Професорці Анні Павелчинській, авторці вище згаданих слів, власне зараз, 20 квітня, мало б виповнитися сто років. Вона дожила до слушного віку 92 років, у знаному Інституті Філософії і Соціології Польської Академії Наук гарно відсвяткувала своє дев’яносторіччя. Трохи раніше, але вже як старша жінка, здобула Літературну Нагороду ім. Юзефа Мацкевіча за родинну повість «Кінець світу кресів», до кінця життя працювала: писала і давала важливі інтерв’ю.

Але не тільки тому варто про неї згадати у сторіччя від дня народження, що була видатною інтелектуалісткою, цікавою співрозмовницею, душею компанії і опорою для друзів. Треба про неї згадати, оскільки залишила досі важливі для нашої тотожності книги, такі як «Голови гідри», «Цінності і насильство» та власно «Про суть національної тотожності» і «Стежками надії» - книги, котрі повинен знати кожен, хто висловлює свою думку у громадських справах.

Добро рішуче відмежовувала від зла, а правду - від обману, і цього вчила. І залишила зрозуміле, виразне і конкретне послання: «Я не погоджуюся із оточуючим мене злом. Не погоджуюся зі світом, в якому сильний зневажає слабкість і безкарно пожирає слабкішого. У котрому торговці зброєю мають шанс управляти цілим світом і провокувати війни, завдяки яким росте їх багатство і влада. У котрому фальсифікатори історії деформують правду, а платні найманці слова неволять нашу свідомість. У котрому зловмисники і зрадники у достойних позах піднімаються на п’єдестали пам’ятників. У котрому злочинці чинять правосуддя, засуджуючи у вині і караючи невинних, а до правління народами серце і голова не потрібні» («Голови Гідри», Варшава 2004).

Цього не треба робити

Народилася у 1992 році у містечку Прушкув поблизу Варшави, у інтелігентній родині з поміщицьким кресовим минулим, котре наприкінці життя роздобула з архівів і з розмахом описала. Якщо я повторюю цю дату, то тільки з однією метою – щоб підкреслити, що Анна Павелчинська була дитиною вільної, незалежної вітчизни, яка розвивалася і до кінця життя це підкреслювала.

Надзвичайно гордилася Польщею, в котрій підростала і дозрівала, і до кінця життя про це розповідала. «У моїй гімназії ім. Томаша Зана у Прушкові кожен вчитель, не дивлячись на те, чого вчив, показував як слід поводитися у визначених ситуаціях. При цьому, з метою виконання своїх обов’язків, знали у необхідному обсязі історію Польщі і польську літературу. Цінності показувалися і практикувалися. Казали: «Цього не слід робити», а на запитання «Чому?» була тільки одна відповідь: «Тому, що так не робиться!». Це було також виховання через показування прикладу, зразків поступків», - говорила у лютому 2014 року, коли з Мареком Круковським ми проводили з нею інтерв’ю для тижневика «Idziemy», одне з її останніх інтерв’ю.

Вона не мала сумніву, що школа і дім з часів тієї чудової, омріяної Польщі підготували її покоління до всього, що їм довелося пережити і з чим зіткнутися, боротися і зберегти надію. «Зараз я звернуся до свого досвіду, – говорила нам у 2014 році. – Жахливі часи німецької окупації та перебування в концтаборі були часом надійного і нещадного поділу на добро і зло. Кожна людина, вихована в такому середовищі, як моє, інстинктивно реагувала на те, що було не так. Ми захищали не лише Польщу від втрати незалежності, а й наш світ від нападу антицінностей. Певні моральні установки та моральна поведінка були автоматичними, рефлексивними. Це, звичайно, виникало з виховання, яке отримало моє покоління в сім’ї, школі, парафії, скаутстві чи в організації «Сокіл». Це дало таку впевненість у тому, як слід поступати, що взагалі дискусії про цінності не треба було проводити».

