Серед дітей дошкільного віку список найкращих анекдотів вже роками відкривають питання про «вершину» (зухвалості, відваги і дурості) з не завжди цензурною відповіддю. Постанова Еміра Кустуриці прийняти номінацію головного режисера Театру Російської Армії два дні перед початком вторгнення Москви на Україну звучить як анекдот з цієї серії. Але вершиною чого власне це було?

А чого вершиною – відмова від цієї посади через тиждень? Хоча режисер міг все-таки у бравурному стилі показати спектакль на один акт в окупованому російською армією Херсоні – або, ще краще – Чорнобилі?

Не виключено, що – як це буває з митцем, якому скоро буде сімдесят років, - найкращі свої твори Кустуриця уже створив. Незалежно від вінків з Канн – Золотих Пальм та іншої церемоніальної рослинності, більшість читачів напевно бачила і пам’ятає «Андеґраунд» (1995), а також «Чорна кішка, білий кіт» (1998) чи «Аризонська мрія» (1993). Значно менше осіб знає мабуть його перші або останні фільми, так само пронизливі: «Життя як диво»  (2004) „Чи пам’ятаєш ти Доллі Белл?” (1981).

Ще важче було б перерахувати твори з останньої декади: у 2007 Кустуриця відзняв останній повнометражний фільм – «Заповіт», більш відомий під своєю оригінальною, сербською назвою „Zavet”. Потім були тільки два середньометражні фільми, що становлять частину так званої кінематографічної антології: портрет Дієго Марадони з 2008 року і черговий фільм, що з’явився через 10 років - ліворадикального президента Уругваю Хосе Мухіка („El Pepe: Una Vida Suprema”).

Незакінчена епопея

Значно довший список тих фільмів, які були анонсовані, над якими почалася робота і які були закинуті. Чого там тільки не було! І епічна фреска про Чингіз Хана, і шахрайська розповідь про мексиканського повстанця Панчо Віллу, і комедія про конфлікт на Близькому Сході під назвою «Холодна вода», і опера, і новаторське аранжування «Злочину і кари», і серіал про албанських торговців людськими органами, і фільм про юність Йосифа Джугашвілі, який був відзнятий спільно з Алексієм Балабановим ...

Якщо котрий-небудь із цих фільмів буде знятий, то його точно варто подивитися. Бо Кустуриці вдалося досягти того, про що мріє кожен творець: бути впізнаваним з першого моменту, за тактом, фразою, світлотінню. Як я писав багато років тому для читачів «Аспен Ревю» – у режисера з цим немає проблем: у кожному фільмі ми могли розраховувати на риб’ячі зябра, поділ білої сукні та мідь труб.

Його намагалися приборкати фразою «балканський Фелліні», але це мудрість, як зі словника банальностей. Режисер родом із Сараєво має таку ж вірність до малого містечка як італієць, з якого він назавжди виїхав, плюс, можливо ще чеська вразливість до «голосів бідних людей» і хлоп’яче захоплення буфонадою. Різниця тільки така, що дитинство в Боснії було більш кістлявим, ніж у перенесеному в «Амаркорді» Ріміні, тому що комунізм ще раніше показав Кустуриці три його незбивальні риси: потворність, жорстокість і схильність до порожніх інсценізацій.

Все це було знайдено in nuce вже у його першому повнометражному фільмі „Чи пам’ятаєш ти Доллі Белл?”. Там представлено Сараєво: запорошене, з босоногими хлопцями, які в захваті бігають навколо ланцюгової каруселі, в смугах з вугільного диму, який не може вирватися з котловини між горами, залишається в уяві кожного глядача глибше, ніж згадані аніматорами культури ведути з часів Османської імперії. І відтоді мало бути так назавжди: гуркіт пострілів, спущений на потилицю капелюх, три правди життя – народження, копуляція і смерть. Разом із сваркою саксофона зі скрипкою вони становлять режисерський почерк Кустуриці, а для мільйонів глядачів – суть «Балканів». «Якщо хочеш, щоб тебе знав увесь світ, розкажи про своє село», – ще одна крилата фраза виявилася правдивою.

Ці твори залишаться у культурі. Навіть таке погане і негідне рішення як згода бути інженером душ у найбільш агресивній армії світу нашого час (і звільнення з цієї посади задніми дверима) цього не змінить.

