Публіцистика

Стирання Ізраїлю, або чому любимо мертвих євреїв, а живих вже не дуже

Відбуваються заходи, присвячені долі євреїв під час окупації, ініціативи догляду за єврейськими цвинтарями, інтенсивний католицько-єврейський діалог та намагання досягти бажаного прогресу фемінізму в рабинаті... Все це в той час, коли єврейська держава безперервно знаходиться під обстрілом, про що рідко хто говорить.

Господь поставив мене посеред долини. Вона була повна кісток. І він наказав мені обійти їх, і було їх багато в долині. Вони були зовсім сухі. .

Багатьох поляків, які дивляться на знищення європейських євреїв, ця картина просто паралізує. Наче все завмерло, 37-й розділ книги пророка Єзекіїля не просувається далі після перших двох віршів. Жодні сухожилля не наростають знову на кістки. Їх не обростає більше тіло. Жоден дух до них не входить. І, безсумнівно, вони не помічають, що виповнилися останні слова пророцтва: «Я відкрию ваші гробниці і виведу вас із ваших гробниць, мій народе, і поведу вас до землі Ізраїля».

Навпаки; багато — «шибениць, встановлених у краєвиді» – здається, погоджуються з професор Барбарою Енґелькінґ, коли вона стверджує: «Моє послання серед мертвих» (Псалом 88:6). Безперечно, багато хто з нею погодився, коли, приймаючи медаль св. Юрія у 2018 році, розповіла вона про своє відкриття, що «зло сильніше за добро», додавши: «Дослідження Голокосту змусили мене усвідомити марність існування».

Інші слова професор Енґелькінґ з цієї промови спочатку, здається, підказують шлях вперед від жахливого минулого. «Я протиставляю занепокоєння популярною нещодавно пам’яттю, яка є історичною, закритою, зосередженою на минулому. Турбота жива і своєчасна. Належить до сьогодення». Тим не менш, скромне пояснення, зроблене Енґелькінґ про суть такого занепокоєння, все-таки веде назад у минуле, зокрема, до «андрагогіки», що означає, певним чином, прищеплення дорослим паралізуючого образу вічно сухих кісток..

«Я не можу нікого попередити, когось врятувати, когось повернути до життя».

* * *


Кілька місяців тому Дара Хорн – американка, професорка єврейських студій і романістка – опублікувала книгу з провокаційною назвою «Люди люблять мертвих євреїв», перші слова якої розвивають назву в менш несподіваному напрямку: «Люди люблять мертвих євреїв. Живих євреїв не дуже». Книга написана в дотепному стилі, який одначе не приховує обурення авторки, книга Хорн засуджує хворобливу, інституціоналізовану одержимість всесвітнім злом, що робить етнічну приналежність і релігію реальних жертв випадковими у міркуваннях теодицеї – роблячи живих євреїв невидимими..

Серед багатьох яскравих прикладів, наведених Дарою Хорн, є два з Будинку Анни Франк в Амстердамі. Перший стосується того, як на рубежі 2017-18 року музей заборонив молодому працівникові носити кипу в громадських місцях: «Керуючий директор музею сказав газетам, що живий єврей у ярмулці може «перешкоджатти» у «незалежній позиції» музею. Через шість місяців музей нарешті поступився, що все ж таки задовго для Будинку Анни Франк для прийняття рішення, чи варто змушувати єврея ховатися».

Потім Хорн ділиться історією, яка мала місце попереднього року, вказуючи не на непов’язані між собою випадки, а на лінію думок. Аудіогід музею, згідно зі світовою практикою, містив невеликі значки у вигляді національного прапора для мов, які можна було вибрати. Так поряд з японською кнопкою був прапор Японії, біля італійської – прапор Італії тощо. Але відвідувачі помітили один-єдиний виняток – вибір івриту не супроводжувався прапором Ізраїлю. Клімат дискомфорту щодо живих євреїв, очевидно, спричинив «стирання», як це написала Хорн.
Палестинські солдати готуються до нападу на Ізраїль на півдні сектора Газа 15 квітня 2022 року. Фото IBRAHEEM ABU MUSTAFA / Reuters / Forum
Перш ніж представити список майже подібних прикладів із сучасних польських інституцій, слід підкреслити, що зрада євреїв ліберальними колами – це аж ніяк не аномалія. Можна було б почати раніше, ніж з Теодора Герцля, але, як пояснює його найважливіший біограф Жак Корнберґ, саме сильне розчарування у віденських лібералах призвело до «навернення» Герцля до сіонізму.

