Про новітню історію Росії ходить легенда, яка ділить тридцять років, що минають, на два періоди. У першому з них – у 1991-2000 роках, за часів президентства Бориса Єльцина, були спроби демократизувати Російську Федерацію і таким чином зробити її більш схожою на Захід. Тоді як у другому ж періоді - від 2000 року, тобто з тих пір, як лідером цієї країни являється Воладімір Путін, вона скочується в прірву авторитаризму.

Звісно, те, що сталося 21 рік тому, було в певному сенсі поворотним моментом. Хворого політика, який все більше втрачав контроль над ситуацію, замінив сильний чоловік, який у свому доробку мав службу у радянських силових структурах. Водночас у світі відбулося величезне зростання цін на енергоносії. А доходи Росії, як відомо, приносить екстенсивна економіка, тобто продаж нафти та газу. Таким чином, жорстка рука нового президента та сприятлива економічна ситуація виявилися чинниками, які змусили багатьох росіян повірити, що відбулися значні, і до того ж позитивні зміни.

І все ж період Єльцина не слід відокремлювати від епохи Путіна. Існує чимало підстав, чому їх слід розглядати як нерозривне ціле. 2000 рік є знаковим у свідомості великої кількості людей, але не фактичного стану речей, тобто реальної політики російської держави. Бо якщо початок ХХІ століття означав щось нове в історії Росії, то це був просто крах ілюзій у головах людей, які покладали різні надії на розпад СРСР.

Такі ілюзії поділяє оповідач книги Сєргєя Лєбєдєва «Люди серпня», що вийшла у 2016 році. Дев'яності - це період, коли вони поволі розбиваються, і цей молодий чоловік, переживаючи черговий важкий особистий досвід, пізнає болючу правду про рідний край.

Отже, маємо справу з повість-ініціація. Її назва стосується тих росіян, які 30 років тому вірили, що їхня країна звільниться від свого комуністичного минулого.

Саме в серпні 1991 року відбулися пам’ятні події, наслідки яких в опозиційних ліберальних колах Росії досі становлять основоположний міф проєкту нової держави. Тоді група апаратників із віцепрезидентом Радянського Союзу Геннадієм Янаєвим на чолі здійснила переворот, щоб зупинити розпад імперії. У підсумку їм це не вдалося. Після їхньої поразки почалися процеси, які, мабуть, могли означати повний розрив із сімома десятиліттям СРСР. Свого роду символом стало знесення пам'ятника Феліксу Дзержинському перед штаб-квартирою КДБ на Лубянській площі у Москві.

Тому здавалося, що в 1990-х роках політична еліта Росії намагалася попровадити країну, якою вони керували, до демократії на західний кшталт. Але з багатьох причин вони зазнали невдачі. І тут наприкінці десятиліття стався рецидив убивчих тенденцій, символом якого став колишній співробітник КДБ на посаді президента Російської Федерації.

А тим часом головний герой «Людей серпня» бачить це зовсім по-іншому. Рецидив - це коли повертається те, чого вже немає. Радянської реальності, однак, позбутися не вдалося. У Росії в 1990-х роках - всупереч вимогам часу, які пропонували "можновладці-реформатори", - це продовжувалося, але в іншій формі, аніж раніше. «Залізний Фелікс не покинув Луб’янку, він все ще стояв там, невидимий», – читаємо в книжці. В іншому фрагменті читаємо наступне ствердження: «Безпека», стара повія, не вмерла». І оповідач переконується про це на власному досвіді.

І якщо вже мова про нього, то на життя він заробляє пошуково-контрабандистською діяльністю. Замовлення отримує різні: від здобуття інформації про чиїхось родичів, які зникли внаслідок історичних перепитій у різних частинах Радянського Союзу, до пошуку біологічного матеріалу з сибірської мерзлоти для одного японського бізнесмена, який хоче ... клонувати мамонта.

Окрім того, герой намагається розгадати загадки життя своїх предків. Долі цих людей ілюструють трагедії, які пережила Росія в ХХ столітті, тоді як ролі офіцерів радянського режиму та «класових ворогів» подекуди не були очевидними.

У «Людях серпня» колишні радянські республіки 1990-х постають величезним простором, сповненим шокуючого дивацтва. Прикладом є місто Балхаш у Казахстані.

«На околицях, – веде оповідач, – зустрічалися покинуті будинки, з яких винесли двері та батареї, демонтували вікна чи повибивали шиби. Мародери ніби прийшли з пустелі, вони схожі на варварів-кочівників, які нападають на форпост, але це були, звісно, свої ж мешканці міста».

Головний герой продовжує: «Увечері, а ночі в цих краях холодні навіть влітку, на вулицях відчувався запах диму, що виходив трубами із саморобних буржуйок через кватирки, вуличні ліхтарі не горіли, проте у дворах палали вогнища, на яких готували обіди, підігрівали воду для вмивання та прання. Полум'я вогнищ відбивалося на золотих зубах. Вони були як у чоловіків, так і жінок, проте чверть жителів, швидше за все, мали підробки, бо справжнє золото коштувало б занадто дорого. У когось був один або й два металеві зуби, а хтось замінив усю щелепу - наче якесь таємниче плем'я, таким чином хотіло відрізнятися від інших племен».

У цих реаліях ідеально віднаходили себе особи із закамарків радянських периферій – виховані поза реальним впливом радянської системи освіти та радянської державної пропаганди. Водночас серед людей, які робили кар’єру за радянських часів, не лише як державні апаратники, були й ті, хто в середині 1990-х заробляв на життя злочинністю. Оповідач зазначає: «П’ять-шість років тому сьогоднішні мародери могли бути ударниками праці, чиї імена та фотографії висіли на дошці пошани».

За словами героя, якщо й росіяни бачили загрозу в комуністичній ідеології, а тому відмовилися від неї, то сентимент до радянської держави залишився. Бо рабська природа російської душі, обтяженої могутнім страхом бездержавного хаосу, не змінилася. І в цьому суть діагнозу, який Лєбєдєв ставить своїм землякам.

Епоха Єльцина, політика, який користувався великою прихильністю Заходу, різко критикується в «Людях серпня», без жодних поблажок. Тут немає, відомого з польської дебати, оманливого виправдання посткомуністичних патологій як аргументу, що свобода має ціну. Оповідач дивиться на політику в Росії 1990-х років через призму конфлікту між президентом і парламентом 1993 року, чеченських воєн і фальшивих результатів президентських виборів 1996 року. Це не Путін розпочав регламентувати російську демократію.

Книга Лєбєдєва не є автобіографією. Автор народився у 1981 році. Проте він пам’ятає розпад Радянського Союзу. Бувши чотирнадцятирічним юнаком почав брати участь у геологічних експедиціях в Росії та Казахстані. І те, що він пережив під час цих авантюр, згодом відбилося в його творчості. Тому не буде перебільшенням прийняти це як цінне свідчення.

– Філіп Мемхес
– Переклад Іуріі Ткачук/Jurij Tkaczuk

* Безперка (пол. Bezpieka) – це поточна назва Служби безпеки Польської Народної Республіки (прим. Перекл.).