Текст, великі фрагменти якого нижче будуть зацитовані, закликає до геноциду, чисток, терору в Україні, створення ГУЛАГів, концтаборів тощо. Він не вийшов із надр Інтернету, з якихось глибин, де ховаються, наприклад, зоофіли чи педофіли, усілякі расисти чи нацисти. Це стаття російського філософа та кінопродюсера Тімофєя Сєргєйцева «Що Росія повинна зробити з Україною», яку опублікувало офіційне російське державне інформаційне агентство «РИА Новости».

Текст огидний, надзвичайно мерзенний, грубо написаний і примітивно, але ми його цитуємо, бо він не залишає ілюзій щодо того, які справжні наміри Росії щодо України і що таке сама Росія. Не слід його трактувати як прояв думок якогось психопата (хоча Сєргєйцев, безумовно, ним є), а як офіційну позицію російського режиму чи принаймні формації, яка сьогодні править Росією. Важко підібрати слова, щоб прокоментувати огидність цієї статті, але кілька зауважень ми зробимо.

Насамперед вражає безсоромність і масштабність брехні, на якій вона ґрунтується. Важко повірити в масштаби наступної брехні, коли Сєргєйцев пише, наприклад, що «український нацистський режим» небезпечніший за німецький нацизм.

Вражає також пиха, великоросійська чванливість, але позиція, яку зайняв автор, зраджуює менталітет раба, якому чужі поняття особистої свободи та права націй на самовизначення. За його словами, це Росія може вирішувати, які держави мають право на існування, а які ні, що таке національна ідентичність і у чому вона полягає, і таким чином вона може відмовити народам у праві вважати себе нацією. Люди — це етнічна складова, якісь маси (саме такі терміни вживає автор), безформні, без властивостей, які правитель/держава може довільно виховувати, перевиховати, дресирувати, переселяти, ув’язнювати в таборах примусової праці і до того ж зачищати. Сєргєйцев має досвід власної країни, де до людей ставляться як до худоби, яку можна вислати, наприклад, на забій в Україну.

З тексту Сєргєйцева також видно, що Росія нічого не зрозуміла про власну історію та історію світу. Вона не «переварила» масштабності своїх власних злочинів, тому злочин, геноцид – це все ще для неї нормальний інструмент політики та утримування влади, а своєї нації в полоні. Символ цього зберігається на головній площі російської столиці, площі Червоній. Це труп Леніна – злочинця і ката, до якого здійснюють паломництво росіяни. Це також відроджування культу Сталіна, одного з найстрашніших монстрів в історії людства.

Нещодавно один із найпідліших кремлівських пропагандистів Володимир Соловйов взяв інтерв’ю у посла Росії в Польщі Сєргєя Андрєєва. Під час розмови вони сміялися над жартами Сталіна про те, що Львів ніколи не був у Російській імперії, а Варшава була. Чи уявляєте собі, щоб німецький посол цитував Гітлера? А Соловйов — той, хто плакав, що більше не зможе їздити на свої вілли в Італії, погрожував ядерною зброєю, мовляв, світ без Росії не має існувати.

Сєргєйцев хоче застосувати до України все те, що видумали і реалізували Гітлер, Ленін і Сталін. Ліквідацію держави, знищення її еліт, масові чистки та переселення, табори примусової праці – ГУЛАГи або концентраційні табори, як у Третьому Рейху, геноцид і терор, державну ідеологію, загальну цензуру. Це психопат, який не соромиться подібних поглядів, а навіть хизується ними, а державне відомство РФ дозволяє йому це робити.

Шокує й інше: величезний, незрозумілий розрив між фантазіями про потужність Росії і реальністю – бідністю, в яку вона занурюється. Росія – це країна, в якій болюча бідність є безперестанним, постійним станом. Це країна, де 35 мільйонів людей не мають туалету в квартирі, 29 мільйонів людей не мають водопроводу, а 14 відсотків населення, тобто 21 мільйон людей, живуть нижче прожиткового мінімуму – менше ніж 165 доларів на місяць.

При цьому найбільші амбіції цієї країни – відтворити стару імперію і грати роль наддержави. Сєргєйцев пише статтю «Що Росія повинна зробити з Україною» тоді, коли Росія зазнає принизливих поразок і відступає в безладді, а її дегенероване військо поводиться як банда мародерів і вбивць. А Сєргєйцев фантазує про те, що він буде робити із завойованою Україною. Як Гітлер, який у квітні 1945 року ще розглядав плани нового Берліна та Лінца.