Знала, що каже, бо досвід перебування у концентраційному таборі був її власним досвідом. Випускні екзамени здала вже у конспіраційному ліцеї, вищу освіту почала здобувати у таємному університеті. До КТ Аушвіц потрапила у травні 1943 року після дев’яти місяців ув’язнення у Павяку, заарештована 15 серпня 1942 року за участь у конспірації, але не у тій найважливішій – Союз збройної боротьби АК, де була зв’язковою голови Округу Оброжа, водночас свого нерідного вуйка – тільки за розповсюдження преси. Невелика, ніжна Анна до жовтня 1944 року є в’язнем КТ Аушвіц, потім перебуває в таборі Флоссенбюрг, щоб у квітні 1945 року відважно втекти з колони смерті концтабору.

У червні 1945 року вона повертається додому і починає навчання, де незабаром опиниться в колі професора Станіслава Оссовського та його дружини Марії, вчених з найвищими моральними та інтелектуальними кваліфікаціями. Ян Стшелецький, убитий «невідомими» у 1988 році, буде її співробітником і другом у групі «Осовщиків». Взаємна підтримка і дружба були тоді найбільшою опорою, оскільки закінчити соціологію в роки шаленого сталінізму було скоріше небезпечним, ніж перспективним.

У 1952 році почався справжній напад на таких професорів, як Станіслав і Марія Оссовські, а його найагресивніше плече - Анна Павелчинська у своїх мемуарах називає його зетемповською «бойовою групою» - творили Генрік Голланд, Роман Зіманд, Лешек Колаковськi, Стефан Моравськi, а згодом Зигмунт Бауман та Єжи Вятр («Дари долі», видавництво LTW Ломянкі 2013). Наприкінці свого життя професор Павелчинська все ще була впевнена, що наслідки того «усунення мислячих людей, і людей відповідальних за науку на благо представників наукового соціалізму та всіх версій ідеологічної брехні, продовжують жити і до нині» («Дари долі»).

Проти тоталітарного насильства

Через тридцять років після закінчення війни жахливі тюремні та таборові переживання, «відпрацьовані» роками навчання, досліджень та нового життєвого досвіду принесуть плоди у вигляді знаменитої – всесвітньо відомої – шокуючої книги «Цінності та насильство». «Можна сказати, – підкреслив німецький видавець книги, – що Анна Павелчинська зробила цей період свого життя предметом наукового дослідження».

Натхненням стала співпраця з краківською громадою, яка творила «Медичний Огляд – Освенцімський», в якій проф. Антоні Кемпінськi, видатний психіатр і пропагандист досліджень наслідків перебування у концентраційних таборах (сьогодні несправедливо відкладений на книжкову полицю, хоча міг би бути флагманським проектом з огляду на різні типи та різну якість досліджень таборів, таборів праці та «Голокосту», переважно американських). Іншим лідером був д-р Станіслав Клодзінськi, також колишній в’язень КТ Освенцім, з яким, як виявилося тоді, Анну Павелчинську об’єднувало «неусвідомлене» знайомство з часів війни, оскільки доктор Клодзінський був у конспірації концтабору отримувачем підготовлених в’язнями-жінками на Павяку звітів про вивезених німцями дітей і жінок.

Анна Павелчинська було на «всі сто відсотків» соціологом, соціологом культури, хоча її цікавили також інші сфери життя – і досліджень. У докторській дисертації (1962) зайнялася проблемою злочинів над неповнолітніми, здобула габілітацію (1966) за докторську дисертацію «Динаміка культурних змін на селі». Після 1956 року у Клубі Кривого Кола заснувала секцію соціальної діагностики, що дало змогу у 1958 році створити Центр дослідження Громадської Думки при Польському Радіо, і Павелчинська стала його директором.

«Центр Дослідження Громадської Думки був у т. зв. Східному блоці, тобто в радянській зоні, перший і на довгий час єдиний реальний заклад такого типу», – говорила Тереза ​​Бохвіц у 2017 році на конференції в Любліні, присвяченій проф. Анні Павелчинській. Зазначила, що «зрозуміло, що без членства у Польській Об’єднаній Робітничій Партії (ПОРП) Павелчинська не могла б бути директором ЦДГД». Справді, у 1958 році, на хвилі так званого оновлення, до партії записалася Анна Павелчинська – «повірила», як коментував її надійний друг, адвокат Ян Ольшевськi в інтерв’ю Терезі Бохвіц, – але в 1964 році проти тиску на ЦДГД, вийшла з партії ПОРП. Досвід соціальної діагностики став у нагоді, коли у 1980-х роках професор і її кілька друзів підготували звіти про стан Польщі для Папи Івана Павла II, глибоко приховані від будь-якої можливості викриття.

