«Вони наказали привести платеїв по одному і знову питали, чи зробили вони якесь добро лакедемонянам та їхнім союзникам протягом нинішньої війни. Отримавши негативну відповідь, вони наказали вивести їх і всіх без винятку вбити».

Фукідід першим з істориків показав, що перспектива застосування насильства, яке не можна виправдати тактичними міркуваннями, вдавання до невиправданої жорстокості, вбивства військовополонених, жінок і дітей є тут, поруч. Такі акти зручно називати «воєнним варварством» – але під час пелопоннеської війни (431 до н. е. – 404 до н. е.) чинили їх не варвари, а елліни, ровесники чи навіть бойові товариші Сократа.

Край ночі

У «Пелопоннеській війні» читаємо про вбивство полонених і заручників, про тортури, масові ґвалтування, продавання жінок і дітей до неволі, грабування скарбниць, спалення храмів та вимагання викупу. З діянь, які сьогодні кваліфікуються як воєнні злочини, історик не згадав лише про обстріли лікарень (у його часи важко було знайти артилерію і лікарні, ну може тільки кілька, що довкола храму Асклепія) і про залучення дітей до служби у ворожій армії – в Елладі просто швидше дорослішали.

«Пізнавши край ночі / Похилімося над Фукідідом» – писав Чеслав Мілош у «Моральному трактаті» два роки після закінчення Другої світової війни. Похиляємося над ним і сьогодні, і бачимо, як мало відрізняє підвладних міністра Сєргєя Шойгу від лакедемонян. Дивимось на збомбардований пологовий будинок у Маріуполі, поранених матерів, яких виносять з руїн на дверях, вирваних вибухом. І на заміновані гуманітарні коридори, обстріл житлових кварталів Харкова і Києва.

Кожен день приносить інформацію про чергові дії російських військ, які як живцем взяті з літописів варварства: військовополонений росіянин стверджував, що під час штурму Харкова солдатам дозволено було вбивати цивільне населення, українські митники на кордоні з Молдавією затримали росіян, що вивозили антикваріат і іноземну валюту. У мережі ширяться донесення, що на зайнятих російською армією територіях України здійснюються «зачистки» – найважливіший внесок Росії у сферу військової термінології з часів «катюші».

В англосаксонських військових підручниках іноді це поняття перекладається як «building (room-to-room) clearing operations», але більшість світу все ж таки знає його саме як «зачистки». Російська сторона удосконалила це під час Другої чеченської війни, де від Алхан-Кали до Цоцин-Юрту війська прочісували цілі міста квартира по квартирі й депортували усіх чоловіків віком від 16 років. Депортували на завжди і не відомо куди: цивільних з Алхан-Кали до сих пір не знайдено.

Що може зробити світ проти воєнних злочинів? У майбутньому, напевно, засудити. Сьогодні – описати і не забути. Для цього 24 лютого у Варшаві створено Центр документування військових російських злочинів імені Рафала Лемкіна (ЦДВРЗ), вчинених протягом вторгнення на територію України від 24 лютого 2022 року.

Рушила лавина свідчень

Центр документації створено Інститутом Пілецького – польським науково-дослідним інститутом, створеним у листопаді 2017 року. Довге формулювання акту польського Сейму про створення Інституту головною метою передбачає «комеморація та вшанування заслуг перед польським народом у справі збереження пам’яті, або надання допомоги людям польської національності, або громадянам Польщі інших національностей, що були жертвами злочинів проти миру, людства або військових злочинів у 1917-1990 роках». Зручна, хоча й неточна і неформальна фраза, яку часто вживали засновники (але й опоненти) інституту, замикається в словах «польський Яд Вашем».

Центр документації створено Інститутом Пілецького у співпраці з іншими інститутами: аналітичним Центром східних досліджень, Центром польсько-російського діалогу та взаєморозуміння і Центром Карта – суспільною організацією, заснованою підпільно ще у часи ПНР, яка поставила перед собою завдання документування не тільки поточних зловживань правом, але і радянських депортацій у часи Другої світової війни. Саме Інститут Пілецького, в рамках якого діє Центр досліджень тоталітаризму, буде продовжувати збір, перевірку та систематизацію свідчень.

– Ми вже відвідали перший осередок для біженців у Мазовії. Ми розмовляли з першими свідками російської агресії, ми зібрали перші свідчення, роздали перші анкети з проханням заповнити їх – говорить для «Tygodnika» д-р Єжи Рогозіньскі з Інституту Пілецького.

Утім організатори свідомі того, що справжня лавина свідчень лишень надходить. – Поки що до Польщі доїхали біженці, що вирушили у перші дні війни. Коли у нас будуть люди, які безпосередньо пережили обстріли або вхід російських військ, тоді інформації буде набагато більше – підкреслює Єжи Рогозіньскі.