Українці називають росіян рашистами. Це, звісно, аналогія з російською версією нацизму. Вона вказує на те, звідки походить ідеологія сучасної Росії, на те, що її коріння у двох злочинних, тоталітарних системах: нацизмі – німецькому націонал-соціалізмі та радянському комунізмі. Дві найгірші системи в історії людства були близнюками, вони були дзеркальним відображенням одна одної. Добре, що Сєргєйцев написав цей огидний текст. Добре, що кремлівські агітатори опублікували. Немає жодних ілюзій щодо того, з ким ми маємо справу – з рашистами.

Зацитуємо врешті російського ідеолога:

Нам не потрібна нацистська, бандерівська Україна, ворог Росії, інструмент Заходу для знищення Росії. Сьогодні питання денацифікації вийшло на практичний рівень.

Денацифікація потрібна тоді, коли значна частина населення, а тим більше більшість одержима нацистським режимом і втягнута ним у політику. Тобто, коли твердження «люди хороші, а влада погана» не має значення. Визнання цього факту є основою політики денацифікації, всієї супутньої діяльності та їх обґрунтуванням...

Україна саме в такій ситуації. Те, що українські виборці голосували за «мир від Порошенка» та «мир від Зеленського», не повинно нас обманювати. Українці були задоволені найкоротшим шляхом бліцкригу до миру, що обидва президенти чітко запропонували під час обрання. Саме метод «задобрювання» внутрішніх антифашистів шляхом тотального терору використовувався в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Маріуполі та інших містах. Це дуже влаштовувало пересічного громадянина України. Таким чином, денацифікація — це комплекс заходів, які необхідно застосувати до тих мас нацифікованого населення, які не можуть бути прямо покарані як військові злочинці.

Нацисти, які беруться за зброю, повинні бути максимально знищені на полі бою. Не слід робити різниці між Збройними Силами України та так званим Нацбатом (національними/народними батальйонами), а також територіальною обороною, яка приєдналася до обох формувань. Всі вони однаково відповідальні за жахливі звірства проти мирного населення, однаково винні в геноциді росіян і недотриманні законів і конвенцій війни. Військові злочинці та нацисти мають бути зразково і публічно покарані. Необхідно провести повну люстрацію. Будь-яка організація, яка мала будь-який зв'язок з діяльністю нацистів, повинна бути ліквідована і заборонена.

Проте, крім вищого керівництва, винні маси людей, які є пасивними нацистами, нацистськими колабораціоністами. Вони підкорилися нацистському правлінню і підтримали його. Справедливе покарання для цієї частини людської маси можливе як тягар справедливої війни проти нацистської системи, що ведеться від імені мирного населення, якомога неінвазийніше і обережніше. Подальша денацифікація цих мас (так автор описує народ України – прим. ред.) полягатиме у перевихованні, яке буде досягнуто шляхом репресій (придушення) нацистських ідеологічних настроїв та жорсткої цензури не лише в політичній сфері, а й у культурі та освіті. Саме через культуру та освіту було здійснено глибоку масову нацифікацію населення, закріплену обіцянкою вигоди від перемог нацистського режиму над Росією, нацистською пропагандою, домашнім насильством (внутрішнім – ред.) і терором, а також восьмирічною війною з народом Донбасу, який повстав проти нацистського режиму.

Денацифікацію може здійснити лише переможець, що передбачає: 1) необмежений контроль над процесом денацифікації та 2) достатню владу, щоб гарантувати денацифікацію. Отже, денацифікована країна не може бути суверенною. Країна, що денацифікує – Росія не може бути ліберальною у своєму підході до денацифікації. Денацифікаторська ідеологія не може бути поставлена під сумнів правопорушником, якого піддають денацифікації. Якщо Росія визнає необхідність денацифікації України, кримський сценарій буде виключений для всієї України. Такий сценарій був також неможливим у 2014 році для Донбасу. Лише 8 років протистояння нацистському насильству та опору призвели до соціальної непослідовності та масової незгоди з підтримкою будь-яких зв’язків з Україною, яка визначила себе як нацистське суспільство.

Денацифікація не може проводитися менше ніж одне покоління, яке має народитися, щоб вирости й дозріти в умовах денацифікації. Нацифікація України тривала щонайменше 30 років, починаючи з 1989 року, коли український націоналізм набув легально-правової форми політичної діяльності та очолив «незалежницький» рух у бік нацизму.