Голови гідри

У 2004 році професор Анна Павелчинська, вже багато років на пенсії – хоча і дуже активна, оскільки у 1992-1996 роках очолювала Наглядову Раду Фонду «Польсько-Німецького Поєднання» – публікує відому книгу «Голови гідри» зі значущим підзаголовком «Про підступність сучасного зла». У вступі пише, що підготувала першу чернетку для цієї книги вже в 1988 році, потім було кілька текстів протягом кільканадцяти років, але «я довго не знаходила відповідної концепції цілого». За кілька років до Смоленської катастрофи, до російської агресії в Криму – не кажучи вже про війну, яка зараз триває! –професорка пише, що «книга – це пересторога. Це стимул до роздумів над причинами і формами насильства, жертвами якої стають цілі народи. Її ініціатори та виконавці залишаються безкарними, бо вони колективні, у них немає обличчя. Вони також захищені потужними групами інтересів, які мають відповідні засоби для встановлення як моральних, так і правових норм».

Для тих, хто не знає цю публікацію, це книга буде обов’язковою для негайного прочитання, хоча б з приводу розділу про «Корені зла», а в ньому підрозділ про «процес неволення свідомості», де обговорюються стратегії, методи та функції дезінформації. Але найважливіші міркування у книзі стосуються фундаментального значення добра і зла, релятивізму у сфері моралі, який «сприяє знищенню людської особистості. Забираючи її моральний хребет, він перетворює особистість в безформне желе, якому ефективною маніпуляцією можна надати будь-яку форму і керувати його дією. Змінити можна також характер соціальних зв’язків. Дезорганізуючи ці зв’язки між людьми, засновані на стійких моральних цінностях, відкривається дорогу і санкціонуються всі форми насильства. Це основа, на якій формуються різноманітні жанри тоталітаризмів» («Голови гідри», видавництво «Тест», Люблін 2004).

І все ж – що є неправдоподібним – Анна Павелчинська, показуючи «шляхи й бездоріжжя людської думки», залишається не стільки оптимісткою, скільки залишає собі – і нам – надію. Вона померла у 2014 році, тому не дожила до повернення до влади формації, котра веде боротьбу за нашу ідентичність та її матеріальне забезпечення. Тоді, у 2004 році, вона написала, що «ми у Польщі є свідками процесу підриву довіри до різних соціальних і політичних гасел. Їм піддається щоразу вужча соціальна група читачів щоденної преси, які, купуючи вибрану газету і вірячи в прочитане в ній слово, демонструють вибір своїх політичних кумирів і проголошуваних ними коментарів».

Але у 2014 році в нашому інтерв’ю їй давали надію «малі соціальні групи та невеликі середовища, здатні правильно розпізнавати реальність і життя в емоційному порядку, який дає сили протистояти антицінностям. Ці групи, - розповідала нам, - повинні не тільки формувати цінності, а й створювати малі оборонні системи за принципом солідарності та взаємодопомоги, забезпечуючи підтримку у складних ситуаціях». Вона вважала, що «групи громади також повинні підготуватися до того, що коли виникне великий виклик, наприклад, на рівні «Солідарності», вони спонтанно об’єднаються, щоб відповісти на цей виклик. Вони мають бути тією ментальною та емоційно зрілою соціальною групою народу з необхідними знаннями, яка візьме відповідальність за долю Польщі в годину випробування».

«Але ніхто не знає, яке буде це випробування і коли настане. Тому повторюю тільки заклик, щоб – у сторіччя від дня народження проф. Анни Павелчинської – взяти її книги, бо вони зовсім не постаріли. А може навіть стали ще більш актуальними.

– Барбара Сулек-Ковальська
–Переклад Олеся Гераль