Це у тоталітарних системах творців «викидали на смітник історії» та засуджували до смертної кари (у кращому випадку до цивільної) і забуття, коли приймали рішення «проти течії» громадської думки – а скоріше того, що влада вважала громадською думкою. «Примадонна одного сезону», – писала «Трибуна Люду», орган Польської Об’єднаної Робітничої Партії (ПОРП), про Марека Гласку, коли в 1958 році він вирішив емігрувати. «Зрадник» –писали про Чеслава Мілоша, який зробив це 7 років раніше, а Василь Стус за життя не бачив жодного з його томів поезії надрукованим.

Але ні, Кустуриця – це не примадонна одного сезону, а режисер багатьох сезонів. Незалежно від того, чи після останньої помилки замовчить чи однак підготує щось на сцені армії, коли – як задекларував у заяві від 1 березня - «прийдуть спокійніші часи», чи буде відзнятий котрий-небудь з анонсованих фільмів (найбільше мене цікавить той про Чингіз Хана).

Полум’я непокірності

Я думаю про нього з повагою і жалем, але сьогодні, перш за все не про його фільми, а про колоритну дорогу розпатланого артиста. І про суміш непокірності, бунту, гніву та схильності до провокацій, що привела його від ролі enfant terrible югославського кіно, що висміює кліше та тромтадрацію тітоїзму, до однієї з багатьох маріонеток у пропагандистському «цирку Путіна» - цирку, який, сподіваюся, почав відступати.

Він однак був його членом кілька добрий років, занадто довго. Не був задіяний так «плакатно» і невтомно як Стівен Сіґал чи Жерар Депардьє. Він не примножував політичних чи інтелектуальних аргументів, які мали виправдати політику Володимира Путіна, як група політиків та інтелектуалів справа наліво, від Ноама Хомського до правих радикалів з німецької AfD. І все ж дрейфував у бік Кремля. Що переважило терези цієї долі?

«Він народився» – з таких слів починається кожна нудна біографія. Але у випадку Кустуриці вирішальним є те, що він народився 1954 року в Сараєво, в сім’ї, яка на той час називалася «боснійська», хоча сьогодні треба сказати – югославська. Батьки майбутнього режисера ідентифікували себе боснійцями, тобто не-хорватами та не-сербами, але також не відчували зв’язку ані з ісламом, який сповідували навіть тоді в багатьох боснійських сім’ях, ані взагалі з коріннями, які сягають часів османської імперії.

Батько – чарівний, блискучий і не сторонився від склянки – працював у республіканському Міністерстві інформації редактором середнього рівня. Був досить розумним (а з роками – цинічним), аби трактувати з примруженим оком пиху місцевих комуністів і пропагандистські сурми, але водночас щиро, як багато боснійців, переконаний, що Югославія епохи Йосипа Броза Тіто – це історичний шанс для Західних Балканів. Шанс на модернізацію, завоювання міцних позицій у світі та розрив спіралі братовбивчих боїв, що розпочалися в середньовіччі й настільки трагічні під час нещодавньої війни – на землях Боснії у 1940-х роках усі воювали з немислимою для нас жорстокістю.

Емір, хоча й перегляне історію своєї родини через багато років (докладніше про це пізніше), з родинного дому, про який він з ніжністю пише в автобіографії «Де я в цій історії», також виданій у Польщі, виніс своє батьківське ставлення до Югославії: апаратчики кумедні, а часом і небезпечні, але Югославія – величезна цінність, спільний дім, що не дозволяє спалахнути колишній бійні.

Я йду молодий, геніальний

І з цим переконанням він вирушив у світ — молодий, геніальний, зразу після середньої школи (посада батька тут мала своє значення) до легендарної, навіть після трагічного закінчення Празької весни, кіноакадемії (FAMU) у Празі, де ще був дух Мілоша Формана та Іржі Менцеля. Він дійшов до рівня своїх кумирів і зустрівся з ними віч-на-віч, а не тільки дивився на їх усміхнені обличчя з портретів. «Тато у відрядженні» (1985), розповідаючи з точки зору дитини про драматичні роки конфлікту Тіто з Йосипом Сталіном і репресії, з якими зіткнулася «московська фракція» в Югославії, приніс йому номінацію на «Оскар», а в Канн – першу «Золоту пальму» та нагороду Fipresci. Вручаючи йому «Золоту Пальму», Форман назвав його «Надією європейського та світового кінематографа».