Специфіка сучасної нацистської України полягає в аморфності та амбівалентності, які дають змогу маскувати нацизм у прагненні до «незалежності» та «європейського (західно-проамериканського) шляху «розвитку» (фактично деградації) і у твердженні, що в Україні немає нацизму, а лише поодинокі випадки. Адже в Україні немає ні провідної нацистської партії, ні фюрера, ні расових законів (тільки їх обмежений варіант у вигляді дискримінації російської мови). В результаті немає опозиції чи опору режиму.

Проте все це не робить український нацизм «полегшеним» варіантом німецького нацизму першої половини ХХ ст. Навпаки, оскільки український нацизм вільний від таких загальних (у технократичному сенсі) рамок і обмежень, він вільно розгортається як фундаментальна основа будь-якого виду нацизму – європейського та американського расизму в його найрозвиненішій формі. Отже, денацифікація не може бути досягнута компромісом «НАТО — ні, Союз — так». Сам спільний Захід є творцем, джерелом і спонсором українського нацизму, а бандерівські кадри на Заході та їхня «історична пам’ять» є одним із інструментів українського нацизму. Укранацизм становить не меншу, але більшу загрозу для світу та Росії, ніж німецький нацизм гітлерівського походження.

На території, звільненій від нацистського режиму, назва «Україна» не може залишатися назвою будь-якої форми денацифікованої держави. Народні республіки виникнуть у просторі, вільному від нацистів. Їхні політичні устремління не можуть бути нейтральними – задоволити Росію за те, що вона ставиться до неї як до ворога, можна досягти лише спираючись на Росію в процесі відродження, відбудови та розвитку. У цих районах не можна допускати жодних «планів Маршалла». При денацифікації не може бути ні ідеологічної, ні практичної нейтральності. Кадри та організації, які є інструментом денацифікації, повинні розраховувати на пряму військову та організаційну підтримку з боку Росії.

Денацифікація також неминуче буде деукранізацією – відмовою від широкомасштабного штучного накачування етнічної складової, ініційованого ще радянською владою, та самоідентифікацією населення історичних територій Малоросії та Новоросії. Штучний етноцентризм, який був знаряддям комуністичної наддержави, не залишився без власника. Його, поряд зі своїми службовими функціями, перейняла інша наддержава (владу понад державами) – наддержава Заходу. Тому його необхідно відновити у його природних межах і позбавити політичної функціональності..

Як показує історія, на відміну від Грузії та, скажімо, прибалтійських країн, існування України як національної держави неможливе, а спроби «побудувати» таку державу закономірно ведуть до нацизму. Українізм як штучна, антиросійська конструкція позбавлена власного цивілізаційного змісту, є лише підпорядкованим елементом іншої чужої цивілізації. Для денацифікації недостатньо лише деєвропеїзувати, бо бандерівські елементи – це лише презентація, маскування європейського, нацистського проекту України, а тому денацифікація України має бути ще й її деєвропеїзацією. Бандерівські еліти необхідно ліквідувати, бо їхнє перевиховання неможливе.

Соціальне «болото», яке активно й пасивно підтримувало їх через дії чи пасивність, мусить пережити труднощі війни й засвоїти цей історичний урок як компенсацію за свої провини. Ті, хто не підтримував нацистський режим, став жертвами нацистського режиму та війни на Донбасі, будуть згуртовані, організовані і стануть опорою для нової влади. Історичний досвід показую, що трагедії і драми війни добре роблять людям, які були обдурені ворогами Росії.

Денацифікація як мета військової операції розуміється як військова перемога над київським режимом, звільнення територій від озброєних прихильників нацистів, ліквідація непримиренних нацистів, захоплення військових злочинців і створення умов для процесу денацифікації. Останнє має розпочатися зі створення очищених від нацистських елементів самоврядування, поліції та оборони... які під контролем Росії приймуть російське законодавство та російську юрисдикцію як законодавство для республік і створять в цій зоні денацифікації трибунали для судів за злочини проти людства на території колишньої України. У цьому плані Росія буде грати роль захисника в Нюрнберзькому процесі.

Все це означає, що для досягнення цілей денацифікації необхідна підтримка населення, його перехід на бік Росії після звільнення від терору, ідеологічного тиску київського режиму, після виходу з інформаційної ізоляції. Звичайно, знадобиться деякий час, щоб люди оговталися від шоку військових дій і дізналися про довгострокові цілі Росії, що їх «не покинуть». Неможливо заздалегідь передбачити, в яких районах така маса населення становитиме критичну більшість. Навряд чи «Католицька провінція» (Західна Україна у складі п’яти регіонів) стане проросійською територією.

