Цивілізація

Дикі росіяни рубають дерево

Західні політики кажуть, що раніше Путін був приємною людиною, з якою можна було домовитися. Його особистість змінилася лише нещодавно... Як могло статися, що після агресії проти Грузії та Криму, після пацифікації Чечні розумні люди так помилилися?

«Якщо дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони рубають дерево при самому корені і зривають плід. У цьому – суть деспотизму» (Монтеск'є)

Монтеск'є образив «дикунів Луїзіани», але він влучно визначив сутність деспотизму та характер людей, вихованих у деспотії. Замінимо «дикунів Луїзіани» на «дикунів із Росії», і решта опису стане адекватною. Україна є хорошим прикладом цього. Як це сталося? Повернімося до часів тридцятирічної давності, тобто до розпаду СРСР.

Формально СРСР був федерацією трьох суверенних держав, представлених в Організації Об'єднаних Націй: Білорусі, Росії та України. 8 грудня 1991 року президенти Росії та України, а також голова Верховної Ради Білорусі підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, розпустивши таким чином Союз Радянських Соціалістичних Республік. Республіки Балтії – Естонія, Литва і Латвія – не увійшли до СНД.

Президент Борис Єльцин вбачав у СНД механізм для відбудови нео-СРСР на нових засадах, де він був би главою держави. Цей механізм виявився слабкою основою для відновлення «федерації». Грузія покинула СНД у 2009 році, Україна – у 2018 році. Решта держав зберегли суттєвий рівень незалежності від Російської Федерації.

Росія забезпечила собі плацдарми для контролю над деякими з них – відірвала Абхазію, а потім Південну Осетію від Грузії, Придністров’я від Молдови, а Нагірний Карабах перетворила на засіб контролю над Вірменією та Азербайджаном. Центральна Азія тимчасово стала кондомініумом, який спільно контролюють Росія та КНР.

Росія ніколи не відмовлялася від Білорусі та України. З першою все обійшлося відносно легко. Україна виявилася більш проблемною. У 1994 році під час конференції в Берліні я запитав одного з найрозумніших російських експертів з міжнародних відносин про перешкоди для добрих відносин між Росією та Польщею. Він відповів, що кожна зустріч представників польського та українського уряду дратує Кремль. Я зауважив, що для Польщі важлива політична стабілізація України та економічний розвиток цієї країни, але також і добрі відносини між Росією та Україною, що відображається у польській політиці. Він взяв це до уваги, але свою позицію не озвучив.

Коротко кажучи, пріоритетом Росії з самого початку була ізоляція України, запобігання її співпраці із Заходом. Таким чином, політична стабілізація та економічний розвиток України також сприймалися як загроза російським імперським інтересам. Між польськими національними інтересами та російськими імперськими прагненнями існує непереборне протиріччя.

Відсутність успіху

Російська еліта 1990-х років вірила в можливість відновлення економіки завдяки співпраці із Заходом і доходам від паливно-газового сектору. Захід на ці плани також відреагував позитивно – припливом інвестицій та політичною підтримкою.
Офіційне підписання угоди про створення Союзної держави Росії та Білорусі 8 грудня 1999 р. Фото Reuters Photographer / Reuters / Forum
Помилка Москви полягала у виборі неправильної стратегії трансформації. Приватизація великих державних підприємств «купонним» методом була ефективним способом передачі підприємств у приватні руки, але у неї був побічний ефект – вона створила потужне лобі у формі кількох десятків олігархів, які володіли величезними статками. Джерелом багатства було отримання контролю над природними ресурсами та їх переробкою.

Олігархи витрачали свої гроші на демонстративне споживацтво та купівлю нерухомості на Заході. Таким чином, ресурси, які могли б стати основою для побудови сучасної переробної промисловості та створення здорового фундаменту російської економіки, були використані для створення класу паразитів.

Росіяни повинні були почати з перебудови держави, створення компетентної адміністрації, надійної правової системи та ефективної системи юстиції. Це дозволило б уникнути розкрадання державного майна політичною елітою та керівництвом спецслужб і простими злочинцями і, зрештою, масштабної суспільної деморалізації.

Інше питання, чи посткомуністична Росія, з її людським потенціалом, знищеним понад сімдесятилітньою комуністичною диктатурою, була на це спроможна. У всякому разі, жодної спроби не було зроблено.

Оптимізм еліти супроводжувався переконанням, що Росія буде важливішою для Заходу, ніж колишні країни-сателіти, і це дозволить їй зберегти мінімальний контроль над їхніми територіями. Про це висловився Борис Єльцин, заявивши, що мета Росії – зробити так, щоб відносини НАТО з Росією були тісніші, ніж з іншими посткомуністичними державами.