Звичайно, як правило, найбільшу увагу ЗМІ привертає правий антисемітизм, який справедливо засуджується політичними та церковними лідерами, неурядовими організаціями тощо. Приклади: потворний випадок у Каліші чи купа уламків, висипаних діячами Всепольської молоді перед посольством Ізраїлю в червні минулого року. Проте багато людей – у тому числі і я – переконані, що присутній в амстердамському музеї «ліво-ліберальний» антисемітизм, особливо т.зв. санкціонована критика Ізраїлю (наприклад, Лейбористська партія Джеремі Корбіна у Великобританії, Комісія ООН з розслідування, Amnesty International, інтерсекціалісти – і повсюдно антисіоністські ліві). Тим більше, це означає, що ізраїльтяни (половина євреїв світу) стикаються з глобальною кампанією делегітимізації, з одного боку, і геноцидною, ядерною загрозою, з іншого..

Ось «живих євреїв, не надто». Ця іронія стає ще більш гіркою, коли (як в Амстердамі) вона стосується філосемітських установ і кіл.

* * *


Відомо, що ні німці, ні росіяни, ні будь-яка інша нація не нутрують так душі поляків, як євреї. Точніше не просвердлюють «із червоним ліхтариком на чолі», як сказав Мілош у вірші «Бідний християнин дивиться на гетто».

Поляки справляються з цим бурінням різними способами, і я згадаю лише більш здорові способи з дуже довгого списку: великі історичні дослідження; будівництво музеїв тощо, яке з роками активізувалося; організація заходів, присвячених долі євреїв під час окупації; ініціативи догляду за єврейськими кладовищами, до яких у 2021 році було залучено до 10 тис. волонтерів; і незліченна кількість конференцій через Zoom під час пандемії на такі теми, як вшанування пам’яті штетлів, католицько-єврейський діалог, жаданий прогрес фемінізму в рабинаті... Але все це в той час, коли Ізраїль безперервно перебуває під обстрілом. З Гази, але передусім з Ірану – тема, яка майже не існує в публічному дискурсі в Польщі.

Ні, це не зовсім те саме, що у Campo di Fiori («Сміються натовпи веселі / У прекрасну варшавську неділю») – хоча тут також можна почути заперечення та неврози. Це може бути схоже на ситуацію, як у мого старого друга, який, коли його стара машина з якоїсь причини зламалася, у паніці замінив масло, тому що це було все, на що він був здатний. Це нагадує відомий жарт про чоловіка, який, повертаючись з вечірки, загубив ключі і пішов їх шукати під ліхтарем – бо там було освітлення.

Адже Ізраїль разом із сіоністським рухом, який започаткував єврейську державу, у Польщі змушений бути прихованим. Єврейство загалом зведено до жахливих років Другої світової війни, його антисемітської прелюдії у Польщі – і локальної антисемітської гикавки після неї. Таке однобоке бачення віддаляє сучасний Ізраїль від поля зору, від правдивого образу, що знову нагадує слова Мілоша: «Я побоююся, я так побоююся крота-охоронця».

Миротворець у ярмулці? Як не увійти у конфлікт з Москвою і допомогти українським євреям. Дилема Єрусалиму

Чому Ізраїль не наклав санкцій на Росію?

побачити більше
* * *


Анекдотичні докази боязливого «витирання» Ізраїлю в Польщі є пригнічуючі. Краще почати зі свіжих прикладів. У листопаді 2021 року Асоціація Єврейський історичний інститут надала двадцять чотири невеликі гранти на загальну суму майже 135 000 злотих. Більшість тем стосувалися Голокосту, реставрації єврейських кладовищ, повстанців гетто тощо. Кожна з цих тем, що слід підкреслити, сама по собі заслуговує на похвалу.

