24 лютого війська Російської Федерації без жодного приводу перетнули кордон з Україною. Хтось нападає, хтось захищається, і світ симпатизує тим, хто захищається. Очевидним здається те, що той на кого напали має право захищати свою землю та громадян. Однак, на думку Ватикану, а особливо на думку Святішого Отця, ніщо не є настільки очевидним, незважаючи на те, що Катехізис Католицької Церкви надає потерпілому право на захист за певних умов.

Папа Франциск у неділю, 27 лютого, під час традиційної молитви до «Ангела Господнєго» на площі св. Петра згадав про війну в Україні: «Хто веде війну, той забуває про людяність. Не робиться це для людей, не береться під увагу життя окремих осіб, а над усе ставляться приватні інтереси влади. Віддаючись таким чином диявольській і химерній логіці зброї, яка є найвіддаленішою від Божої волі та віддаляється від звичайних людей, які хочуть миру».

У віруючих, які слухали Папу, могло скластися враження, що «хто воює» — це Росія. Проте невдовзі відбулася віртуальна зустріч Папи та Московського Патріарха Кирила І, де послання Святішого Отця для одних стало незрозумілим, а для інших це було просвітлення. ЗМІ повідомляли, що Папа мав сказати Кирилу, серед іншого: «За війну розплачуються люди, це й російські солдати, й люди, які гинуть під час бомбардувань».

Потім Папа запропонував теорію про те, що вікова доктрина Церкви має бути змінена: «Як пастухи, ми зобов’язані бути поруч і допомагати всім людям, які страждають від війни. Колись навіть у наших церквах говорили про священну війну чи про справедливу війну. Ми не можемо цього сказати сьогодні. Розвилося християнське усвідомлення важливості миру».

Варто додати, що ієрархію мучеництва, яку відкривали російські військові, а далі шли неназвані цивільні, Папа розширив, скоріш за все через критичні голоси, яких не бракувало в оцінці розмови з Кирилом. 18 березня на Конгресі Папської Фундації «Gravissime Educationis» Папа сказав: «Ми говоримо про освіту, і коли ми думаємо про це, ми думаємо про дітей, молодь... Давайте подумаємо про багатьох солдат, які послані на фронт, дуже молоді російські солдати, бідні люди. Давайте думати про стількох же молодих українських воїнів, про мирне населення, про молодь, молодих жінок, хлопців, дівчат... Це відбувається поруч з нами».

Цього разу, окрім російських (бідних) солдат, що викликають симпатію, та мирних жителів у списку зазначались й українські воїни. Цивільні, напевно, теж українці, бо на територію Росії не падають бомби та ракети.

Папа довго вагався перед тим як додати українських воїнів до жертв війни, тому що, як він сказав з тієї ж нагоди: «Громада чи нація, яка хоче захищатися силою, робить це на шкоду іншим громадам і націям і стає джерелом несправедливості, нерівності і насильства. Шлях руйнування легкий, але залишає по собі багато руїн. Тільки любов може врятувати людську родину».

Немає більше справедливих воєн і права на захист. Захисники стають джерелом насильства, і не може не скластися враження, що при сповіді нападник отримає м’якшу покуту, ніж захисник.

***

Вищезгадані заяви Папи та інші, що засуджують війну як таку, не вказуючи на агресора, розривають з доктриною справедливої війни, що розвивалася в Церкві протягом століть. Спочатку християни, як вигнанці у Римській імперії, намагалися не служити в легіонах і засуджували будь-яке застосування сили, щоб по-євангельські відповісти на агресію любов'ю, підставивши іншу щоку. Євангельське послання не змінилося, але становище християн в імперії істотно змінилося під час правління Костянтина Великого в IV столітті. Будучи провідною релігією, громадяни імперії визнали її власною державою, яку необхідно було захищати силою.

У середні віки старанно читали Аристотеля, який визначив умови до справедливої війни. І він стверджував, що війна є справедливою, якщо її метою є захист держави від поневолення її громадян іншими, поширення правління держави на інших в інтересах її громадян і поневолення тих, для кого рабство є заслуженим, тобто варварів.

Окрім першої причини, тобто захисту, решта, напевно, викликала сумніви у християн. Особливо право до поневолення варварів, тобто тих, хто за різних причин гірший від нас, не могло залишитись у християнському світі, який відмовився від рабства.

