У минулому популярна музика була здатна каталізувати політичні та соціальні зміни. Артисти зі статусом мегазірок засукали рукави і намагалися боротися, коли відчували аморальність міжнародних подій. Робили це різними способами: бунтували, влаштовували видовищні концерти, укладали особливі пісні та виконували їх разом, знімаючи спеціальні кліпи, активно підтримували благодійні акції. Однак вторгнення Росії у незалежну Україну не викликало настільки ж ефективної та широко коментованої реакції.

Символічним моментом, де зустрічаються рок-музика, антивоєнна риторика та прагнення до соціальних і моральних змін, був фестиваль Вудсток 1969 року, який мав на своїх прапорах протидію війні у В’єтнамі та певний (за даними деяких дослідників – значний) спосіб сприяв її завершенню. Саме Вудсток став втіленням рок-етосу, який пізніше відроджувався за різних обставин.

Рок-армія

Феномен Вудстока – це, звичайно, – крім політичних та соціальних аспектів – насамперед музика. Так склалося, що рок розквітає саме на рубежі 1960-х і 1970-х років. Тільки в 1969 році виходять у світ такі знакові записи, як «Yellow Submarine» і «Abbey Road», «Nashville Skyline» Боба Ділана, «Led Zeppelin 2» Led Zeppelin, «In The Court Of The Crimson King» King Crimson і «Got Dem Ol' Kozmic Blues. Blues Again Mama!» Дженіс Джоплін.

Відбувся щасливий збіг обставин – ідеї (у тому числі й антивоєнні) знайшли чудовий носій у вигляді музичного жанру, що динамічно розвивався, та ентузіазму армії музикантів і їх шанувальників. Не вдаючись у роздуми над тим, який вплив мала радянська агентура на все, що відбувалося в той час в американській контркультурі, можна зробити висновок, що все це бродіння виявилося в кінцевому підсумку ефективним, а в довгостроковій перспективі – доленосним.

Те ж саме, хоча і в менших масштабах, було з панк-роком. Лезо музичного та соціального бунту було спрямоване проти ординарних, соціальних норм і консервативної політики Маргарет Тетчер. Хвиля морального та естетичного бунту, що прокотилася Європою у 1976–1980 роках, а потім, завдяки пост-панку, упродовж 1980-х, також значною мірою розорала західний менталітет.

В один голос

Мабуть, найефектнішим актом єднання світу поп, рок та альтернативної музики у важливій справі на межі політики та суспільного життя стала масова акція, що увійшла в історію під назвою Live Aid. Незважаючи на елемент імпровізації, вона була напрочуд добре організованою та взаємодоповнювальною за вибором засобів.

Нагадаємо. 1985 рік. Мідж Юр (Ultravox) і Боб Ґелдоф (The Boomtown Rats) вирішують виступити у підтримку голодуючого населення Ефіопії. Вони організовують два гігантські благодійні концерти – на стадіоні Wembley в Лондоні та JFK Stadium у Філадельфії. У прямому ефірі їх дивилися 1,5 мільярда людей зі 100 країн. Концерти супроводжуються уривками шокуючого репортажу Майкла Б’єрка (BBC), присвяченого голодуючим. Було зібрано понад 150 мільйонів фунтів стерлінгів. Раніше музиканти організували вихід двох хітів «Do They Know It's Christmas» (в Англії) та «We Are the World» (у США), дохід від яких (до сьогоднішнього дня витрачається на допомогу Африці) оцінюється в сотні мільйонів доларів.

В обох концертах взяли участь більшість значущих на той час колективів та солістів, в т.ч. U2, Simple Minds, Ultravox, Queen, Madonna, Spandau Ballet, Sting, Bryan Ferry, Madonna, Dire Straits, Bob Dylan та The Who. Це була гігантська подія, і навіть якщо ефективність самої матеріальної допомоги можна оцінити по-різному, Live Aid фактично раз і назавжди привернув увагу мас на Заході, які живуть у матеріальному добробуті, до бідності в Африці.

Подвійні стандарти

Побіжний огляд участі музикантів у різних важливих справах показує, що поп-культура дійсно впливає на людей. Тим більше дивує відсутність подібної дії у випадку війни, якої у Європі в останні десятиліття не було. Чому артисти та їхні менеджери досі не об’єдналися, щоб кричати «ні» вторгненню Росії в Україну? Адже зовсім недавно вони могли одноголосно вітати президентство Барака Обами (згадаймо чудовий концерт 20 січня 2009 року за участю Брюса Спрінгстіна, Стіві Уандера, U2, Бейонсе, Шакіри, will.i.am та Гербі Хенкока) і виступати проти президентства Дональда Трампа (концерт The National, Common, Prophets of the Rage, тобто об’єднаних сил Rage Against the Machine, Public Enemy і Cypress Hill and Audioslave на чолі з Крісом Корнеллом).