Проблема в тому, що жоден з 24 одержувачів гранту не має наміру досліджувати чи зображати багаторічний процвітаючий сіоністський рух у Польщі. І це незважаючи на те, що дві найважливіші події в історії євреїв останніх століть – це, трагічно, Голокост і, на щастя, створення сучасного Ізраїлю на стародавній єврейській батьківщині. Гранти, які присуджує Єврейський історичний інститут, накладають на цю другу тему шапку-невидимку.

Щодо ПОЛІН (POLIN – музей історії полькьсих євреїв, - ред), то я ніколи не забуду мою варшавську зустріч з ізраїльською експерткою серед істориків сіонізму. Вона щойно відвідала ПОЛІН і тремтіла від гніву, оповідаючи мені, що не може повірити, що він так жахливо мало уваги приділяє сіонізму. Пізніше я згадав про це комусь з музею, на що отримав відповідь: «Виставка у ПОЛІН містить недостатньо про сіонізм, але також недостатньо й на будь-яку іншу тему. Я чув десятки таких скарг...». Однак неувага неувазі нерівна: повторююся, в останнє тисячоліття єврейської історії національне відродження євреїв затьмарює будь-яку іншу подію, крім Шоа.

Цей напрямок мислення, який, хоча й поширений, але, ймовірно, не завжди усвідомлюється, також проявляється в освітній програмі ПОЛІН про єврейську спадщину, місія якої: «Зберігати пам’ять і формувати майбутнє – це освітня місія Музею ПОЛІН, а водночас і місія проекту «Єврейська культурна спадщина». Їх об’єднує переконання, що знайомство з історією польських євреїв зміцнює історичну свідомість поляків, євреїв та європейців, адже це частина історії Польщі, Європи та єврейської діаспори».

Зрештою, це також частина історії Ізраїлю. І упущення цього факту змушує підозрювати, що термін «євреї» у вищезгаданих трьох групах взагалі не включає ізраїльтян.

Далі POLIN пояснює, що «Метою проекту є захист і популяризація спадщини польських євреїв через освітні та культурні програми, відповідно до переконання, що вивчення багатої та драматичної історії польських євреїв не лише поглиблює знання, але також вчить повазі до людей різних вір і культур, протидіє ксенофобії, готує молодь до життя в сучасному різноманітному суспільстві».

Проблема не в тому, що віра в навчання повазі до третіх осіб найчастіше є уявною (з чим, враховуючи антисемітські настрої прогресивних лівих у Великобританії та США, багато хто нещодавно погодилися). Швидше, цей уривок ігнорує той факт, що популяризація спадщини польських євреїв, якщо її правильно представити, може сприяти здоровим зв’язкам з Ізраїлем.

Досить додати, що останні шість фіналістів премії POLIN 2021 – а всі вони дійсно заслужили ці номінації – це люди, які займаються Голокостом та зберігають пам’ять про штетли. Тільки трохи інакше, хоча все ще вражаюче нерівномірно, виглядає нова галерея «Спадщина» в музеї, де серед двадцяти чотирьох зображених фігур є лише один самотній сіоніст: Давид Бен-Гуріон.

Окреслена кількість допустила би більше. Водночас слід наголосити, що те, що професор Барбара Енґелькінґ сказала у телевізійній програмі Томаша Ліса кілька років тому – «історія Польщі – це не шведський стіл, з якого ми можемо вибирати лише те, що нам підходить» – залишається в сфері побажань.
Антиізраїльська демонстрація перед мавзолеєм Авраама Лінкольна у Вашингтоні 29 травня 2021 року. Фото Антон Чудаков / TASS / Forum
Польська Рада християн та євреїв також неохоче втручається в питання, пов’язані з Ізраїлем. У травні минулого року Рада не виступила, коли ракети, випущені з сектора Газа, без розбору били по ізраїльських містах. Але коли всього місяць пізніше перед посольством Ізраїлю у Варшаві висипали купу уламків (з написом «Ось ваше майно»), Рада рішуче це засудила. І правильно. Але чому не було засудження, коли єврейських мирних жителів бомбили та вбивали?