Тут буде дуже потрібна праця волонтерів. Понад сімдесят уже подали заявки, але Центр потребує більше. Не можемо зволікати зі збором повідомлень від потерпілих і свідків. Як історики, ми відчуваємо обов’язок створити архів історій людей, що пережили російську агресію, щоб ці злочини могли розслідувати історики та юристи, і в майбутньому осудити на міжнародному рівні – стверджує проф. Маґдалена Ґавін, директор Інституту Пілецького, в інтерв’ю для PAP.

Якщо ж насправді мав би це бути матеріал для істориків, юристів, а у майбутньому для прокуратури, він повинен відповідати стандартам неупередженості та точності.

– Сподіваємося, що спільними силами вдасться нам зібрати різні докази злочину, вчиненого російським агресором – говорить Рогозіньскі, але одразу додає, що добровольці, крім стандартного «волонтерського» інструктажу, страхування і підписання умови, будуть змушені пройти спеціальний вишкіл. Не йдеться про те, щоб надавати чи нав’язувати їм компетенції слідчих суддів, але про вміння конфронтувати окремі свідчення, вияснювати неясності, використовувати те, що організатор Центру документації називає «ефектом снігової кулі»: створення все більш детального образу подій завдяки накопиченню сотень свідчень – навіть неточних, навіть половинчастих.

Свідчення з Telegram-каналу

Конфронтувати їх не тільки одних з одними – але і з усією публічно доступною інформацією про воєнні дії. Єжи Рогозіньскі підкреслює, що Центр збирає повідомлення, записи, фотографії, що з’являються не тільки у мас-медіа і на серверах агенцій, але теж на багатьох інтернет-платформах, зокрема у відомому чаті Telegram чи у незалежній білоруській агенції Нехта.

Ці джерела важливі, тому що серед цілей, які ставить перед собою Центр, не тільки документація російського вторгнення в Україну, але і свідчення білоруської опозиції, репресованої режимом Александра Лукашенка, свідчення кримських татар, а також повідомлення і записи, що документують знищення військової і цивільної інфраструктури, пам’яток архітектури, зокрема внесених до «списку UNESCO».

Найскладнішим завданням для Центру – але істотним – буде створення бази даних дітей і неповнолітніх осіб, що втратили життя внаслідок російського вторгнення в Україну.

Така форма завдань пояснює, чому головним організатором Центру документування військових російських злочинів імені Рафала Лемкіна став Інститут Пілецького. Співробітники Центру досліджень тоталітаризму вже декілька років досліджують матеріали і протоколи створеної у 1945 році Головної комісії з розслідування німецьких злочинів у Польщі (після 1949 через політичні причини її перейменовано у Головну комісію з розслідування нацистських злочинів). Тисячі післявоєнних свідчень польських громадян, зібраних у цифровій базі «Записи терору», створюють згадану Рогозіньским «снігову кулю» розміром з льодовик і дозволяють по 75 роках опісля війни встановлювати досі невідомі злочини, потерпілих та виконавців.

Черговий неоціненний досвід Інституту – це канал «Świadkowie Epoki» (Свідки епохи) на YouTube, створений Відділом кіно. Тисячі переглядів у цілому світі підтверджують, наскільки й надалі важливо для нас вслухатися у голоси жертв тоталітарних злочинів. Патронат Рафала Лемкіна – польського юриста єврейського походження, творця концепції «геноциду», дослідника гітлерівського і сталінського терору – зобов’язує.

Кому ще у майбутньому можуть бути корисними свідчення Центру документування військових російських злочинів? На маніфестаціях, що відбуваються у містах Польщі, Великої Британії, Литви часто скандують: «Нюрнберг для Путіна!». Чи може це стати чимось більшим, ніж ознакою осуду та безсилля?

З часів Фукідіда мусило минути дві тисячі років, щоб цивілізація зробила щось більше, ніж тільки відрізняти під час війни поведінку лицарську від «не лицарської». Перша декларація про незастосування на війні певних заходів (що правда, тоді йшлося тільки про піратство і транзит заборонених товарів) була прийнята у Парижі після програної Росією кримської війни, у 1856 році. Чергові декларації та конвенції (серед них найбільш відома женевська з 1864 року, 10 років пізніше брюссельська і дві гаазькі – 1899 і 1907) розширили перелік заборонених дій. Вони не забороняли їх безпосередньо, лише зобов’язували держави-підписанти ввести ці заборони до своїх законів.

