Туреччина – одна з тих країн, з якою на міжнародній арені дійсно рахуються. Але чи настільки, щоб бути «символом надії» для світу, на чому емоційно наголосив Реджеп Тайїп Ердоган? Цими словами президент Туреччини повідомив про те, що міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу відвідає Москву та Київ. Туреччина сприймає візит міністра як посередництво, точніше як вступ до медіації, і туркам дуже важливо мати таку можливість. Зрештою не тільки зараз.

Збереження миру видається славною справою, навіть якщо – як це було у випадку з Невіллом Чемберленом та Едуардом Даладьє, які підписали Мюнхенську угоду – результати виявляються нетривалими. В умовах кризи, яка посилюється між Росією та Україною Туреччина вже давно пропонувала свої послуги. Тепер, коли Росія є агресором, а Україна – жертвою руйнувань, ситуація значно ускладнилася. Однак є і більша спокуса взятися за цю справу, а може, навіть, не дай Боже, досягти виняткового успіхів.

Чи вдасться Туреччині стати посередником? Наразі важко сказати. У будь-якому випадку з турецької точки зору справи йдуть краще, ніж видавалося спочатку. Зрештою, саме в Туреччині відбулася перша російсько-українська зустріч високого рівня глав дипломатії, а не лише радників.

На 15-й день війни під час дипломатичного форуму Сергій Лавров і Дмитро Кулеба розмовляли в Анталії, проте безрезультатно, але турецька влада однаково мала привід радіти. Раніше серед спостерігачів переважала думка, що хоча Україна готова прийняти Туреччину як посередника, Росія на це не погодиться.

П'ять візитів, двадцять розмов

Міністр Чавушоглу провів у подорожі цілих два дні. У середу, 16 березня, він прибув до Москви, а наступного дня відвідав Київ, тож, напевно, розповів своїм українським співрозмовникам те, що чув у Москві. А чи чув він щось суттєве, як це сприйняли українські лідери і чи він сам намовляв скористатися посередництвом Туреччини (що цілком можливо), поки що залишається загадкою.

Турецька влада докладає зусиль, щоб крлесо дипломатії постійно оберталося. Англомовна газета «Daily Sabah» – фактично урядовий рупор – з ентузіазмом підраховувала переговори та зустрічі минулих тижнів, складаючи баланс, який, за її словами, «запаморочує».

А саме: президент Ердоган нещодавно приймав в Анкарі п’ятьох лідерів, у тому числі президента Польщі Анджея Дуду та президента Ізраїлю Ісаака Герцога, особисто зустрівся з одинадцятьма, у тому числі з Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом і провів телефоні розмови з понад двадцятьма. До останнього списку входять найважливіші постаті у світі: починаючи з президента США Джо Байдена, прем’єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона та президента Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, а також президентів сусідніх країн, зокрема, Азербайджану і Молдови.

Це ще не кінець. Від моменту вторгнення в Україну Реджеп Ердоган постійно контактує і з Володимиром Зеленським (вони говорили тричі), і з Володимиром Путіним (дві розмови). «Давайте всі разом прокладемо шлях до миру», – він повинен був сказати Путіну.

Вони також розмовляли ввечері 23 лютого, за кілька годин до нападу, і хоча зміст розмови невідомий, обставини зрозумілі: Путін мав відвідати Туреччину, можливо, ще до кінця лютого. Це елемент балансу, який турецька влада охороняє, як скарбницю. Запрошення Путіна було необхідне, щоб урівноважити візит Ердогана до Києва на початку лютого. А в середу ввечері, коли міністр Чавушоглу ще був у Москві, президент Ердоган зателефонував президенту Зеленському, запевнивши його, що Туреччина діятиме на користь діалогу.

Усі ці надто довгі газетні підрахунки мали на меті підкреслити, який потенціал у цій ситуації має Туреччина. За даними «Daily Sabah», це одна з ключових країн з огляду на медіаторський потенціал, завдяки якому вона може досягти припинення вогню. «Туреччина, – пояснює видання, – має добрі відносини з обома країнами, а її пріоритетом є мир і стабільність у Чорноморському басейні та в усьому регіоні».