Не менш показовим є той факт, що Рада включає кількох протестантів, які дотримуються позиції, згідно з якою Бог відмовився від біблійної угоди з євреями, що різко суперечить католицькій доктрині з часів «Nostra Aetate» 1965 року і сильно повторюється в «Evangelii Gaudium» з 2013 року: «Ми дуже особливо дивимося на єврейський народ, чий Завіт з Богом ніколи не був скасований, тому що «Божі дари та покликання незмінні» (До Римлян 11, 29)».

Інша справа, що Євангельська реформатська церква, як кажуть, має трохи більше 3000 вірян, що (якщо це дійсно так) може бути некоректно в межах статистичної похибки. Однак слід припускати, що фактична кількість його членів значно менша. Сьогодні в Польщі Євангельська реформатська церква має лише дві діючі конгрегації – у Варшаві та Зелові. І коли я буваю у церкві у Варшаві, що буває рідко, я бачу не більше 70-80 осіб.

З іншого боку, польські євангельські протестанти (тобто баптисти, п’ятидесятники тощо) взагалі не представлені в Раді, незважаючи на те, що – маючи близько 70 тис. вірян у церквах по всій країні – їхня кількість незрівнянно значніша за кількість протестантів євангелістів-реформаторів. Відсутність євангелістів у Раді тим більше дивує, що, згідно з євангелизмом у всьому світі, вони палко проізраїльські. Так, протестанти старих церков також палко зосереджені на Ізраїлі, зокрема, на гріхах Ізраїлю. Більше, Євангельська реформатська церква в США (тобто пресвітеріанська – до якої я належу) підтримує рух БДС [Бойкот – Дезінвестування – Санкції], спрямований проти Ізраїлю (бойкот, забирання інвестицій, санкції).

Членство одних та відсутність інших протестантів допомагає зрозуміти, чому Рада не звернулася, наприклад, до польської влади з проханням засудити дії ХАМАС чи загрози геноциду з боку Ірану на форумах ЄС та ООН. І це допомагає зрозуміти, чому євреї, до яких звертається (або уявляє собі) Рада, іноді здаються «безтілесними» або, принаймні такими, що не живуть в Ізраїлі.

Інший приклад – День іудаїзму, 10-20 січня 2022 р. Особливо вшанованим єврейським діячем був рабін Аківа Еґер (1761-1837) з Познані. Згода, це «найважливіший талмудист свого часу» (Джоді Майерс), але це постать, повністю затьмарена в історії його учнями Еліягу Ґутмахером та Цві Хіршом Калішером із Торуня. Ці два рабини заклали основи сіоністського руху та єврейської держави. А рабин Еґер, навпаки, рішуче відкинув сіонізм рабина Калішера, тому він не дуже може прислужитися польсько-ізраїльським відносинам – рабини Калішер і Ґутмахер тут пасують ідеально.

   

Замість того, традиційно цього року акцент був зроблений на кращому розумінні духовних коренів християнства, початки яких в іудаїзмі, відокремленому від сучасного Ізраїлю. Тому що живі євреї – окрім, звісно, відомих лідерів єврейської громади в Польщі – радше непотрібні для роздумів про християнську ідентичність, які пропагуються під час Дня юдаїзму: «Ініціатива полягає в тому, щоб допомогти католикам розкрити юдейські корені християнства, поглибити усвідомлення того, що, як нагадував Іван Павло ІІ, єврейська релігія – це не зовнішня реальність, а щось, що лежить всередині католицизму».

Є більше випадків, коли філосемітська організація або кампанія ігнорує Ізраїль. Візьмемо, наприклад, сайт «Відкрита Річ Посполита: Асоціація проти антисемітизму і ксенофобії» (https://www.otwarta.org/), де можна знову прочитати про скандал у Каліші та тачку уламків перед посольством. Є також стаття про «Ізраїльську неділю» (організовану в Євангельсько-реформатській церкві у Варшаві) та текст «Прорив для ЛГБТ-спільноти в Ізраїлі! Трансгендерів виключено зі списку хвороб», але, здається, немає жодного заклику протистояти кампанії з делегітимізації Ізраїлю або привернути увагу до дій Ірану.