   

                WAR IN UKRAINE            

Для Аристотеля та його наступників у роздумах про війну в стародавні та християнські часи, було зрозуміло, що метою війни був мир. Очевидно, що навіть ті, хто починає війни, хочуть миру після війни, лише вигіднішого для себе, ніж до цього. Широкі можливості для зловживання цією концепцією були звужені Цицероном, для якого справедливу війну можна вести лише для повернення втрачених благ, як матеріальних, так і нематеріальних, таких як честь.

Такій війні має передувати спроба домовитися й оголошення війни. Війну треба вести чесно, без зайвої жорстокості, а дане, навіть ворогу, слово треба тримати. Але не відносно всіх ворогів, піратів наприклад, можна обдурити і не заплатити домовленого викупу за звільнення, тому що грабіжник є ворогом людства.

Правові та моральні роздуми про війну після видатних язичників продовжив св. Августин, чий моральний та інтелектуальний авторитет проіснував багато століть після його смерті, і якого цитують донині філософи та теологи. Він відійшов від поширеного у свої часи трактування окремих фрагментів Євангелія як виключення всякого роду насильства.

У полемічному творі «Contra Faustum» він писав: «Війни справедливо звинувачують у прагненні заподіяти шкоду, у жорстокій помсті, неспокійному і невгамовному духу, дикості у бою, бажанні панувати тощо. І дуже часто, щоб вгамувати ці пристрасті, керуючись почуттям закону, навіть добрі люди йдуть на війни, щоб протистояти насильству чи то згідно Божого наказу, чи певної законної влади».

А також у «Про Град Божий»: «Коли перемогу здобудуть ті, хто боровся за праведну справу, а хто буде сумніватися, чи правильно бажати їм перемоги, і чи тоді буде досягнуто бажаного миру? Це безперечне добро і це, безсумнівно, Божі дари».

Справедлива війна ведеться тоді, коли беззаконня, що передували їй, не були виправлені добровільно в результаті попередніх переговорів, і необхідно було вдатися до остаточних заходів. Тому що, як писав св. Августин в іншому творі: «Той самий божественний авторитет, що забороняє вбивати людину, зробив деякі винятки».

Справедлива війна є знаряддям божественної справедливості і є перш за все обороною, а також війною у відповідь за умови, що їх веде законний правитель і уникає невиправданого насильства та жорстокої помсти.

Відповідно до універсалізму, проголошеного св. Павлом у «Посланні до Галатів» («Немає ні юдея, ні грека... ви всі єдині в Христі Ісусі») не лише християнські держави мають моральну суб’єктивність, справедливі війни можуть вести й язичницькі держави.

На погляди св. Августина спирався св. Фома Аквінський, який у «Sum theologica» перерахував умови, які повинні бути виконані, щоб війна вважалась справедливою. Св. Фома також розвинув думку багатьох інших богословів і юристів, які встановили, що справедливу війну можуть вести лише миряни, щоб виправити помилки або захистити державу, її мета —справедливий мир, а не задоволення жаги до помсти чи ненависті, і за нею має стояти авторитет Церкви або законного правителя.

Для Фоми існувало три умови. Правитель оголошує війну, тому що відповідає за державу, яка знаходиться під його захистом. Друга, Війна повинна мати справедливу причину (causa iusta): «що сторона, проти якої має йти війна, заслужила на це, отже, коли це потрібно для блага суспільства і навіть для блага тих, з ким ведеться війна». По-третє, війну потрібно вести з чесним наміром (intentio recta), досягти добра чи уникнути зла і, в кінцевому рахунку, справедливого миру. На війні слід проявляти стриманість і не вдаватися до зради.

У середні віки була розроблена доктрина справедливої війни, тобто щось середнє між реалізмом і пацифізмом. Реалізм — це визнання того, що війна завжди супроводжуватиме історію і є результатом волі до панування та матеріальної вигоди. Пацифізм — це суворе дотримання шостої заповіді, яка ні за яких обставин не дозволяє нікого вбивати. До речі, шоста заповідь: «Не убий» має читатися як «Не вбивай», оскільки власне таке єврейське слово було використане, яке зазвичай перекладалося на більш узагальнене «вбивати», тобто заборона стосується позбавлення життя з ницих мотивів і намірів, а не під час справедливої війни.

Коли в Іспанії з'явилися колонії, вона зіткнулася з проблемою ведення війн проти тубільців у Новому Світі. Юридична школа Саламанки з Франсіско де Вітторією і Франсіско Суаресом розробила доктрину, засновану на забутому вже в ті часи праві народів (ius gentium), що суперечило доктрині священних воєн, яка виникла і була проголошена під час хрестових походів.