Якщо цього і можна було досягнути, то за умови успіху у перебудові держави та економіки. Але успіху не було. Поступово Захід став помічати, що все йде не так, як очікувалося. Тим не менш, аж до приходу постєльцинського спадкоємця в Росії існували елементи демократії, свободи слова, виборів до Думи тощо.

Створити монстра

Після того, як Борис Єльцин залишив президентський пост, на виборах переміг його «помазаник» Володимир Путін. Його перемозі на виборах передувала серія терактів, в результаті яких загинуло кілька сотень людей. Офіційно організаторами вважали чеченців. Однак із самого початку існувала теза, підкріплена вагомими доказами, що за цим стоїть ФСБ і сам Путін.

У серпні 2000 року затонув атомний підводний човен. Внаслідок аварії загинули 118 людей. Путін не прийняв пропозицію іноземної допомоги в рятувальній операції і навіть не перервав свою відпустку. У жовтні 2002 року чеченські терористи захопили театр на Дубровці під час вистави. В ході операції з порятунку заручників загинули 173 людини, у тому числі 133 заручники. У вересні 2004 року чеченські терористи захопили школу в Беслані під час уроків. В операції зі «звільнення» заручників, переважно дітей, загинули 334 людини, близько 700 отримали поранення.

Війна Росії чи війна Путіна? Чи цар є відображенням прагнення народу?

Серед росіян поширене переконання, що санкції були введені ворожим Заходом, який шукав привід дошкулити їхній державі.

побачити більше
У 2008 році російські війська застосували агресію проти Грузії, а через шість років – проти України, окупувавши Крим та надавши військову підтримку сепаратистам у південно-східній частині країни. Тим часом відбулася «пацифікація» Чечні, в результаті якої було вбито близько 20% населення країни. Нинішня агресія Росії, що ведеться без огляду на людські жертви і страждання та спричиняє бездумне руйнування інфраструктури країни, є наступним кроком у плані відновлення імперії.

Про ці факти варто пам’ятати, коли чуємо заяви європейських і не лише європейських політиків про те, що за останні кілька років особистість Путіна змінилася, а до цього він був відкритою, приємною людиною, з якою можна було знайти спільну мову. А спільну мову можна було знайти щодо питань, які слугували його намірам. Особливо легко знаходили її Герхард Шредер, Ангела Меркель, Ніколя Саркозі та Сільвіо Берлусконі. Барак Обама хотів налагодити з ним стосунки, а Джордж Буш, зазирнувши йому в очі, бачив у них щирого демократа.

Як так сталося, що, знаючи про факти, які свідчать про відсутність у цієї людини емпатії та будь-яких моральних засад, розумні, здавалося б, люди могли так помилятися? Цією темою можна спекулювати. Але достатньо буде сказати, що Захід своєю легковажністю сприяв створенню монстра. Його можна було зупинити раніше за допомогою мудрої політики, але ніхто не спробував цього зробити.

Одна з улюблених тем інтелектуальних дискусій останніх тижнів – чи здатен Путін мислити раціонально. Теоретики неореалізму в міжнародних відносинах стверджують, що Путін поводиться раціонально, а всі його неправильні вчинки були спричинені помилками в політиці Заходу. З таким поглядом в загальному можна погодитися, але не з деталями. Бо на думку людей, які так вважають, Захід даремно дратував Росію, розширюючи НАТО чи надаючи Україні економічну допомогу. Захід має визнати право Росії поневолювати своїх сусідів.

Однак, якщо сутністю Заходу є міжнародний порядок, базований на цивілізованих правилах гри, то такі поступки означатимуть відмову від усіх досягнень багатьох поколінь, які протягом століть будували цей Захід, а також від основ американської гегемонії у світі. Можливо, це і є раціональний підхід, але лише для тих, кому дуже не подобається Захід, Америка і взагалі люди.

На плечах Путіна

Разом з КНР путінська Росія створила альянс, який всюди підтримує авторитарні диктатури і бореться проти сусідніх демократичних держав. Венесуела, Центральна Африка, Сирія тощо: у всіх цих місцях ми знаходимо економічну, політичну та військову присутність цих двох країн. Різниця між Росією та Китаєм полягає в тому, що Китай є символом економічного успіху, досягнутого за потужної підтримки Заходу, а Росія у той же час є наддержавою, сила якої іде на спад, «заправною станцією, оснащеною ядерною бомбою», як влучно висловився Джон Маккейн.
Засідання Ради Безпеки ООН, присвячене вторгненню Росії в Україну. Фото DAVID DEE DELGADO / Reuters / Forum
Подібні союзи виникали протягом всієї історії. Їхня специфіка полягає в тому, що вони спрямовані на усунення або принаймні послаблення впливу США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні з одного боку і в Європі – з іншого. Обидві країни мають реваншистські територіальні претензії до своїх сусідів: Китай хоче повернути собі землі колишньої імперії та контролювати Східну Азію, Росія ж хоче відновити контроль над територією колишнього СРСР.

