Серед французького політичного класу можна виділити дві тенденції, які з польської точки зору, безсумнівно, є вадами. Це антиамериканізм і русофільство. Вони дають про себе знати ще з часів принаймні Шарля де Голля. Тоді, коли цей державний діяч був президентом Франції у 1959-1969 роках, він вивів країну з військових структур НАТО й одночасно прагнув до її зближення з СРСР.

Ця спадщина де Голля користується успіхом над Сеною незалежно від політичних варіацій, про що свідчать хоча б погляди учасників цьогорічної президентської гонки за кабінет в Єлисейському палаці (досить порівняти націоналістку Марін Ле Пен із соціалістом Жаном-Люком Меленшоном).

Тому варто цінувати діяльність тих французів, які не формували громадської думки, не будучи при цьому обтяжені антиамериканізмом і русофільством. До них належить історик Ален Безансон. 25 квітня 2022 року він відзначатиме свій дев’яностий день народження.

Сьогодні в польському середовищі Безансон відомий більше у вузьких колах людей, які цікавляться історією Росії, але впродовж вісімдесятих років його книги й тексти (у тому числі «Анатомія спектра» або «Короткий курс совєтології») розходилися іншими тиражами. У цьому сенсі можна сказати, що, користуючись престижним званням експерта з питань СРСР, він став у певному сенсі ментором для інтелігенції, що гуртувалася довкола «Солідарності».

Конфлікт з середовищем «Виборчої»

Однак у добу становлення Третьої Речі Посполитої його аналізи стали клопіткими для поляків, котрі з антикомуністичного підпілля перекочували до салонів влади. Безансону були чужі гасла про «соціалізм із людським обличчям», що циркулювали ще за доби існування ПНР. Французький історик не захоплювався перебудовою (а отже, не дістав «горбазму»). Те, що тоді відбувалося на теренах Центральної Європи, він вважав зрежисованим апаратчиками комуністичних партій спектаклем, який повинен був дати їм можливість вийти сухими з води.

Варто пригадати про гостру інтелектуальну перепалку між Безансоном та Адамом Міхніком у 1990 році. Тоді француз в інтерв'ю часопису «Тижневик Солідарність» («Tygodnik Solidarność») критично оцінив польську державну трансформацію. Перш за все він нападав на систему круглого столу як силу, що лише гальмувала демонтаж реального соціалізму й виборювання незалежності від Радянського Союзу. Він говорив про «союз діячів Солідарності з комуністами» як про «подвійну монопартію». Він вказував, що наприкінці 80-х рр. польські дисиденти, а серед них він називав також і Міхніка, дали ошукати себе Михайлу Горбачову та Войцеху Ярузельському, які лякали, що якщо комуністи в країнах Східного блоку повністю втратять владу, то це може вилитися в тотальний хаос, який загрожуватиме численними катаклізмами.

Головний редактор «Газети Виборчої» («Gazeta Wyborcza») опублікував на її сторінках різку репліку під красномовною назвою «Ти програв, Алене», тріумфально вихваляючи угоду з Польською об’єднаною робітничою партією. Безансон не залишився в боргу. У журналі «Орієнтація на Право» він звинувачував його поступки команді Ярузельського.

Те, кого в цій суперечці історія виправдала, показав хоча б скандал Ривіна десяток років потому. Наприкінці 2002 року поляки дізналися про те, що польська «группа можновладців», пов’язана із Союзом демократичних лівих сил, хотіла корумпувати компанію Agora, щоб разом із нею взяти на себе повний контроль над ЗМІ в Польщі. Як про це блискуче висловився у двомісячнику «Аркана» Цезарій Міхальський, публіцист, який тоді ще симпатизував правим, «так будувалася держава однієї партії та однієї газети». Отже, можна зробити висновок, що в 1990 році правда була на боці Безансона.

Французький історик піддавав критиці істеблішмент Третьої Речі Посполитої й пізніше. Можна згадати те, як у 2010 році після Смоленської катастрофи він несхвально коментував поведінку польської влади щодо Росії. У бесіді з виданням «Жечпосполіта» («Rzeczpospolita») скаржився,закидав польським політикам поступливість Кремлю, а також висловлював відверте здивування щодо того, що сльози Володимира Путіна над уламками польського Туполєва були сприйняті як цілком щирі… На його думку, ставлення цих людей могло призвести до того, що Польська Республіка перестала б на міжнародній арені відігравати роль адвоката для таких держав, як Україна або Грузія.