Кустуриця, як було вже згадано вище, ці надії сповнював. Але також розпад Югославії прийняв гірко і розпачливо, не як час «вибивання на незалежність» (як було його видно з хорватської чи словенської перспективи), а час підпалення та повалення спокійного дому шаленими бандитами. Адже так показує конфлікт з 1991 -1995 років геніальний «Андеґраунд» і його чергові картини, які показували війну на землях Боснії.

Це тоді почався його розбрат з «мейнстрімом», що дало про себе знати в самому 1992 році. Це були перші бурмотання майбутнього конфлікту: йому закидали, що не приєднався до широкого засудження сербських сил, які обступили і бомбардували Сараєво. На що він відповів на шпальтах „Le Monde” (тоді проживав у Франції) емоційною, як і все що робить, статтею «Європо, моє місто горить!».

Можна тільки здогадуватися яким тоді був роздертим аж до меж шизофренії: Югославська Народна Армія (ЮНА), котрою командували з Белграду, обстрілювала ЙОГО дороге місто – але водночас це було ЮГОСЛАВСЬКА армія, котра боронила, навіть номінально, знищувану єдність!

Це важлива примітка до постави Кустуриці сьогодні – але і важлива перша тріщина. Режисер не висловлювався однозначно на користь Белграду, ані як пропагандист, ані як «волонтер», але «Андеґраунд» повстав як спільна продукція французьких і югославських державних телекомпаній – не міг не подобатися Белграду. Що більш важливо, ніколи не вибачив Біллі Клінтону та Джони Мейджеру того, що втягнулися в конфлікт і повернули мир в Дейтон, котрий на його думку, складну до зрозуміння, був – власне підбиттям печатки розпаду.

Протягом декади йому вдалося не вливатися в велику політику, ані навіть у виборчі кампанії. На парламентських виборах у Сербії 2007 року він приєднався до комітету підтримки Демократичної Партії Сербії (ДПС), правоцентристської групи тодішнього прем’єр-міністра Воїслава Коштуниці. У тому ж році він залучився до кампанії «Солідарність - Косово це Сербія» і був вражений тим, що він вважав черговим актом «розпаду». Під час дебатів про форму пам’ятника Стефана І Неманя (засновника династії Неманичів, правителів середньовічної Сербії) він відкинув весь свій авторитет аби підтримати переможний і досить патетичний проект російського скульптора Олександра Рукавишникова.

Проте важливішими від участі у політичних справах, режисеруванні і візитів у Кремлі були для нього інші проекти: будова міст із деревини, каміння і повітря.

Боснійський Фіцкарральдо

Все почалося від дерева. Вдивляючись в масив Златибору, гори на кордоні між Сербією та Автономною Сербською Республікою в Боснії, невдовзі після зйомок до фільму «Життя як диво» збудував містечко – музей під відкритим небом, тільки живий музей під відкритим небом.

Розмах в ньому був подібний до фільму «Фіцкарральдо» Вернера Герцога, герой якого, фантазер і провидець, тягне на гірський хребет пароплав вагою триста тон… Кустуриця, який обожнює Герцога, спочатку використав декорації зі свого фільму, потім з допомогою тракторів і камазів перевозив старинні хатки зі всієї Боснії і Сербії. Він побудував деякі садиби від нуля, а в серці поставив дерев’яну церкву Святого Сави, покровителя Сербії та Сербів, також зведену в казковому, «старосербському» стилі.

Так було створено Дрвенград, «дерев’яне місто». Музей скансен? Скоріш за все theme park: ідеальна, уявлена, позачасова Сербія, до якої з усього світу прибували шкільні екскурсії, а також новоженці і пенсіонери, щоб, як вони декларують, насититися вітчизною.

На стільки, що Дрвенград навіть не намагається вдавати звичайне село – щаслива, ліниве і блохасте. Прибульці – як я описував свого часу в «Аспен Ревю» - прогулюються вуличками, які носять імена Іво Андріча, Марадони, Бергмана, Че Гевари, у корчмі насолоджуються «корінними сербськими» стравами, запиваючи їх (Coca-Cola заборонена) сливовицею або імпортованими з Куби фруктовими соками марки «Che». Після відвідин і обіду можна зійти – ну, що ж: underground.

