Цивілізація

Мережа агентів впливу Путіна в Європі

Список лобістів на утриманні Кремля є дуже довгим. Колишні західні політики протягом багатьох років успішно підтримували політичні та економічні інтереси Росії.

Багато років тому німецькі журналісти, які супроводжували делегацію тодішнього канцлера ФРН Герхарда Шредера в Москву, із деякою відразою розповідали мені про те, як глава німецького уряду захоплювався силою Путіна. По дорозі з аеропорту колона авто з німецьким гостем рухалася по повністю перекритому шосе. Шредер не міг не захоплюватися візантійським розмахом російських господарів: «Подивіться-но тільки, – говорив він журналістам, показуючи на порожню дорогу, по якій його кортеж у супроводі поліції мчав у Кремль, – яка ж це міць, яка повага до влади. Чи можливе взагалі щось подібне в нас в Німеччині?». Звичайно, колись у Німеччині це було можливим, проте журналісти вирішили не виводити свого канцлера з блаженного стану безтурботності.

Герхард Шредер настільки захопився цим штучним блиском довкола Путіна, що згодом вирішив пов'язати з Кремлем своє життя. Коли в 2005 році його влада перейшла до Ангели Меркель, він охоче прийняв пропозицію Путіна очолити комітет акціонерів North European Gas Pipeline Company (NEGPC) – компанії, яка стала оператором газопроводу "Північний потік", що безпосередньо з'єднує Росію з Німеччиною під товщею вод Балтійського моря.

Звичайно, ні про яку випадковість не могло бути й мови. Шредер разом із тодішнім прем'єр-міністром Італії Сільвіо Берлусконі був великим прихильником концепції, яку запропонували Путін і його головний економічний радник Ігор Шувалов, відповідно до якої Росія, завдяки своїм поставкам газу та іншої сировини, брала на себе відповідальність за енергетичну безпеку Європи, а Європа у відповідь мала бути готова віддячити Росії дружбою та лояльністю. Отже, Росія та Європа повинні були бути об'єднані газовим альянсом, якому не було б місця ані для Америки, ані для НАТО або ж інших сил, що вважалися Москвою ворожими або такими, що стояли на шляху експансіоністської політики Росії.

Північний потік був основою цього союзу. Він став не тільки прелюдією до енергетичної залежності Європи від Росії, але, що не менш важливо, скоротив транзит газу через Україну, яку Москва вважала невід'ємною частиною своєї імперії. Після Помаранчевої революції 2004 року, що привела до влади Віктора Ющенка, Україна почала занадто сильно – на думку Кремля – вибивати собі незалежність. Тому слід було знизити її значення й почати тиснути на Київ енергетично. Nord Stream, що йшов в обхід України, дозволяв Росії закрутити вентиль із газом для Києва.
Президент Росії Володимир Путін і колишній прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі у Криму у вересні 2015 року. Фото Михайла Метцеля /TASS /Forum
Багато західних політиків зі Шредером і Берлусконі на чолі радо погодилися з такою стратегією Путіна. Україна їх майже не цікавила, натомість союз із російським фюрером, який лише зростав у силі, ставав у їхніх очах початком нової реальності, у якій вони та їхні держави повинні були відігравати провідну роль.

Яблуко розбрату, чаша гніву

Однак не всі так легко піддавалися чарівності Путіна, котрий очевидно (особливо на початку своєї кар'єри в Кремлі) відчував сильний комплекс неповноцінності щодо західних політиків. У перші роки свого правління він намагався подружитися з тодішнім прем'єр-міністром Великобританії Тоні Блером. Обидва неодноразово відвідували один одного, а Путін вирішив навіть зі своїм першим візитом в якості президента відправитися до Лондона, де йому довелося терпіти ниці дотепи британських таблоїдів, які просили російського гостя не красти з готелю халати.