Виглядає на те, що є справи важливі й важливіші, а мистецька совість не однаково чутлива і не до кожної кривди. Після того, як почалася агресія Путіна та його військ проти незалежної України, голосів опозиції можна шукати зі свічкою. З’являються мляво, а температура у них не дуже висока. Мабуть, найбільше здивувала Мадонна, яка швидко, у своєму досить специфічному стилі, записала різке відео, у якому прирівнює Путіна до Гітлера. Потім виступили через соцмережі (і/або скасували свої концерти в Росії) Пітер Габріель, Майкл Стайп, Sepultura, Public Enemy, Девід Лінч, Елтон Джон, Massive Attack, Ройсін Мерфі, Роберт Фріпп, Стінг, Pearl Jam, Нік Кейв, Улвер, New Order та Девід Гілмор.

Дуже довго чекати прийшлося на реакцію деяких відомих своєю політичною активністю музикантів. Rage Against the Machine мовчить і донині, Ministry почало висловлювати свою солідарність з українцями на концертах лише зовсім недавно, а Роджер Уотерс нібито засуджує Путіна, але потім свою позицію розбавляє нагадуваннями про інші військові конфлікти і робить акцент на своїй антиамериканській риториці.

Необізнаність, ідеологія, лінь

Для цього може бути кілька причин. Перша, найбільш очевидна, це необізнаність. Україна важлива для європейців, це ми її знаємо краще чи гірше, але для сучасних молодих американців це не та країна, з якою вони асоціюють свої емоції. В епоху глобальних комунікацій цю причину здається легко подолати – адже Ефіопія також не була особливо відома прихильникам Live Aid, але масова інформаційна кампанія викликала масові симпатії до цієї країни та зробила її символом багаторічного занедбання Африки багатими країнами. Тому треба інформувати про війну.

Другою причиною може бути сильний вплив інтелектуальної моди (зазвичай лівого нахилу), яка розстановку сил пропонує досить специфічно: вони більше бачать агресора в американській владі, ніж у російській диктатурі, додатково розмальованій і причесаній на нібито демократичну і європейську. На думку значної частини західноєвропейських та американських інтелектуалів, саме США та їх союзники краще підходять на роль лиходія. Саме їх політика щодо, наприклад, Близького Сходу визначається домаганнями імперіалістів, а не Росії щодо України.

Інша причина може бути пов’язана із занепадом рок-духу, який у свій золотий період був здатний підживити битву та розпалити ідеологічно. Саме рок-виконавці – з різним ступенем успіху – намагаються змінити світ, але... рок вимирає, а може вже давно помер. Вустами своїх ідолів він може робити лише заяви, він не хоче і не має сили робити щось велике.

Молоді ж рок-гурти, у свою чергу, вже не мають такого великого впливу. А представники покоління сьогоднішніх 20- і 30-річних, зірки ритм-енд-блюзу, репу та нового попу – просто ігнорують. Вони не хочуть ставити під загрозу свої «ринки збуту» і ризикують втратити клієнтів. Вибач Віннету, бізнес є бізнес.

Шкода, адже якщо поп-культура дійсно має такий потужний вплив на молоді мізки та серця, а протидія та обурення бандитськими діями Володимира Володимировича дійсно поширені на Заході, то якась антипутінська Live Aid могла б мати неабиякий ефект у загальному підвищенні усвідомлення, хто ж такий цей кагебешний тиран і що з ним треба боротися... Це могло б підняти цінність України в очах російської молоді (і молоді в усьому світі). Адже організувати щось подібне сьогодні було б набагато простіше, ніж 37 років тому!

Уявіть собі хіт протестної пісні, яку співають разом, на приклад: Ріанна, Адель, Бейонсе, Каньє Вест, Біллі Ейліш і Тейлор Свіфт. Хто там сьогодні є суперзіркою? І трансляція концерту по всьому світу, як на стадіоні «Wembley» та «JFK Stadium» у Філадельфії в 1985 році. Або хоча б щось на кшталт «Міс Сараєво» Passengers (Eno / U2 / Pavarotti). А гроші від продажу пісні та квитків підуть на допомогу жертвам війни та на закупки зброї для України. Не кажучи вже про підтримку ЗМІ. Але хто сьогодні міг би піти шляхом Міджа Юра і Боба Ґелдофа і створювати такі хороші пісні, як вони, Брайан Іно, U2 чи Лайонел Річі та Майкл Джексон?

– Марек Городнічи
– Переклад Аліна Возіян