Під поверхнею Дрвенграду немає вже місця на дерево. Під бетонними мурами знаходиться бібліотека історичної літератури, найсучасніший у Сербії кінозал та баскетбольний зал – данина тріумфам батька-засновника збірної Сербії. Весь Дрвенград - опора «Вічної Сербії», насправді – це однин великий симулякр на схилах, Матриця, посипана стружкою.

На дереві Кустуриця не затримався. Двадцять два кілометри на схід від цього місця знаходиться історичний Вишеград, відомий своїм шедевром з XVI століття: збудований за наказом Мехмеда-паші Соколовича міст через Дріну, героя одного «нобелівського» роману та десятка другорядних. Саме там, у найбільш занедбаній частині міста – тепер розташованій в Боснії, але в межах автономної Сербської Республіки, яка фактично прагне незалежності від сварливого Сараєво - Кустуриця почав будувати ще одну капсулу часу: «Місто з каменю» (Каменград). ).

Містечко, з часом перейменоване на «Андричград» (Місто Андрича), є показом міської Боснії, сучасної і ідилічної: трохи з XVII ст., трохи з часів Франца Йозефа. Але разом з тим – справжньої сербської: у місті знаходяться пам’ятники Андрича і правителя-поета Петра ІІ Нєґоша, а церков більше, ніж караван-сараїв .

Андричград, у якому оселилося небагато мешканців, хоч і побудований з вапняку та бетону, виглядає як кінодекорація – так фактично і є: саме тут Кустуриця мав знімати «Міст на Дрині» за найвідомішим романом Андрича. Місто-скансено-пленер було флагманським проектом Сербської Республіки в Боснії. Офіційно влада СР інвестувала в нього від 10 до 15 мільйонів євро, неофіційно – набагато більше, довіривши опіку над проектом Державному Лісництву РС, електростанціям та дорожньо-будівельному сектору. І все ж - частково з огляду на політичний клинч у Боснії та Герцеговині, а частково через її економічний занепад - вулицями Андричграда гуляє вітер.

Так само затихли новини про кінофестиваль, проведення якого зініціював Емір у Дрвенграді. «Кустендорф» (у вигаданій, псевдонімецькій назві прекрасно чути «Куста», тобто викуте від прізвища режисера споконвічне прізвисько) у 2008 році відкрив особисто Микита Міхалков, у 2014 році почесними гостями були Одрі Тату та Моніка Беллучі, а повний список музикантів, авторів та режисерів, які через роки досягли масив Златібора, задовольнив би видавця кожного ілюстрованого місячника. Браян Феррі і Девід Гілмор, Джим Джармуш і Марджан Сатрапі, Аббас Кіаростамі і Ян Гребейк переглянули, засідаючи в журі, добрих кількасот фільмів.

Сьогодні великих прізвищ трохи менше, формула фестивалю скорочена до перегляду короткометражних фільмів. Але дофінансований урядом Сербії фестиваль відбувається щорічно, а в журі засідають такі чудові сербські актори як «Мікі» Манойлович, котрий, незважаючи на роки, добре знаний з фільму «Андеґраунд»…

Конвертит

Але найважливіше діється не перед камерами. У важливий для сербської символіки день святого Георгія (Джурджевдан), 23 квітня 2005 року в чорногорському монастирі Савіна був хрещений Емір Кустуриця, прийнявши ім’я сербського короля з XII століття та святого Стефана І Неманя, котрого я вже згадував як про першого представника могутньої династії, а також засновника на півострові Атос монастиря Хіландар – колиски і скарбниці сербської культури.

Тож пишемо про Кустурицю – і, мабуть, будемо писати, ми і енциклопедії – «Емір», а насправді це Неманя вже 17 років. Неманя Кустуриця, який по-новому визначив не лише своє коріння, а й родину, повідомивши в інтерв’ю для «Guardian»: «Мій батько був атеїстом і все життя вважав себе сербом (...). Так, можливо, ми були мусульманами протягом 250 років, але до цього ми були православними, і в глибині душі ми весь час залишалися сербами: віросповідання не може цього змінити. Ми стали мусульманами лише для того, щоб «перечекати» турків».