«Daily Sabah» пише про уряд Ердогана, використовуючи найкращі комбінації, але в цьому конкретному випадку газета дійсно описує факти. Туреччина справді має всі підстави дбати про мир і стабільність у регіоні, а добрі відносини в багатьох сферах (див. винятки нижче) пов’язують її як з Росією, так і з Україною. Через це вона могла б насправді успішно (для провладної газети умовний спосіб взагалі не є варіантом) стати посередником. Тому будь-який дисбаланс може зашкодити її «широким інтересам», на що так охоче вказує президент Ердоган.

У центрі та на обочині

Проте важко не помітити, що для країн-членів НАТО Туреччина слабо залучена до діяльності своїх союзників. Хоча турецька влада наполягає, що країна перебуває в центрі подій, але це правда лише часткова. Туреччина, певною мірою, стоїть осторонь. Цікаво, що її ніхто прямо не звинувачує, хоча було б за що: вона зволікала з відкритим засудженням вторгнення і спочатку опублікувала заяви про підтримку територіальної цілісності України (Туреччина зрештою підтримала резолюцію ООН, яка засуджує Росію), і уникала слово «війна» (це було вимовлено лише на четвертий день), утрималася від голосування, коли Рада Європи вирішила призупинити участь Росії (тепер, після 3 тижнів, Росію вже виключили).

Туреччина також не приєдналася до санкцій, введених проти Росії. Формально вона не була зобов'язана це робити, оскільки не є членом Європейського Союзу. Проте вона має статус кандидата, і участь у санкціях була б добре сприйнята. Чи бере вона участь у постачанні зброї Україні? Відкрито – ні. Чи робить це тихо? Невідомо.

Міністр оборони України Олексій Резніков на початку березня заявив, що Україна отримає нову партію турецьких безпілотників Байрактар, але Туреччина, звісно, цього не підтвердила. Натомість турецькі ЗМІ сприйняли заяву міністра як невелику провокацію, яка має на меті вбити клин між Туреччиною та Росією.

Безпілотники Байрактар Україна купує відповідно до угоди підписаної кілька років тому. Ця угода (точніше наступна про співпрацю в їх виробництві, яка була укладена під час останнього візиту Ердогана до Києва) настільки розлютила Росію, що Туреччина намагається не погіршити ситуацію і навіть зменшити поки що обсяги постачання. Не випадково Туреччина не хоче давати Росії аргументи, які б засвідчували її причетність до мілітаризації України.

Туреччина не закрила свій повітряний простір для російських літаків і не припинила власних авіасполучень з Росією. Літаки Turkish Airlines лише до Москви зі Стамбула літають п’ять разів на день, привозячи, зокрема, росіян, які вирішили покинути свою країну.

Натомість закрито – щоправда, не без затримки, лише на четвертий день – протоки Босфор і Дарданелли для військових кораблів. Право на таке рішення Туреччині надає Конвенція Монтре 1936 року, яка регулює правила проходу кораблів у турецьких протоках.

Озвучуючи це рішення, міністр закордонних справ наголосив, що Туреччина діє відповідно до конвенції, але жодним словом не згадав про зусилля України, яка в перший же день попросила закрити протоки. Рішення стосується не лише російських кораблів, а й кораблів з інших країн, у тому числі з НАТО. Це, на думку спостерігачів, унеможливить надання Україні допомоги морським шляхом, якби цього вимагала ситуація.

Отже, Туреччина хоче бути в центрі, але на своїх власних умовах. Часи, коли вона була надійним союзником Заходу в усіх починаннях – згадаймо війну в Перській затоці початку 1990-х років – це вже минуле. Свого часу прозахідне командування армії було успішно усунене. Звичайно Реджеп Ердоган передусім має на увазі інтереси Туреччини, але бачить їх і керує ними по-іншому, ніж колишні лідери та командири.

Нафта, пшениця, туристи та зброя

Обережність Туреччини у відносинах між Росією та Україною продиктована інтересами, і не лише суто комерційними. Це також стратегічні інтереси. До цієї категорії належить передусім постачання енергоресурсів. Російська нафта та природний газ покривають понад 40 % потреб Туреччини, окрім цього росіяни будують першу турецьку атомну електростанцію в провінції Мерсін.

До категорії стратегічних інтересів належить також Сирія, де Туреччина, щоб приборкати прагнення курдів, приречена на співпрацю з Росією. Для Туреччини принципово важливим є недопущення появи навіть зародка курдської держави.