У ході дій буде проведена межа, що відокремлюватиме ці ворожі частини України, з накладеним на них силою нейтралітетом, демілітаризованих і з формальною забороною нацизму. Туди переїдуть ті, хто ненавидить Росію. Загроза негайного військового втручання у разі недотримання умов стане гарантією збереження нейтралітету цієї зменшеної України. Можливо, для цього знадобиться постійна російська військова присутність на цій території. Від лінії розмежування до кордону з Росією буде зона потенційної інтеграції з російською цивілізацією, антифашистського характеру.

У мирний час операція з денацифікації України, яка розпочалася з військових дій, відбуватиметься за такою ж логікою етапів, що й військова операція. ... Необхідні початкові кроки для денацифікації можна визначити так:

• Ліквідація нацистських збройних формувань (тобто всіх збройних формувань України, включаючи Збройні сили України) і військової, інформаційної та освітньої інфраструктури, що забезпечує їх діяльність;

• Створення на звільнених територіях органів громадського самоврядування та міліції (правоохоронців) для захисту населення від терору підпільних нацистських формувань;

• Встановлення російського інформаційного простору;

• На всіх рівнях вилучити навчальні матеріали та заборонити освітні програми, що містять нацистські ідеологічні настанови;

• Масштабні розслідування щодо встановлення особистої відповідальності за воєнні злочини, злочини проти людства, поширення нацистської ідеології та підтримку нацистського режиму;

• Люстрація, оприлюднення імен колаборантів нацистського режиму, відправлення їх на примусові роботи по відновленню пошкодженої інфраструктури як покарання за нацистську діяльність (тих, хто не буде засуджений до смертної кари чи ув'язнення).

• Прийняття на місцевому рівні під наглядом Росії основних нормативних актів денацифікації «знизу», що забороняють будь-яке відродження нацистської ідеології;

• Встановлення пам'ятників жертвам українського нацизму та меморіальних дошок для вшанування пам'яті героїв боротьби з ним.

• Внесення до конституції нових народних республік комплексу антифашистських і денацифікаційних законів.

• Створення постійно діючих органів денацифікації терміном на 25 років.

Росія не матиме союзників у денацифікації України. Це чисто російська справа. Ще й тому, що йдеться не лише про викорінення бандерівської версії нацистської України, а передусім західного тоталітаризму, нав’язаних програм цивілізаційної деградації та дезінтеграції, механізмів підпорядкування наддержаві Заходу та США.

Для того, щоб реалізувати план денацифікації України, Росії доведеться відмовитися від своїх проєвропейських і прозахідних ілюзій і визнати себе останнім засобом захисту і збереження тих історичних цінностей Європи (Старого Світу), які цього заслуговують і від яких Захід відмовився, програвши боротьбу з самим собою. Ця боротьба тривала протягом усього XX століття і знайшла своє вираження у світовій війні та російській революції, нерозривно пов’язаних між собою.

У 20 столітті Росія робила все можливе, щоб врятувати Захід. Вона реалізувала головний західний проект – альтернативу капіталізму, соціалістичний червоний проект, який завоював національні держави та розгромив німецький нацизм – жахливий продукт кризи західної цивілізації. Останнім актом російського альтруїзму була протягнута Росією рука, за яку Росія отримала страшний удар у 1990-х роках.

Все, що Росія зробила для Заходу, вона зробила за свій рахунок, жертовно. Захід у кінці кінців відкинув усі ці жертви, зменшив внесок Росії у вирішення західної кризи і вирішив помститися Росії за її безкорисливу допомогу. Тож Росія піде своїм шляхом, не турбуючись про долю Заходу, спираючись на іншу цінність своєї спадщини – лідерство у глобальному процесі деколонізації.

У рамках цього процесу Росія має величезний потенціал для партнерства та союзів із країнами, які століттями пригнічувалися Заходом і які не збираються знову впрягатися в ярмо. Без російських жертв і боротьби ці країни не були б звільнені. Денацифікація України – це також її деколонізація, яку український народ повинен буде зрозуміти, коли почне звільнятися від спокус, запаморочення, залежності від т. зв. європейського вибору.

– Даріуш Матушак
– Переклала Аліна Возіян