Блеру, як і Шредеру, імпонував візантійський стиль управління Путіна. Британський прем'єр не критикував Росії за жорстоку війну в Чечні й публічно вихваляв Путіна як «демократа». Однак взаємна симпатія випарувалася з американським вторгненням в Ірак. Путін не міг зрозуміти, чому Великобританія підтримала американців і взяла участь у тій війні. Відтоді англо-російські відносини ставали тільки гіршими.

Путін також хотів подружитися з Джорджем Бушем-молодшим, який у ті часи починав свою першу каденцію в Білому домі. За словами російського журналіста Михайла Зигара, перед першою зустріччю Путін підготував собі досьє на Буша, із якого серед усього іншого дізнався, що американський президент – релігійна людина. Тому під час розмови він показав Бушу алюмінієвий хрестик, який він нібито отримав від матері, яка врятувала його після пожежі на їхній родинній дачі під Петербургом. «Це переконало мене в тому, що дива трапляються», – сказав Путін, що викликало в Буша неприховане захоплення.

Тоді Путін сподівався, що за допомогою таких прийомів він встановить міцний зв'язок із західними політиками, що дозволить йому згодом успішно просувати власну політику. Однією з його тогочасних ідей був вступ Росії до НАТО. У такий спосіб, як вважав Путін, цю організацію вдалося б узяти під свій контроль або принаймні істотно її послабити. Проте яким було його здивування, коли з'ясувалося, що Росію ось просто так, за наказом американців, не можна приймати в Альянс, що, виявляється, є певна процедура, яка вимагає одностайності членів. Для нього це був камінь спотикання, хоча його друг Сільвіо Берлусконі робив усе можливе, щоб зберегти шанси на вступ Росії до НАТО. Для цього, між іншим, з ініціативи італійського прем'єра 2002 року була створена спільна Рада Росія-НАТО.

Дикі росіяни рубають дерево

Як могло статися, що розумні люди з Заходу так помилилися?

побачити більше
Наступним яблуком розбрату стало для Путіна вже згадане втручання в Ірак, яке американці раніше не узгоджували з Москвою, на що, очевидно, розраховував Путін. Чашу гніву переповнило розширення НАТО за рахунок держав Балтії в 2004 році, а також Помаранчева революція в Україні. Путін усвідомив тоді, що Америка не ставиться до нього по-партнерськи та хоче позбутися його, ініціюючи спрямовані проти нього заворушення. Такі події, як, наприклад, протести на Болотній площі в Москві в 2011 році або Майдан в Україні два роки потому, лише зміцнили його переконання щодо цього.

Зовсім інше ставлення до Путіна сповідували деякі європейські політики, такі, як тодішній президент Франції Жак Ширак або згадані Шредер чи Берлусконі. Усі троє засудили американські дії в Іраку, чим викликали інтерес і симпатію з боку Кремля. Саме тоді народився лад, який без особливих потрясінь зберігся аж до вторгнення Росії в Україну нинішнього року.

Шредер в домашніх капцях

Із цієї трійки найбільшим завзяттям виділявся Герхард Шредер, який через домовленості з Путіним вивітрив шанс для себе й для Німеччини. Її головним елементом повинна була стати загальна енергетична політика.

Шредер із самого початку підтримував проєкт Nord Stream і, перш ніж втратити владу, зумів довести його до благополучного фіналу. Допомагали йому в цьому інші німецькі політики, особливо з його рідної Соціал-демократичної партії (СДПН), що прикривалися гаслами будівництва єдиної Європи з Росією, а не проти неї, а також німецький бізнес, який бачив на Сході поле для великої експансії і величезних прибутків (хоча статистика змушує сумніватися, чи насправді вони не були аж настільки високими).

Трохи гірше довелося Берлусконі, який, будучи закоханим у розкіш влади, теж швидко знайшов спільну мову з Путіним. Вони обидва відвідували один одного в приватному порядку, Путін бував на Сардинії, а Берлусконі ночував у Кремлі, що було досить нечуваним за російськими мірками привілеєм. Ця близькість носила також і сімейний характер, тому що обидві дочки Путіна – Марія і Катерина - дружили з дочкою Берлусконі Барбарою.