Як з'ясувалося (і до того ж дуже швидко), і в цій справі теж Безансон мав рацію. Варто згадати хоча б конференцію Тетяни Анодіної на початку 2011 року в Москві. Голова Міждержавного авіаційного комітету – організації, що була створена для розслідування авіатрощ на території спочатку 12, а потім 10 колишніх радянських республік, намагалася принизити польських пілотів та перекласти на них відповідальність. Крім того, Україні чи Грузії не допомагало те, як у 2008-2010 роках керівники Польщі підлещувалися до Кремля, вбачаючи в Путіні того, кого вони називали, зокрема, «нашою людиною в Москві».

Без ілюзії

Безансон не піддався властивому багатьом його співвітчизникам анти американізму саме через те, що він зумів позбутися ілюзій щодо Росії. Можна припустити, що колись вони його підживлювали, адже мислитель у молодості навіть упродовж короткого часу належав до Французької комуністичної партії – політичного угруповання, підпорядкованого товаришам із Москви. Але вже у віці 24 років він усвідомив весь обман, жертвою якого став. І зайнявся більш виваженим вивченням радянської системи. У той час, як він усвідомив загрозу для Заходу з боку СРСР, присутність американських військ у Європі мала була здатися йому очевидною необхідністю.

Що стосується ставлення Безансона до США, то в цьому випадку можна віднайти щось більше, аніж геополітику. У баченні соціально-економічних питань позицію французького історика можна охарактеризувати як «англосаксонський» лібералізм, що є ідеологічною основою глобалізації, головною захисницею якої довгий час була Америка.

Із творів Безансона випливає не тільки рішуче неприйняття радянської моделі, а й викриття недоліків різних концепцій «третього шляху», зокрема соціальної доктрини католицької церкви. Це ще більше вражає з огляду на те, що історик є відвертим і традиційним католиком, який глибоко стурбований тими проблемами, перед якими постала римо-католицька церква після Другого Ватиканського Собору.

За переконанням Безансона, капіталізм – це не ідеологічний конструкт, а природний порядок, для якого альтернативами є виключно різноманітні загрозливі нав’язливі мрії з переоблаштування світу.

Однак дотримуючись саме такої позиції, історик помилився. Світова фінансова криза 2007-2009 років виявила слабкі сторони ліберальних рішень в економіці. Вона довела, що позбавлення держави її регулюючих функцій може завести її в глухий кут. У констатації того, що такою є нинішня ситуація й що потрібно міркувати над її виправленням, немає нічого утопічного.

Наступники іконоборців

Сьогодні варто повертатися до книг і текстів Безансона передусім через те, що вони охоплюють теми, які виходять далеко за рамки совєтології. У творах знайшли відображення інтереси історика щодо взаємодії релігійних течій, різних видів та жанрів мистецтва, політики віддавнини до сучасності.

Наприклад, на думку Безансона, такі авангардисти ХХ століття, як Василь Кандинський та Казимир Малевич, пориваючи з образним зображенням дійсності, волею-неволею були далекими спадкоємцями іконоборців. Останні були представниками впливового у VIII та IX століттях у Візантії релігійного руху, який, посилаючись на Старий Заповіт, визнавав культ ікон ідолопоклонством, а також намагався заборонити створювати нові.

Діагноз Безансона щодо «хворих» місць європейської цивілізації можна резюмувати так: найбільш збоченими релігійними, філософськими, політичними, культурними пропозиціями є ті, що заохочуюють в ім'я високих ідей прагнути до вдосконалення власної природи або запекло з нею боротися (що за своєю суттю є тим самим). Тоді, коли насправді втілення Бога в людину є запереченням таких ідей. Земне паломництво Ісуса Христа своїм походом на Голгофу було не піднесенням над природою, а участю в ній. Отже, ікони в християнстві є важливими знаками присутності Бога у світі.

Коли абстракція підноситься над конкретикою, стає небезпечно. Про це можуть свідчити ситуації, коли для політиків теорія стає важливішою за людину. І зараз це відноситься, до речі,не до реального соціалізму.

Деякі явища в історії світу повторюються. Звідси беруться наступники іконоборців. Може здатися, що це не є проблемою,якщо своє бачення перебудови суспільства вони виливають виключно на своїх полотнах. Річ у тому, що культуру, політику, релігію пов'язують живі відносини. Результатом їх часто буває інтелектуальне бродіння, яке призводить до того, що з’являються недобросовісні мрійники, які прагнуть наділити людину роллю деміурга.

– Філіп Мемхес
–Переклад Оксана Усатенко

   

                WAR IN UKRAINE