Протягом багатьох років в СРСР, а потім і в Росії слово «фашизм» було синонімом зла. Тому ворога «совітів» – а ним була Друга Річ Посполита – називали «фашистською Польщею». Сьогодні російська пропаганда використовує слово «нацизм», а «нацистською» виявилася Україна разом з президентом Володимиром Зеленським.

«Велика радянська енциклопедія» дає досить просте визначення фашизму: «це політична течія, що виникла у капіталістичних країнах під час загальної кризи капіталізму та виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил імперіалістичної буржуазії. Ф. при владі — терористична диктатура найбільш реакційних сил монополістичного капіталу, що реалізується з метою збереження капіталістичної системи. Найважливішими рисами фашизму є застосування крайніх форм насильства для пригнічення робітничого класу і всіх трудящих, войовничий антикомунізм, шовінізм і расизм, широке використання монополістичних методів регулювання економіки, максимальний контроль над усіма проявами суспільного та приватного життя населення, що не належить до панівних класів, здатність до його мобілізації та політичної активізації шляхом використання націоналістичної та соціальної демагогії в інтересах експлуатаційної системи».

Саме такий, радикально спрощений, погляд на фашизм досі існує в Росії та інших пострадянських країнах. Німеччина та Італія були фашистськими, фашистською була довоєнна Польща. Але сьогодні у світі до широкого вжитку увійшло слово «нацизм». Його немає у Великій російській енциклопедії, там є «неонацизм» і «націонал-соціалізм», які досить детально пояснюють ідеологію НСРПН та її наступників у Німеччині та за її межами. У російській пропаганді «нацизм» вважається чимось набагато гіршим, ніж «фашизм», оскільки він походить безпосередньо з ідеології, що панувала в гітлерівській Німеччині.

Ярмо диктатури

П. В. Луковенко з Уральського федерального університету ім. Бориса Єльцина (!) у своєму дослідженні образу «фашистської Польщі» в радянській пропаганді пише, що у міжвоєнному періоді можна виділити три етапи.

Перший почався в 1917 році і закінчився близько 1926 року – тоді більшовики лише формували власний образ Польщі, звісно – негативний. Другий період тривав до 1933 р., тобто до захоплення Гітлером влади в Німеччині, третій – до 1939 р. Як зазначає автор, лише у другому періоді Польща була описана в радянській пропаганді як фашистська держава, як і інші країни Європи та Північної Америки.

У наступні роки фашизм ототожнювався насамперед з Німеччиною та Італією. У випадку Польщі слово «фашизм» означало «пригноблення трудящих», а не якийсь конкретний суспільний устрій.

Тож погляньмо, що писала про Польщу преса в СРСР. У міжвоєнний період, особливо в 1925-1935 рр., у цій країні виходило кілька десятків газет і журналів польською мовою, які приділяли багато уваги Польщі (автор цієї статті описав їх у книзі «Поляки-більшовики і фашистська Польща», опублікованій 2019 р.). Це була, зокрема, «Радянська трибуна» («Trybuna Radziecka»), що видавалася у Москві, у Києві виходив «Серп» («Sierp»), у Мінську – «Молот» («Młot»), а потім «Оранка» («Orka»), а також багато місцевих газет, зокрема, «Радянська Мархлевщина» («Marchlewszczyzna Radziecka») з Мархлевського польського національного району (сьогодні Довбиш Житомирської області).

Символом «польського фашизму» після 1926 року став маршал Юзеф Пілсудський. Саме він повинен був посилити «експлуатацію народу».

«Серп» писав у 1927 році, що «Сейм прийняв бюджет Пілсудського. Цей бюджет став величезним тягарем для трудящих мас. (...) Здираючи шкуру з робітників і селян, Пілсудський дарує 100 мільйонів поміщикам. (...) Шкодуючи поміщиків і здираючи шкіру з трудящих, Пілсудський не думає про задоволення потреб цього народу». І, як підкреслювала редакція «Радянської трибуни», діяльність маршала безпосередньо призвела до війни: «маси (...) загнані фашистською диктатурою Пілсудського в підпілля, позбавлені своєї преси та можливості самовираження на мітингах, протестують проти військових планів Англії та її слуги Пілсудського, виступаючи проти польської та міжнародної буржуазії - за СРСР, за пролетарську і соціалістичну батьківщину!».

Ось що зробив польський уряд: «Фашистську політику щодо робітничого класу послідовно застосовує диктатор Пілсудський: з одного боку – терор, з іншого – шахрайство». І очевидний висновок у цій справі: «у Польщі маси трудящих гнуться під страшним ярмом фашистської диктатури».

Звісно, польські «фашисти» ще й переслідували комуністів. У 1932 році київський «Голос молоді» («Głos Młodzieży») описував драматичний процес страти в’язнів в Барановичах: «Шибениця зламалася після того, як першій жертві накинули петлю на шию. Кат задушив засудженого власноруч, затягуючи мотузку. Решті засуджених довелося чекати кілька годин, поки шибеницю полагодили. Вони також були змушені асистувати в нескінченних дебатах між лікарями щодо того, чи перший ув'язнений вже спустив дух. Священик додав похмурого тону задушенню й повішенню, розмахуючи кадилом навколо шибениці та бурмочучи молитви. Страта тривала не менше 5 годин. Фашизм не знає меж у своїй злодіяннях. Він не тільки вбиває робітників на шибениці, а й намагається довести жорстокість страти до крайнощів».