Не помічає Ізраїлю також Асоціація «Ніколи знову», чиє видання «Коричнева книга» стежить, зокрема, за проявами антисемітизму. Дивно, що «Ніколи знову» хвалиться своєю роллю у новому виданні роману Джорджа Еліота «Міддлмарч», хоча його сіоністський роман «Даніель Деронда» (1876) досі не вийшов польською мовою, що є рідкістю серед європейських мов. І це незважаючи на те (через те?), що «Даніель Деронда» був однією з найважливіших іскор, які запалили перший сіоністський рух, тобто Ховевей Ціон на початку 1880-х років.

На закінчення цього неповного списку, у серпні минулого року я приєднався до друзів з Фалениці, які запросили мене на святкування річниці ліквідації нацистами місцевого гетто. Після зворушливої церемонії на маленькій площі був довгий вечір читання розповідей тих, хто це пережив. Вони були записані в рамках діяльності ізраїльських земляцтв – колись поширених в Ізраїлі організацій, що об’єднували людей, об’єднаних місцем походження, переважно з країн Центральної та Східної Європи. Щодо тих, хто залишився в живих у Фаленіці – ізраїльтян з Хайфи, Тель-Авіва та Єрусалиму – спомини, як і можна було очікувати, стосувалися лише того, що сталося під час окупації.

Після зустрічі, на невеликій вечірці, кілька організаторів пошкодували, що захід був схематичний. Але що ще можна зробити, коли формула вже зафіксована? Я запропонував показати пропущені досі повоєнні історії багатьох уцілілих у Фаленіці (Отвоцку, Юзефові тощо), розповісти про те, як вони створили сім’ї та продовжували життя у новоствореному Ізраїлі. У мене склалося враження, що ідея сподобалася.

* * *


Але щоб мене не зрозуміли неправильно, ще раз наголошу, що історичні дослідження, ювілеї, пам’ятні дошки у місцях, де колись були синагоги, прибирання кладовищ, припинання до лацканів нарцисів, пізнання, що таке іудаїзм – все це гідне найвищої пошани. Хоча, на мою думку, ні, якщо це буде нагадувати нещодавню сатиру «Не дивись угору», якщо це все буде супроводжуватися нечутливістю до нинішніх загроз проти того ж народу – коли будемо бачити лише «мертвих євреїв».
Демонстрація солідарності з Ізраїлем у Берліні перед Бранденбурзькими воротами 20 травня 2021 року. Фото Stefan Boness/PanosPictures / PanosPictures / Forum
Антиізраїлізм є важливою формою антисемітизму, як правило, сублімацією неприязні та страху до євреїв. Це твердження не потребує особливого обґрунтування в регіоні світу, де терміни сіонізм / сіоніст використовувалися комуністичними режимами як камуфляж для антисемітизму. Справді, до сьогодні в Польщі термін сіонізм забруднений, і це я відчув нещодавно (і не вперше) у зв’язку із запланованою в Сілезії лекцією. Мене попросили вилучити слово «сіонізм» із назви моєї презентації, тому що «слово «сіонізм» викликає у академічних колах сильні асоціації з Гомулкою, а крім того, я і сам не хочу викликати різні привиди».

Багато що про це говорить також статистика. Нещодавно «Action & Protection League» (нібито «найважливіша організація в Європі, яка бореться проти антисемітизму») провела широке дослідження в 16 європейських країнах. Воно показало, що 74% поляків у віці 18-75 років висловлюють антиізраїльську версію антисемітизму, хоча у поляків це виглядає трохи краще, ніж у австрійців – у них цей відсоток становить 76%.

Тому глибокий песимізм щодо негативного ставлення до Ізраїлю цілком виправданий, тим більше, що антиізраїлізм у Польщі є «структурним» (я використовую це слово помірно, і навіть відкидаю «структурний расизм» щодо США). Зрештою, за кілька десятиліть місцеві інституції – від наукових і видавничих, до музеїв і до незліченної кількості неурядових організацій – звузили коло практично всіх, хто цікавиться єврейськими справами, до Голокосту та/або антисемітизму. Відомо, що ці теми майже неподільно організовано панують – і що ми зі свічкою шукаємо інші культурні сфери (наприклад, історія сіонізму, сучасний Ізраїль).