Сільвіо Берлусконі під час цих візитів уклав угоду з Путіним, завдяки якій італійський енергетичний концерн ENI міг купувати російський газ за зниженою ціною. ENI також був допущений до поділу секторів видобутку енергоресурсів по ліквідованому ЮКОСу, що належав ув'язненому тоді Михайлу Ходорковському.
Колишній прем'єр-міністр Франції Франсуа Фійон з посади потрапив до Ради директорів концерну Сибур. Фото Саша Мордовець /Getty Images
Природним підсумком залагодження фінансових інтересів мало стати будівництво газопроводу, що перекачує газ із Росії через Балкани в Італію і далі у Францію. Однак Південний близнюк Північного потоку ніколи не виник, принаймні в його остаточній формі. Росія після Помаранчевої революції почала шантажувати Україну відключенням газу, що призвело до скорочення поставок газу для Австрії та Угорщини. У цій ситуації ентузіазм щодо нової труби сильно ослаб.

Утім Путін (далеко не востаннє)абсолютно помилився в оцінці ситуації. Він був упевнений, що провина за зрив поставок газу в Європу буде покладена на Україну, а це, у свою чергу, змусить Європу більше тиснути на будівництво альтернативного газопроводу. Однак все сталося інакше. Ідея будівництва Південного газопроводу з Росії була відкинута. Офіційно - через високу вартість, але неофіційно - ще й тому, що газова стратегія Москви почала викликати сумніви.

Однак фіаско зусиль Берлусконі, який незабаром після усунення Шредера також утратив владу, не означало, що Москва має намір здаватися. Навпаки, поразка була розцінена як наслідок недостатнього тиску на Захід, і Кремль почав ще більш інтенсивно, ніж раніше, розбещувати тамтешніх політиків. Їхнє завдання було простим: в обмін на дуже добре оплачувані синекури в російських сировинних та енергетичних концернах вони повинні були, користуючись своїм високим становищем і знаннями, проштовхувати у власних країнах інтереси Кремля.

Прикладом для інших став Шредер, який без жодних пересторог пішов на службу до Путіна. Сам Володимир Путін любив вихвалятися німецьким соціал-демократом, ніби це був якийсь сучасний гаджет або домашня тваринка. Існують розповіді про те, як президент Росії під час саміту Співдружності Незалежних Держав запрошував глав колишніх радянських республік на свій виноградник, а там – начебто абсолютно випадково – з'являвся колишній німецький канцлер у домашніх капцях і з пляшкою вина в руках. Подібні постановки зі Шредером в головній ролі Путін нібито організовував і для гостей Петербурзького економічного форуму.

Через деякий час, наслідуючи Герхарда Шредера,на подібне наважилися й інші. Мережа агентів Путіна почала поступово розростатися й охопила багатьох колишніх політиків вищої ланки. Колишній прем'єр-міністр Франції Франсуа Фійон увійшов до Ради директорів нафтохімічного концерну Sibur і до Ради директорів компанії «Зарубежнефть». У нафтовому бізнесі працювала також і колишня глава австрійської дипломатії Карін Кнайсль, яка прославилася в 2018 році запрошенням Путіна на своє весілля. Весільним подарунком від правителя Кремля стала посада в концерні Роснефть. Інший австрійський політик, колишній канцлер Вольфганг Шуссель, після відходу з політики потрапив у Лукойл. У цьому приватному російському нафтовому концерні також працювала Тобі Гаті, у минулому високопоставлена чиновниця Держдепартаменту США з розвідки та політичних досліджень.

Недобросовісний бізнес. Як французи заробляють гроші під час війни

Можливо, замість розрекламованих сирів французької марки краще обрати продукт одного з польських виробників?

побачити більше
Серед інших корумпованих політиків, котрі працюють на Росію, можна було знайти й двох політиків із Великої Британії – консерватора Грегорі Бейкера, у минулому міністра енергетики в уряді Девіда Кемерона, і Джоан МакНотон –давню соратницю Маргарет Тетчер. У платіжних відомостях Кремля фігурував також екс-прем'єр Фінляндії Еско Тапані Ахо, який працював для російського Сбербанку, а також кілька колишніх високопоставлених чиновників із США, Франції, Індії та Латвії.