У XI столітті Папа оголосив перший хрестовий похід у відповідь на переслідування християн на Святій Землі та у відповідь на заборону європейським паломникам доступу до неї. Посилаючись на Старий Завіт, Свята Земля була визнана такою, що належить християнам (як Ханаан для ізраїльтян), які мали знищити сарацинів, які її окупували (як ізраїльтяни, народи Ханаану), що ж до інших язичників, які оточували Christianitas, то їх, у разі потреби, потрібно було навернути з мечем у лоно Церкви, бо без цього вони не можуть бути врятовані. Крайня точка зору, пов’язана зі священною війною, полягала в тому, що невірні не мали права власності на свої землі, а їхні державні організації також були незаконними.

Саламанська школа, яка спиралась на вченні св. Августина, підносила рівність і підпорядкованість як християн, так і язичників. Незаатаковані християнські держави не можуть нападати на язичницькі володіння. Проповідування Доброї Новини необхідне, але без насильства, до якого не можуть закликати Папа та Імператор, оскільки їхня законна імперія не поширюється ані на язичницькі держави, ані на самих язичників. Бути християнином не передбачає апріорної праведності та справедливості, а язичники також можуть мати привід для справедливих воєн. Більше того, повернення до язичництва новохрещених чи навіть богохульство не виправдовують військового втручання християн.

У пізньому Середньовіччі, після хрестових походів та інших священних воєн, Саламанську школу можна вважати революційною в її нагадуванні та значному розвитку доктрини справедливої війни. Так само, як і дещо раніше погляди Станіслава Скарбімежського та Павла Влодковича, які на соборі в Констанці мали протистояти аргументам тевтонських теологів, що виправдовували свої дії на півночі та північному заході від Польського Королівства. Аргументи польських юристів були подібні до аргументів Саламанки, але оскільки їхні трактати були опубліковані лише в ХХ столітті, абсолютна заборона володіння мечем і право на чесну війну для язичників зазвичай асоціюються з вченими іспанцями.

Протягом століть Церква не згадувала про святі війни, але згода на справедливі війни міститься в Катехізисі Католицької Церкви, який сьогодні є обов’язковим для католиків. Правда, католик повинен усіма силами прагнути зберегти мир, але: «Поки існує небезпека війни і, водночас, немає міжнародної влади з необхідною компетенцією та силою... урядам не може бути відмовлено в праві на необхідну оборону, якщо спочатку вони вичерпали всі засоби мирних переговорів».

Інтелектуальні розробки щодо теорії справедливої війни говорят умови, які одночасно мають справдитися, за яких католик має право воювати:

«– якщо шкода, завдана народу чи спільноті народів агресором, була довгостроковою, серйозною та незаперечною;

– якщо будь-які інші заходи щодо його стримування виявились нереальними або неефективними;

– якщо існують реальні умови для успіху;

– якщо використання зброї не спричинило за собою ще більш серйозне зло і плутанину, ніж зло, яке потрібно усунути. Оцінка цього стану повинна враховувати потужність сучасних засобів ураження».

***

Папа Франциск в енцикліці «Fratelli Tutti» від жовтня 2020 року в одному з дописів, посилаючись на св. Августин, з огляду на першість, яку він надавав миру, чітко зазначив: «Також св. Августин, який розробив ідею «справедливої війни», яку ми сьогодні більше не підтримуємо, сказав: «Найбільший приводом до слави є саме руйнування війни словами, замість того, щоб вбивати людей мечем, прагнути миру, а не війни, підтримуючи його, а не війну».

Папа визнає в енцикліці, що Катехізис допускає війну за певних умов, але такою згодою не можна зловживати, так що, зважаючи на силу сучасних засобів руйнування, війну слід взагалі виключити.

Мало хто читає енцикліки, а якби їх читали, то пізніші заяви Папи не стали б несподіванкою, що оборона насправді таке ж насильство, як і напад, і як утопічний пацифізм: «Ми всі винні», кинутий приблизно через місяць після вторгнення Росії до України.

Папа Іоанн Павло II, який також не підтримував війни, але підписав до друку Катехізис Католицької Церкви, був обраний на престол св. Петра після майже 500-літнього послідовного зайняття його італійцями. Крім того, він був із-за залізної завіси і хотів заспокоїти натовп на площі св. Петра у день свого обрання, тому сказав: «Я прийшов сюди з далекого краю». Через роки ця фраза виявляється чистим кокетством без реальних підстав. Насправді з далекого краю є Папа Франциск.

– Кшиштоф Зволінськi
– Переклад Іуріі Ткачук