Можливо так і було, а може й ні. Історія Боснії знає багато сімей, які в XV чи XVI столітті, після окупації цих земель Османською імперією, прийняли іслам (згідно з, за іронією долі, мусульманською традицією «такією»), іноді, щоб вижити, частіше просто для того, щоб бути «підданим першої категорії». Гра на виживання зазвичай не вдавалася - тому що, як відомо, стаєш тим, за кого хочеш, щоб тебе вважали, – але пам’ять про навернення та мусульманські «маррани» все ще жива в Сараєво.

Не знаємо чи насправді були такі коріння роду Кустуриців, у діяї Еміра/Неманя важливим є прагнення «повернення» тотожності. Вже не «м’якої» і ностальгічної, тобто югославської, котра на додаток потерпіла поразку, а православної тотожності: сербської, але і ширшої.

А це – той шлях, що в’ється не гірше ніж Дрина! – це в свою чергу веде до захоплення історичною Москвою. У Сербії, але й не тільки, яка вважалися покровителем і підтримкою принаймні з XVIII століття. Сприяла цьому велика політика (суперництво між Росією та Османською імперією було шансом для підданих останньої), так і переплітання політики та релігії: «Третій Рим» був опорою для вірних Православної Церкви. За цим, однак, стояло захоплення російською культурою та державністю, глибше, ніж конфлікт Сталіна і Тіто. І першим з фаворів, який Кустуриця отримав у Москві, була Нагорода Фонду Православних Народів, яку йому вручив через чотири роки після конверсії Патріарх Кирил. Цю нагороду він розділив з другим на той час лауреатом: тодішнім президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим.

Вічний enfant terrible

А потім вже пішло: святкування переобрання Володимира Путіна у 2012 році та пам’ятний тост: «Якби я був англійцем, я б ненавидів Путіна. Якби я був американцем - я б бився з ним. Якби я був росіянином – голосував би за нього». Підтримка анексії Криму в 2014 році. У 2016 році – ще одна кремлівська відзнака, Орден Дружби, за котрий подякував господарю (церемонія проходила в Кремлі) російською мовою. То чому б не прийняти номінацію, яка дозволила би показати прекрасну виставу?

Мішанина впливів, зразків і хворобливості, котра стоїть за такими рішеннями Кустуриці, настільки ж вбивча, як суміш ракії, вина та пива, котру вливає в себе протягом більшої частини фільму, не завдаючи видимої шкоди Марко, один із двох головних героїв стрічки «Андеґраунд». Вона теж виникла у відчаї з приводу розпаду колишньої батьківщини, що тягне за собою відразу до «сепаратизмів» та підтримку проектів «збирання земель». Від 90-х років зростає також антиамериканізм режисера – такий наймілкіший, як з Майкла Мура (котрий часто бував на фестивалі Кустендорф): переконання в тому, що янки – це лише насильство та бургери, а культури у них жодної немає.

А до цього – прив’язаність до Москви як до історичної величі. Сприйняття її як вічної захисниці православ’я. Глибоке переконання у важливості місцевої ідентичності, власного імені - і страх (хто скаже, що це абсолютно безпідставно?), що сучасний світ розмиває ці тотожності, іноді через ідеологічне небажання, частіше – тому що такою є логіка глобалізму.

І нарешті – непокірність. Дика непокірність, радість бути enfant terrible , завжди однакові: саме вона попросила його, 24-річного дебютанта після університету, у його першому фільмі, котрий знімали для Телебачення Боснії і Герцеговини, «Приходять наречені» (1978), вставляти сцени настільки чуттєві, що було відомо наперед, що партійна цензура не погодиться на трансляцію. Саме вона наказала 45-річному, обожнюваному на Заході режисеру і знаменитості, вплести в пісні «No Smoking Orchestra», з якими він давав концерти від Парижа до Лос-Анджелеса, фрази на честь генерала Радована Караджича, котрого переслідував Гаазький трибунал. Саме вона наказала 65-річному засновнику Фестивалю Кустендорф запроектувати для переможців ордени у формі яйця – золотого або срібного. Саме нею він підкорював салони, скуйовджений, неохайний, випиваючий залпом склянку ракії, проклинаючий, розсміяний, переможний.

І з думкою про те, щоб заграти на носі всього світу, потрапив до самого Кремля. Це тільки показує на скільки треба бути обережним, використовуючи як компас непокірність.

– Воіцех Станіславскі
– Переклад Олеся Гераль