Саме поняття «воєнний злочин» з’явилося лише у Версальському договорі, підписаному на закінчення Першої світової війни. У тому ж році створено перший каталог воєнних злочинів, розширений у 1925 зокрема записом про заборону використання хімічної і біологічної зброї. З того, що ми сьогодні знаємо про те, що сталося за кілька років після 1925, таке формулювання може здаватися цинічним жартом. Але насправді подібні міжнародні рішення та угоди підвищили передусім усвідомлення того, чого не можна допускати на війні.

Компроміси та конвульсії

По-друге, більшість із них увійшли до законодавства окремих країн, що ускладнювало ситуацію військових злочинців (вчиняючи злочин, вони порушують не тільки абстрактну «міжнародну конвенцію», але теж закони своєї держави). По-третє, у тих випадках (не таких чисельних, як нам би хотілося), коли винна сторона програла війну, її лідерів можна було б поставити перед трибуналом, осудити і винести вирок: не через акт помсти чи політичне рішення, а через вирок, згідно з дотриманням усіх правових норм.

Про це свідчать дані Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі. Звичайно ж, його призначення, порядок функціонування, сфера діяльності та склад були предметом політичної гри між і без того ворожими імперіями. Велика Британія і Франція на початку не були до цього прихильні, переважила позиція США і СРСР, що зрештою призвело до того, що не були осуджені жодні злочини, скоєні Москвою на окупованих територіях у 1939-1941 роках, ані негідні дії, вчинені проти громадян окупованих країн.

Для поляків найбільш красномовним прикладом «справедливості переможців» є факт, що у Нюрнберзі не засуджено виконавців вбивства у Катині. Водночас варто нагадати, що – попри радянську пропаганду, яка приписує вбивство 16 000 польських військовополонених німцям – катинське вбивство не було у списку обвинувачень проти лідерів Третього рейху. Це все, що міг зробити Трибунал.

Ще одним інститутом міжнародної юрисдикції став Міжнародний кримінальний суд (МКС) – перший в історії постійний міжнародний суд, створений для розгляду справ фізичних осіб, звинувачених у геноциді, злочинах проти людства та військових злочинах. «Гаазький трибунал» протягом багатьох років асоціювався насамперед з війною в колишній Югославії та її винуватцями. Але відтоді перед ним тривало розслідування злочинів зокрема у Демократичній Республіці Конго, в Уганді і Судані – і, попри погіршення міжнародного порядку, він заховав свою позицію.

Звичайно ж, як усі такого типу інститути, МКС це плід компромісу – і його становище, і фінанси випливають з міжнародної ситуації. Щоб обмежити кількість спірних питань, із самого початку злочини тероризму були вилучені з його юрисдикції, але все одно Китай і Росія відмовилися від підписання Римського статуту, що покликав Трибунал до життя. Проте це важливий інститут – і вже 2 березня його генеральний прокурор Карім Хан заявив, що МКС розпочинає слідство про військові злочини, вчинені в Україні. Документацію про військові дії та злочини збирає також Генеральна прокуратура України.

– На цей момент немає ризику «дублювання» свідчень. Навіть навпаки: йдеться про те, щоб зібрати їх якнайбільше – підкреслює д-р Єжи Рогозіньскі.

Чи вдасться їх використати? Росія, якою керує Путін, сьогодні кидає виклик світові, ізолюється від нього не тільки в економічній сфері, але й у політичній: 10 березня оголосила про вихід з Ради Європи, можна очікувати її виходу або виключення з інших міжнародних організацій.

Але така ситуація не триватиме вічно, а Росія, що прийде після Путіна, захоче і буде змушена вийти з цієї ізоляції. Можна сподіватися, що однією з умов буде віддання під Трибунал виконавців та замовників військових злочинів, скоєних на наших очах.

– Інститут Пілецького від моменту його створення займається вивченням тоталітаризму. Те, з чим ми сьогодні маємо справу – це своєрідне «скидання маски» радянсько-російським тоталітаризмом. Але маймо надію, що це його цілковитий кінець. Незалежно від наших емоцій і солідарності з Україною, дії, які чинить сьогодні російська армія в Україні, від початку існування Інституту і Центру досліджень тоталітаризму були предметом їх наукових досліджень. І тому ми хочемо їх документувати і вивчати. Сьогодні ми маємо справу з трансформацією радянського тоталітаризму в еклектичний російський імперіалізм, який черпає з євразійських, панславістських концепцій і інших джерел. Але будемо сподіватися, що це вже конвульсії – підкреслює організатор Центру документації Єжи Рогозіньскі.

– Войцєх Станіславскі
– Переклад Аліна Возіян

Люди, що знають українську мову і хотіли б допомогти у документації свідчень, можуть висилати свої заявки на заповнивши форму або за адресою ukraina2022@instytutpileckiego.pl