Згадаймо при нагоді, що Східний Сибір потрапив під владу Росії наприкінці ХІХ століття на підставі «несправедливих угод», які царська Росія змусила підписати китайську владу. Звичайно, у відповідний момент китайці вимагатимуть його повернення. Чи достатньо буде ядерної бомби, щоб «заправка» змогла захистити себе від таких претензій?

Теоретично Росія могла б розвернути свою політику у прозахідному напрямку. На базі західних інститутів і власного непересічного соціального капіталу та природних ресурсів вона змогла б побудувати сучасну економіку. За такої стратегії вона, як і КНР, за кілька десятиліть могла б стати однією з найбільш політично та економічно привабливих країн світу. Її міжнародне становище, особливо в тісних відносинах з Німеччиною, було б високим. Для Східної Азії Росія була б стрілкою на вагах системи регіональної рівноваги. Та це все вже неактуально. Тепер вона у глухому куті, з якого немає виходу.

Чи був такий варіант можливий тридцять років тому? Стосовно цього можна сумніватися. Реформи Михайла Горбачова відбувалися в умовах, коли весь апарат влади вже був у стані організаційного і морального занепаду. Борис Єльцин та його співробітники не були командою, яка могла б знайти вихід із цієї ситуації. У всякому разі, пріоритетом для них були власні інтереси, а не інтереси Росії. Володимир Путін прийшов до влади за підтримки кіл, які в перше десятиліття нової Росії «правдою і неправдою» нажили великі статки, «силовиків», тобто колег з КДБ, які теж думають тільки про збагачення, і звичайних злочинців.

За таких умов шанси на відновлення стабільної держави в Росії малоймовірні. Все тримається на плечах Путіна, навколо нього немає людей з моральними та інтелектуальними здібностями, які мали б доступ до матеріальних ресурсів, необхідних для проведення такої операції. Незалежно від результату війни в Україні, Росії в її нинішньому варіанті настає кінець. Проблема в тому, що вона руйнує все навколо. Найважливіше питання – як цього уникнути?

Надія на Китай

Зв’язною ланкою російсько-китайського альянсу є ворожість до Заходу, зокрема до держави, на якій базується система глобальних інститутів – США. Це тактичний союз. Здавалося б, Путіну варто терпляче чекати, поки Пекін зробить помилку і почне агресію проти Тайваню. А потім висловити прихильність та політичну підтримку, наприклад, утримуючись від засудження Пекіна під час голосування в Раді Безпеки ООН, а також пропагуючи інформацію, яка демонструє розуміння позиції його партнера. Тобто робити те саме, що зараз робить Китай з Росією.

Звідки взялися російські олігархи у Великій Британії? Золотий бізнес на золотих візах

Британська влада з розпростертими обіймами вітала багатих росіян, а ще більше їхні гроші.

побачити більше
Коротко кажучи, Путін зробив високу ставку і програв. У цій ситуації він може зайняти позицію «після нас хоч потоп» і вжити заходів, які можуть призвести до немислимої світової катастрофи. Цьому міг би запобігти або внутрішній державний переворот, або втручання друга Путіна Сі Цзіньпіна, у якого амбіції більші, ніж знищення всього навколо.

У першому випадку масштаби внутрішніх протестів повинні були б змусити більш ліберальну частину путінської еліти зробити активні кроки, щоб повалити автократа. У другому випадку Китай має право втрутитися, оскільки в угоді про співпрацю з Україною він зобов’язався прийти на допомогу у випадку, якщо вона стане жертвою ядерної атаки.

Тим часом в Україні йде трагічна війна, і від її результату залежить майбутнє світу. Наразі відомо лише, що «дикун вирішив дотягнутися до плодів і для цього намагається зрубати дерево під корінь».

– Антоні Камінскі
– Переклад Марія Шевчук
Основна світлина: Житловий будинок у Києві після обстрілу російською артилерією 15 березня 2022 р. Фото Олександра Булатова / Zuma Press / Forum
побачити більше
Цивілізація випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
До Сибіру та України
Запоріжжя. У бункері солдат попросив у священика вервечку і навчив його, як молитися.
Цивілізація випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Шейхи клімату. Активісти в ролі маріонеток
Можуть покричати, за що будуть винагороджені оплесками
Цивілізація випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Літак розлетівся на чотири мільйони шматків
Американці вже 35 років розслідують теракт над Локербі.
Цивілізація випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Німецький експеримент: педофіл – найкращий друг дитини
За «опіку» над хлопчиками педофіли отримували фінансування від влади Берліна.
Цивілізація випуск 8.12.2023 – 15.12.2023
Чемпіонський ген
Дитина – це не верховий кінь.