Більше того, зростає відчуття, що наведені вище «невинні» приклади ліволіберального антисіонізму в Польщі для деяких є лише першими ластівками. Ці приклади доводять, що немає справжніх барикад проти їдкого антисіонізму прогресивного Заходу, якого вимоги в різних сферах уже заразили Польщу.

* * *


Я ніколи в житті не ходив на демонстрації. Змінилося це лишень навесні минулого року, коли під час атак із сектора Газа мої друзі, польські євангелісти, запросили мене на демонстрацію під посольство Ізраїлю.

Найбільш зворушливим моментом був той, коли пастор Едвард Цьвєж закликав присутніх під посольство і заспівав івритом: «Ам Ізраель Хай! Ам Ізраїль Хай!» – «Народ Ізраїлю живе!». Контраст із загальним підходом у Польщі, де сприймають (що ж поробиш) лише «мертвих євреїв» – для мене був відкриттям.

Це змусило мене знову задуматися, коли знову повернемося до Єзекіїля 37, після 2 вірша буде: «І ви пізнаєте, що Я Господь. Ось Я повідчиняю ваші гроби, і позводжу вас із ваших гробів, мій народе, і введу у вас духа, і ви оживете і введу вас до Ізраїлевої землі!». Коли ми нарешті у Польщі будемо тішитися такими радісними новинами, як встановлення мирних відносин між Ізраїлем та країнами арабського світу? Авраамські угоди, спільні військові маневри з Еміратами та Бахрейном, історична угода з Йорданією про воду в обмін на величезні сонячні електростанції, участь палестинської арабської партії в нинішньому уряді... Здається мені, що ці знакові події залишилися непоміченими.

Коли ми дізнаємося з преси, що: «Вирішено: Польща перенесе посольство в Єрусалим»? Або: «Польський уряд подає в Брюсселі заяву про засудження Ірану за виробництво збагаченого урану», або «Музей POLIN запрошує вас на нову, постійну виставку про сіонізм польських євреїв». «Торунь запрошує вас на фестиваль імені рабина Калішера та до щойно відкритої присвяченої йому меморіальної виставки».
Замість цього ми маємо застиглий погляд назад, на долину, повну кісток. Роздуми про злочинність і втрачений світ затьмарені сучасним світом. «Ми є лише завдяки пам’яті про минуле», – писав Ян Блонський 35 років тому, поглиблюючи танатичний колорит польського менталітету . Завдяки цьому легше витерти живих євреїв. Через це складніше побачити щасливий поступ в Ізраїлі – а важче побачити сили, які прагнуть його знищити.

– Філіп Ерл Стіл
– Переклала: Аліна Возіян

Автор – історик, перекладач, публіцист. Закінчив Університет штату Айдахо в Бойсе. У 1992-2003 рр. був викладачем Варшавського університету. Його статті були опубліковані, серед іншого, у часописах «Gość Niedzielny», «Więzi», «Przegląd Powszechny», «Międynarodowy Przegląd Powszechny» та «Znak». Є автором книги «Навернення і хрещення Мешка І». Євангеліст, живе з родиною у Польщі.
Основна світлина: 19 квітня 2021 року, 78-а річниця повстання у Варшавському гетто. Урочистості під пам'ятником Героям Варшавського гетто. Фото Andrzej Hulimka / Forum
побачити більше
Публіцистика Останній випуск
Польща-Україна: про яку інтеграцію ми говоримо?
У нас є спільний інтерес: щоб нас сприймали в Європі та світі як вісімдесятимільйонний суб’єкт.
Публіцистика Останній випуск
Мистецтво відкритого суспільства, або реалізм Сороса
Мистецтво – потужна зброя, особливо коли необхідно завоювати вибагливі інтелектуальні еліти.
Публіцистика Попередній випуск
Чи Польща та Україна мають бути однією державою?
Немає підстав починати інтеграцію наших країн сьогодні.
Публіцистика Попередній випуск
Бестселлер №1
Це джерело «цивілізації милосердя» – послання для теперішніх часів.
Публіцистика Попередній випуск
Red button
Aнджей Краузе в Tижневику TVP.