У 2005 році Путін хотів підкупити колишнього міністра енергетики США Дональда Еванса, якому він мав намір запропонувати зайняти пост глави ради директорів «Роснефти». Цей політик був обраний не випадково, адже він був шкільним приятелем тодішнього президента США Джорджа Буша-молодшого, і його присутність у російському корупційному Інтернаціоналі могла б мати велике значення для нейтралізації енергетичної політики США. Однак Еванс, подумавши, відкинув цю пропозицію. У такій ситуації Кремль зосередився насамперед на Європі.

Вияв слабкості

Тим часом у Європі запанував дух перезавантаження міжнародних відносин. Америка на чолі з новим президентом Бараком Обамою вирішила налагодити відносини з Росією, зокрема тому, що саме тоді місце в кремлівському кабінеті тимчасово посів Дмітрій Мєдведєв, котрий вважався дещо більш ліберальним. Звісно, зміна місць у Кремлі була формальністю, пов’язаною з тим, що конституційний ліміт дозволяв лише дві президентські каденції. У 2008 році Путін вичерпав свій ліміт і був змушений чекати наступні чотири роки, щоб повернутися в Кремль. Однак надалі саме він – цього разу як прем'єр-міністр – здійснював усю повноту влади.

У той час відносини Росії із Заходом, а особливо з Америкою, були напруженими. У 2005 році після розширення НАТО за рахунок держав Балтії Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою», тим самим сигналізуючи про те, що він буде намагатися всіляко відвернути її наслідки. Два роки по тому на Конференції з питань безпеки в Мюнхені він відкрито заявить про те, що в Європі існують два протилежні блоки: Росія й НАТО. І врешті- решт у 2008 році він напав на Грузію, тим самим перейшовши до більш конфронтаційної фази свого правління.

Рішення Обами виправити напружені відносини в той момент було сприйняте Путіним як прояв слабкості. Тим більше, що слідом за Обамою відразу пішли західноєвропейські політики на чолі з Ангелою Меркель. Почався короткий період розрядки міжнародної напруженності. Путіну вдалося його вміло використати для того, аби активізувати колишню енергетичну та сировинну політику й забезпечити Росії десятки мільярдів євро, які у свою чергу потім призначалися на озброєння. Однак Європа, а особливо Ангела Меркель, хотіла вірити, що з Росією можна домовитися, тим більше, що зосереджена на Тихому океані Америка не надто перешкоджала існуванню таких ілюзій.

Саме тоді було прийняте рішення про запуск нового газового проєкту, яким повинен був стати Nord Stream 2. Друга лінія балтійського газопроводу давала таку велику пропускну здатність, що відключення України більше б ніколи не зумовило перешкод у поставках газу для Європи. Інакше кажучи, наскільки Nordstream став прелюдією у газовому завоюванні Європи, настільки його друга лінія повинна була стати кульмінацією цього завоювання. І в той же час смертним вироком для України.
Глава австрійського МЗС Карін Кнейсль запросила президента Росії на своє весілля в Гамліці в серпні 2018 року. Фот. POOL / Reuters /Forum
Єдине питання полягало в тому, чи вирішать німці долучитися до такого бізнесу. Завдання переконати німців було покладене на Герхарда Шредера. Соціал-демократ уже обіймав посаду голови наглядової ради консорціуму Nord Stream AG, зареєстрованої в Швейцарії компанії, половина акцій якого належала російському Газпрому (51 відсоток.), а друга половина (49 відсотків) – німецьким концернам E. ON і Wintershall (частина BASF). Дещо меншим пакетом акцій володіли також французька Engie та голландська Nederlandse Gasunie. Поруч зі Шредером і представниками акціонерів у числі керівництва компанії опинився також голова ради директорів – Маттіас Варніг, колишній агент Штазі, що був залучений до роботи в Nord Stream AG після головування в російському відділенні Dresdner Bank. Варніг був особисто знайомий із Путіним ще з 90-х років минулого століття. Обидва чекісти познайомилися в Петербурзі, де Путін займав пост віце-мера міста, а Варніг заснував філію німецького банку. Ця напівагентурна російсько-німецька команда почала інтенсивне лобіювання на користь подальшої залежності Європи від Москви.

