він знав, як історик самоучка, що саме відмова американців від гарантування Версальського порядку після Першої світової війни сприяла тріумфу Гітлера та розгортанню чергового світового конфлікту.

У Кремлі, ймовірно, розраховували на те, що сивочолий Джо Байден не буде в змозі впоратися з ситуацією в Європі в умовах зростаючого конфлікту з Китаєм. Тим більше, що в перші місяці свого президентства Байден справляв таке враження, наприклад, вирішивши зняти санкції з газопроводу «Північний потік-2».

Саме тому деякі прихильники теорій змови, наприклад, російський економіст Андрєй Ілларіонов (колишній радник Путіна, нині перебуває на еміграції в Америці), вважають, що Байден свідомо спровокував Москву на війну, щоб вирішити її саме зараз на «свому полі», а Путін пішов у нього на поводу. Однак на підтримку цієї гіпотези важко знайти багато доказів.

Безумовно можна сказати, що Джо Байден виявився, всупереч розрахункам Москви, вкрай незручним для Кремля політиком. Як не парадоксально, його першим активом є вік. Джо Байден, якому майже вісімдесят, досі пам’ятає часи холодної війни і його зовсім не паралізує баченням конфлікту з Росією. Друга перевага – політична приналежність. Демократ Байден, який рішуче виступає проти Росії, є набагато складнішою мішенню для прогресивних європейських дефетистів, ніж Дональд Трамп.

Якби в нинішній ситуації в Білому домі все ще залишався ненависний в Європі Трамп, то його знищити було б набагато легко, звинувачуючи в божевіллі, безвідповідальній ескалації, підбурюванні до війни тощо. У випадку з таким «ліберальним союзником», як Байден, це вже не так просто, що дає нинішньому президенту набагато більше свободи дій з Росією, ніж мав би його попередник.

Дещо інакше йде справа в самій Америці, де радикальне крило трампістів готове, для потреб внутрішньодержавної боротьби, використовувати ізоляціоністські гасла і підривати «авантюрну» стратегію Байдена, працюючи таким чином на користь росіян. Першим випробуванням суспільних настроїв в Америці стануть листопадові вибори до Конгресу, перед якими республіканці мають перевагу в опитуваннях і результатів яких з нетерпінням чекають у Кремлі.

Втім, навряд чи тиск республіканських радикалів суттєво змінить зовнішню політику Білого дому, хоча час тут, безумовно, відіграє важливу роль, адже чим швидше буде усунена російська загроза, тим краще для чинної демократичної партії. Джо Байден, як і всі демократи, щиро ненавидить Путіна. Не лише з ідеологічних міркувань (Путін як ворог ліберальної демократії), а й через нібито втручання Кремля у президентські вибори в США 2016 року на користь Трампа.

Путін в очах Байдена — нахабний мерзотник, який дозволив собі забагато, і тепер його за це треба показово покарати. Перебуваючи в Польщі, Байден прямо назвав Путіна «воєнним злочинцем». Ні Макрон, ні Шольц ніколи не наважилися б зробити щось подібне публічно. Натомість вони ввічливо шукали б можливості для переговорів, а нахабний від їхньої безпорадності Путін сміявся б їм просто в очі.

Сполучені Штати розглядають конфлікт в Україні набагато ширше, ніж європейці. Байден знає, що російська агресія є своєрідним випробуванням на витривалість і згуртованість західного світу, за яким уважно стежать друзі Москви – Китай. Якщо Росія переможе, то Китаю буде набагато легше вдертися на Тайвань і підірвати лідерство США в Тихому океані.

Сполучені Штати не планують цього допустити, а це означає, що мають допровадити до поразки Москви. Тому, на відміну від Франції чи Німеччини, їм не залежить на мирі за будь-яку ціну. Вашингтон хоче, як відкрито визнав глава Пентагону Ллойд Остін, ослабити Росію настільки, щоб вона більше не могла наважитися на подібну агресію.

Америку підтримує Велика Британія, яка, відповідно до своєї стратегії, базує власну безпеку на союзі зі США та на балансі сил в Європі. Британці вважають загрозою будь-кого, хто загрожує цьому балансу, тобто сьогоднішню Росію. У нинішньому контексті легко можна побачити, наскільки Brexit послабив інстинкт самозбереження Європейського Союзу, який перед лицем російської агресії був залишений на хитке «керівництво» Берліна та Парижа.

Нападаючи на Україну, Путін хотів перемінити існуючий світовий порядок, щоб від цього виграла Росія, а потім і Китай. Але війна у сучасних умовах призвела до зовсім інших наслідків, оскільки американці, які до цього не особливо цікавилися пострадянським простором, змушені були визнати Україну зоною своїх стратегічних інтересів. У цьому сенсі війна в Україні справді є «посередницькою війною» не лише між Америкою та Росією, а й між Америкою та Китаєм.

Тож важко очікувати, що Сполучені Штати легко відмовиться від цієї карти. Для Москви війна, як я вже згадував, це питання довіри та навіть виживання їхнього режиму, але й для Америки ставки не набагато менші. Йдеться про глобальну безпеку та лідерство Сполучених Штатів, яке, незалежно від гостроти внутрішньоамериканських суперечок, розуміють не лише демократи, які перебувають при владі, а й багато республіканців. А тому не може бути й мови, щоб віддати всю Україну в руки Росії.

У цій ситуації мир може бути або гнилим, коли жодна зі сторін не отримає того, що прагне (наприклад, росіяни збережуть контроль над захопленими територіями, але повинні будуть відмовитися від подальшої агресії та інших вимог проти України, а американці натомість визнають існування нинішнього режиму в Москві), або базуючись на повній перемозі, тобто витісненні росіян з України та краху режиму в Кремлі.

Звісно, з української точки зору розглядається лише останній варіант, але переговорна позиція Києва, як би жорстоко це не звучало, залежатиме насамперед від його успіхів на полі бою.

За обох варіантів, особливо в переможному, Америка також підтвердить свою ключову роль у Європі, що, мабуть, помірно припаде до душі Франції та Німеччині, які вже чверть століття зухвало провадять безтурботну та вкрай безвідповідальну політику на нашому континенті. Тож не дивно, що в Берліні та Парижі не дуже втішаться поверненням під американську парасольку. Зовсім іншої думки є Польща та більшість країн нашого регіону, які не хотіли б платити власною безпекою за добробут наших західних сусідів і подиктований їм Москвою мир у Європі.

– Конрад Колодзейськi
– Переклад: Юрій Ткачук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

Автор є кандидатом суспільних наук і публіцистом