Україна в цих сферах немає що запропонувати Туреччині, але в багатьох інших – так. В обох країнах, наприклад, Туреччина купує зерно, хоча імпорт з Росії становить аж 80%, а з України – лише 15%. Туреччина експортує фрукти та овочі в обидві країни, також в обох працюють турецькі будівельні компанії.

Один з найважливіших джерел доходу – туризм, і в цій сфері росіяни та українці цінні як ніхто інший, адже Туреччина – їх улюблене місце відпочинку. Серед 25 мільйонів іноземних туристів, які минулого року приїхали на узбережжя турецького Середземного моря, росіяни та українці становили понад 27 %. Тому їхня відсутність означає величезні втрати для власників готелів і ресторанів, а також для бюджету країни, тому не дивно, що перспектива продовження війни викликає очевидне занепокоєння.

Багато аспектів вказує на те, що обережність Туреччини вже дала свої результати. Через три тижні після початку війни бачимо хороший баланс. По-перше, маневрування між Росією, Україною та НАТО поки що йде настільки гладко, що Туреччина, як вважають, зможе підтримувати добрі відносини з Україною, не погіршувати відносини з Росією та покращити відносини з НАТО, які останніми роками були дещо ослаблені саме через Туреччину. Влада вступала в конфлікти особливо зі Сполученими Штатами через закупівлю російських ракет С-400, за які Вашингтон ввів проти неї санкції, через Фетхуллаха Гюлена, особистого ворога Ердогана, який проживає в США, через дії в Сирії, але й також з кількома західноєвропейськими країнами, коли Реджеп Ердоган почав виступати як речник мусульманських іммігрантів.

По-друге, бачимо з повідомлень, що чудова оцінка безпілотників Байрактар, які виявилися дуже ефективними в бою, повинна вплинути на замовлення після війни. Це матиме значення і для кульгавої турецької економіки, і для репутації Туреччини, адже турки не лише чутливі до цього питання, а надмірно чутливі. А також для сімейних справ президента. Заводи Baykar, які виробляють безполітники належать родині Сельчука Байрактара, зятя Ердогана. Також з цієї причини ніхто серйозно не сприймає офіційні запевнення, що постачання безполітників в Україну є лише операцією приватної компанії, а не військовою допомогою.

Конфлікт іншого калібру

По-третє: можливо (хоча невідомо наскільки), Росія заздалегідь не відхилить пропозицію Анкари щодо організації зустрічі Путіна і Зеленського в Туреччині. Для президента Ердогана посередництво в такому конфлікті - це надзвичайно престижна справа.

Зрештою Туреччина, схоже, вважає посередництво своєю спеціалізацією, тому що вона регулярно пропонує свої хороші послуги в багатьох конфліктах: між Ізраїлем і палестинцями, між азербайджанцями і вірменами, а останнім часом і в Боснії. Сторони цим не користуються, оскільки Туреччина не вважається неупередженою країною, особливо коли мова йде про інтереси мусульман.

Проте ці конфлікти мають обмежений характер, навіть якщо їх наслідки значно виходять за межі локальної сфери. Російсько-українська війна – це зовсім інший калібр. Проблема полягає в тому, що Туреччина не одна. Ізраїль несподівано став конкурентом-посередником, прем’єр-міністр якого Нафталі Беннет був єдиним політиком з початку війни, який поїхав до Росії та зустрівся з Путіним. Те, що Туреччину в той час відвідав президент Ісаак Герцог, що його прийняли з почестями і що це був перший такий візит з 2008 року, адже останній десяток років турецько-ізраїльські відносини були дуже обмеженими, точніше просто погані, породило спекуляції про можливу співпрацю в цій сфері. Однак це лише припущення.

Чи схильна Туреччина, як вважають багато спостерігачів, підтримувати Україну, тому що не в її інтересах надмірно посилювати Росію, проте вона не хоче наголошувати на цьому, щоб не зашкодити своїм інтересам? Можливо. Але варто нагадати, що Туреччина та Україна мають історичні та емоційні зв’язки, зокрема щодо справи кримських татарів, орендарем яких вона себе відчуває донині. Туреччина не тільки не визнала анексію Криму, але, як заявляє її влада, ніколи цього не зробить. Політичні розрахунки важливі, але в турецькій політиці емоційний аспект часто дає про себе знати. Навіть зараз.

– Тереса Стилінська
–Переклад Олена Ковалевська