Центр російської мережі

Їхні зусилля виявилися успішними. Для того, щоб переконати німців побудувати нову лінію газопроводу, була підтримана Нова кліматична політика, яка передбачала відхід від викопного палива й атома на користь відновлюваних джерел і чомусь не такого й дивного виключення – газу. Передбачалося також, що в майбутньому російський газ буде замінений більш екологічним воднем, який, природно, також буде постачатися з Росії. Останній акорд цього самогубчого імпульсу стався на початку нинішнього року, коли Німеччина відключила половину своїх атомних електростанцій від мережі.

Тільки зараз, після вторгнення Росії в Україну, стають очевидними докази фінансування Росією різних екологічних організацій у Німеччині, які раніше сприймалися виключно як необґрунтовані здогадки. Їхня діяльність служила газовим інтересам Кремля. Це дещо нагадує колишню радянську політику підтримки так званих антивоєнних рухів на Заході, які виступали проти присутності американської ядерної зброї в Європі, тим самим ставлячи під загрозу безпеку країн НАТО.

Лобісти Шредера однаково активно діяли і в діловому, і в політичному середовищі. Для цього було розроблено бачення Німеччини як великого енергетичного хабу, що живить завдяки поставкам російського газу всю Європу. Початкові плани були досить амбітні, бо передбачалося, що газопроводи будуть сягати з Німеччини до Голландії й Бельгії (із можливістю розширення до Великобританії), а також до Швеції і Фінляндії. Звичайно ж, російські енергосистеми вже були з’єднані з Центральною та Східною Європою, зокрема і з Польщею, куди поставки газу мали здійснюватися за принципом так званого реверсу. Німеччина повинна була не тільки заробляти на цьому, але й спільно з Росією політично домінувати над усім регіоном. Тому що в кого є енергетичні ресурси, той і править.

Впроваджені зараз санкції не закінчать війну в Україні. Великий бізнес і західна еліта не хочуть розривати стосунків з Росією

Світові концерни полишають Москву з іміджевих причин і тільки вичікують, щоб повернутися на цей 140-мільонний ринок.

побачити більше
Герхард Шредер діяв не один. Як повідомляє «Deutsche Welle», центр російського впливу розташовувався в Мекленбурзі-Передній Померанії, де було розташовано німецькі крайні точки газопроводів Nord Stream і Nord Stream 2. Прем'єр-міністр Мекленбурга Мануела Швезіг зі СДПН підтримує тісні контакти з Маттіасом Варнігом, а її міністр фінансів Хайко Гойє писав промови для Шредера. На території федеральної землі щорічно проводиться «Російський день». Політики Мекленбурга-Передньої Померанії також працюють у різних лобістських установах, таких, як Фонд захисту клімату та навколишнього середовища або Німецько-Російському партнерстві, що фінансується Nord Stream. У свою чергу, на чолі дочірньої компанії Nord Stream 2 «Gas for Europe» ще донедавна стояв Дітер Халлер, керівник канцелярії прем’єр-міністра, у ті часи, коли німецький уряд очолював Шредер. У тісне коло колег Шредера також входив колишній міністр економіки ФРН Вольфганг Клемент, який помер 2020 року та був засновником Східного інституту Вісмара, який займається законодавством і економікою в Росії.