З іншого боку, «Радянська Мархлевщина» описувала й інші трагічні події: «нещодавно в Барановичах було виконано смертний вирок братам Бобкам, засудженим нібито за шпигунство. Один із повішених, вже звисаючи на шибениці, почав так різко смикатись, що двічі перекинувся через перекладину шибениці. Люди, які допомагали під час страти, розбіглися. Помічник ката Мацеєвського, Браун, добив повішеного».

Примітивна ідеологія вбивці

У 1933 році «Радянська Мархлевщина» писала, що «контрреволюційні, петлюрівські, націоналістичні українські угрупування мали союзників на польській території. (...) Український шовінізм підживлює польський націоналізм, який набуває різноманітних форм – від безпосередньої агентури польського фашизму та реакційного антисемітизму аж до прояву національного сепаратизму в практичній діяльності».

Як бачимо, колись «фашистами» називали послідовників отамана Семена Петлюри, союзника Польщі у війні з більшовиками, сьогодні ж «нацисти» – це українська влада.

Однак тут використовується інше кліше. Історичним лідером українських нацистів вважається Степан Бандера, отже, нацистським є «бандеризм», що б не означало це слово. Ретельний аналіз поглядів Бандери чи Організації Українських Націоналістів не проводиться, втім слід підкреслити, що згадки про нього та ОУН в Україні мають передусім символічний характер. Так, є групи, які спираються на націоналістичну ідеологію, але вони перебувають на політичному маргінесі.

Те, що Бандері встановлюють пам’ятники, а його іменем називають вулиці, з польської точки зору оцінюється дуже критично (до 1945 року Польща була ворогом номер один для Бандери), проте це аж ніяк не означає прийняття його ідей та думок.

А ось російська пропаганда подає це зовсім інакше. Достатньо лише переглянути ЗМІ цієї країни (що сьогодні складно зробити, бо деякі Інтернет-сайти просто не працюють, зокрема, через акції Anonymous). Але те, що можна прочитати, дає уявлення про спосіб мислення творців цієї пропаганди.

Портал EADaily цитує речницю МЗС Росії Марію Захарову, яка стверджувала, що «український націоналізм і неонацизм – це не міф чи російська пропаганда. (…)Коріння нацизму в Україні сягають вікових глибин, скалічивши чимало благородних і вільних душ ». І це офіційний представник влади.

У свою чергу, портал Regnum зібрав думки користувачів Інтернету. «Вони – ніхто. Україною керують нацисти!» – читаємо у відгуках. Що ж, у статті, опублікованій 6 березня, звучали тези, що Володимир Зеленський втік до Польщі, і після такої «зради та демонстрації боягузтва з боку Президента України» український народ неодмінно захоче усунути його з посади. Але справа у тім, що Зеленський не втік.

На жаль, в російський наратив активно вплітаються українські зрадники. Ось, наприклад, сайт телебачення та радіо Татарстану процитував депутата проросійської «Опозиційної платформи «За життя» у Верховній Раді України Іллю Киву. Кива має досить складне минуле: він був учасником радикального «Правого сектору», потім – головою Соціалістичної партії України. На початку лютого він виїхав до Італії, а згодом до Росії.

За його словами, «Україна просякнута нацизмом, який став панівною ідеологією в країні». Нацизм проник і в освіту. Більше того, «з моменту державного перевороту в 2014 році Україна перебуває під зовнішнім контролем, а призначення на ключові посади відбуваються за погодженням посольства США».

Колишній проросійський прем'єр-міністр Микола Азаров втік до Росії у 2014 році, Інтерпол оголосив його у розшук. Зараз він дає коментарі російським «Известиям».

На його думку, «панівною ідеологією в Україні став нацизм в обробці Бандери. Тобто, бандерівська ідеологія закладена в основу державної. Це примітивна ідеологія вбивці. Відповідно до цієї ідеології всі люди поділяються на кілька сортів. Адже відомо, чого засновник цього «руху» навчав своїх послідовників. Зустрінеш єврея – вбий, зустрінеш комуніста – убий, зустрінеш «москаля» – убий, зустрінеш нещирого українця – убий. А нещирий – це той, хто не підтримує бандерівську ідеологію, тобто нібито «несправжній». Якщо внаслідок такої ідеології загине три чверті населення, то постане щира, справжня українська нація». Висновок Азарова простий і очевидний: Україні потрібна «денацифікація».

Все ще корисне кліше

Колись радянська, а сьогодні російська пропаганда використовує ті ж кліше. Фашизм, нацизм – це символи зла. Польща була поганою і її досі такою вважають, адже президент Володимир Путін звинувачує нас в участі у розв’язанні ІІ світової війни. Україна погана, а нацизм підтримують також США.

Ці методи дуже прості, навіть примітивні, але, очевидно, ефективні для деяких жителів Росії. Тих, які колись мали доступ лише до радянських газет, а сьогодні дивляться, слухають і читають тільки державні ЗМІ. Бо щоб знайти інші, потрібно шукати в Інтернеті. А ще – треба хотіти шукати.

–Пйотр Косьцінські
– Переклад Марія Шевчук