«Шредер виступав у ролі центральної фігури російської мережі впливу в Німеччині», - резюмує сьогодні коментатор «Frankfurter Allgemeine Zeitung». Утім, про це було відомо й раніше, тільки раніше це особливо нікому не заважало. Домовленість із Росією здавалася, зрештою, дуже привабливою для Берліна. Вважалося, що вона здатна задовольнити ненажерливість Кремля і, крім того, дозволяє німцям нав'язувати свої правила гри в Європі. Фатальні наслідки такого мислення проявилися після анексії Криму Росією в 2014 році, коли Німеччина разом із Францією перейняла естафету на мінських переговорах, які повинні були покласти край конфлікту в Україні. Відсутність американців на цих переговорах (щоправда, варто згадати, що Обама ними теж не надто цікавився) призвела до розігрування Берліном та Парижем багаторічної патової шахової партії, реалізація сценарію якої була б неможливою без підігрівання з боку Москви. Усе це неабияк посприяло початку нинішньої війни в Україні. Ангела Меркель, як і її французькі партнери, також не змогла протистояти Росії. Не дивно, адже Німеччина на початок її правління вже сильно залежала від російських поставок газу і сировини. Корупційна політика Путіна почала приносити Москві свої плоди.

Останній етап

Політику Німеччини щодо Росії відкрито розкритикував тільки Дональд Трамп, який звинуватив Берлін у тому, що з газових мільярдів він фінансує російські озброєння. Американці наклали на будівництво Nord Stream 2 санкції, які завадили запуску газопроводу й серйозно ускладнили американо-німецькі відносини.
Іншу політику прийняв Джо Байден, який, зіткнувшись із наростаючим конфліктом із Китаєм, розраховував спочатку на якусь угоду з Росією. Американські санкції були скасовані, утім газопровід, що вже був наповнений технічним газом, не зрушився з місця через проблеми із сертифікацією. Тоді нетерплячий Путін вступив в гру і наказав обмежити постачання газу в Європу, щоб спровокувати тим самим кризу на ринку. Однак у Кремлі вкотре неправильно оцінили ситуацію. Газопровід так і не було запущено, і низький авторитет Росії як ділового партнера став очевидним навіть для найбільших прихильників співпраці з Москвою.

Останній етап цієї гри настав уже після вторгнення Росії в Україну. Коли з'ясувалося, що завоювання України відбудеться не так швидко, як на те розраховував Путін, побудована ним корупційна схема зазнала краху. Відставки почали сипатися одна за одною. Ніхто, крім абсолютно розгубленого Шредера, який у нагороду за свої «заслуги» отримав посаду голови ради директорів нафтової компанії «Роснефть», більше не хотів мати нічого спільного з фанатичним диктатором із Кремля. Однак ні в кого не було докорів сумління, мова йшла лише про порятунок власної шкіри в момент, коли ставало занадто гаряче.

Отже, наслідки зближення з Москвою виявилися трагічними, тоді як винуватці просто порозбіглися, неначе щурі.

– Конрад Колодзевські
– Переклад Оксана Усатенко

Автор – доктор соціальних наук і публіцист.
Основна світлина: Тодішній прем'єр-міністр Росії Володимир Путін разом із головою комітету акціонерів Nord Stream AG Німеччини Герхардом Шредером.Фото Саша Мордовець / Getty Images
побачити більше
Цивілізація Попередній випуск
Косово: пістон на стіні, міна в шухляді
Спірна територія між Косово і Сербією схожа на постійно тліюче торф'яне болото - цього разу воно не загорілося. Цього разу, але що буде завтра?
Цивілізація Попередній випуск
Дональд, що крадеться, Трамп, що бореться
Тільки одному президенту США вдалося здобути другий термін після першого невдалого переобрання.
Цивілізація Попередній випуск
По слідах на горнятку до вбивці
Ніхто зі злочинців, які роками уникали покарання, більше не почувається впевнено.
Цивілізація випуск 29.07.2022 – 5.08.2022
Пейзаж після брудної битви
Як британські консерватори обирають свого лідера.
Цивілізація випуск 29.07.2022 – 5.08.2022
Польща – ворог номер один для Лукашенка
Державні ЗМІ стверджують, що Польща готується напасти на Білорусь.