Гра в ослаблення ворожої держави шляхом розпалювання неспокою на її території стара як світ, і чим сильніший вона має імперський та багатонаціональний характер, тим легше за спиною підняти такий бунт. Не цуралися цього королі Англії під час Столітньої війни і Габсбурги, підкорюючи Європу. Британців, які під час «Великої гри», воювали з Росією в Середній Азії протягом ХІХ століття, намагалися послабити владу царів, підтримуючи повстання від Кавказу до Паміру, можна навіть назвати «прометеїстами avant la lettre», якби не той факт, що москалі використовували цей метод, даруючи синам Альбіону племінні повстання від Персії до Індії.

Проте поляки мають особливе вміння помічати народи, поневолені царською імперією, і підтримують їх шлях до незалежності. «Прометеївський рух» належить до постійної спадщини Другої Речі Посполитої, навіть якщо потенціал різних залучених до нього народів був різним: участь українських діячів у «Прометеївському русі» була важливішою за представників забутого сьогодні баширо-татарського Ідель-Уралу, приволзької державної ефемериди 1918 року.

Інша справа, коли те, що сходило з рук Габсбургам і Віндзорам, сьогодні видається неприйнятним, а розпалювання локальних бунтів, дипломатична підтримка чи навіть військова місцевих сепаратизмів засуджується, у кращому випадку пом’якшеним страхом. Дії Росії в Осетії, Придністров’ї, Криму чи Донбасі оцінюються однозначно, і, крім диктаторів третього світу, мало хто знайде послідовників.

Те, що Росія так охоче використовує технологію підтримки сепаратизмів та «історичних територіальних вимог», сама розгорнула панування над десятками суперечливих земель і народів, які в далекому чи близькому минулому прагнули до автономії чи незалежності, залежно від погляду можна вважати удаваною сміливістю або назвати більш різким словом. Ніхто з її опонентів не має наміру сьогодні братися за «прометеївську» зброю. Проте історики та картографи, як і весь світ, стурбовані новою версією московського імперіалізму, на хвилі чорного гумору неодноразово згадують про інші суперечливі території, на які, власне кажучи, міг би колись хтось із авантюрним характером поласитися. У цьому контексті одні згадують про амбіції родини іжорців і карелів, інші — про численні мусульманські народи, а найсміливіші — про давні українські землі... на Амурі.

Чотири кольори козацьких хуторів

Цей постулат не такий абсурдний, як ви можете собі уявити, і не зовсім позбавлений будь-яких правових підстав. Звісно, за часів імперії Романових міграційні потоки з земель тодішньої «Малоросії» йшли в різні сторони, і Києву було важко на цій підставі на щось претендувати.

По-перше, це були переміщення найрізноманітнішого характеру, від заслань на Сибір, які використовувалися як репресії, через індивідуальну зміну місця проживання в межах однієї країни з професійних чи особистих причин до масових поселень «колонізаційного» типу. Лише останнє можна було сприймати серйозно, однак необхідно згадати, що тогочасні малоруські селяни відрізнялися своїми звичаями чи мовою, тому в їхньому випадку важко говорити про цілком розвинену українську національну ідентичність.

По-друге, таких «колонізацій родючого перелогу», інколи стимульованих державою, іноді спонтанних, було чимало, тож дніпровські селяни протягом покоління зазвичай зливалися із масою інших новоприбулих і зрусифіковувалися. Історіографія «смачною» мовою згадує про чотири подібні осадничі клини з XVII, а іноді й XIX століть.

Отже, починаючи зі заходу, був Малиновий Клин – на Кубані, на річці з такою ж назвою, на Північному Кавказі. Цікаво, що туди прямували два осадницькі потоки, спочатку досить окремі: козацький і селянський. Однак перші з часом здомінували других, звідси й культура, поселення та війська кубанських козаків, формування особливо цікавого для спеціалістів Латинської Америки.

Далі на схід простягнувся Жовтий Клин, найдавніший у хронологічному порядку: на жовтих пісках Поволжя (звідси й назва) царі почали заселяти козаків ще в середині XVII століття, одразу після Переяславського миру. До козаків приєдналися купці, особливо чумаки, які торгували чорноморською сіллю (обтяжений мішками солі віл і досі видніється на гербі міста Енгельс, відомого в домарксистські часи як Покровська слобода), а потім і селяни. До сьогодні багато українських поселень можна знайти на околицях Астрахані, Волгограда (також змінював назви), Саратова та Самари.

Сірий Клин – це смуга українського поселення на кордоні південно-західного Сибіру та Північного Казахстану з другої половини XIX століття. Головним ініціатором цієї колонізації була російська держава, особливо в період столипінської реформи, яку дуже добре описав Єжи Рогозінський у своїй останній книзі, присвяченій заселенню «Великого Степу», за часів Столипіна та Сталіна.

І нарешті – Зелений Клин: найбільший, майже мільйоннокілометровий, простягнувся переважно на північ від нижнього Амуру, між якутськими землями та китайською Маньчжурією, що з рештою дало початок першому історичному українському визначенню цих територій: козаки та селяни охрестили її «Закитайщина», що означає «Земля — аж — позаду китайців».

Саме тоді, коли біля козацьких військових станиць почали з’являтися нові села, тобто наприкінці ХІХ століття, Закитайщина стала Зеленим Клином.

Малоросійські села на Амурі

А з’явилося їх чимало, відколи в 1882 році з ініціативи губернатора Павла Унтербергера було організовано безплатне перевезення морських поселенців: кораблі випливали прямо з Одеси, а після подорожі – дрібниця! – через Дарданелли, Середземне море, Суецький канал та Індійський океан діставалися до Владивостока... До 1905 року на Далекий Схід, за даними українських істориків, було відправлено понад 100 тисяч осіб з українських губерній, за наступні 10 років – ще 150 тисяч. Цвіли яблуні, народжувалися діти і, зрештою, на початку Великої війни частка малоросів/українців у населенні на Амурі становила близько 65%. Російські історики не заперечують цієї цифри, а деякі оптимістичні українці говорять навіть про три чверті всього населення.

Населення – це вдале слово, тому що до 1905 року важко говорити про чітку національну самосвідомість. Забутий російський мовознавець і репортер початку ХХ століття Владислав Ілліч-Світич описує Уссурійськ, одне з найбільших міст регіону, як «малоросійське село», але саме – село. Головна вулиця названа на честь популярного українського святого, Микольська, на ній – побілені хати, часто вкриті соломою, на річці Раківці – млин, увечері лунають пісні... «Здається, що ти опинився в Миргороді з оповідань Гоголя», – підсумовує Світич. Якби там був кореспондент з Польщі, то, напевно, побачив би сцени, наче з полотен Яна Станіславського.

Це змінилося, як і скрізь, після революції 1905 року, яка розширила права на використання національних мов в освіті та друкарській сфері, і водночас принесла політичний шок. На Амур і Раківку приїжджають театральні трупи та спритні видавці газет, відкриваються українські школи та бібліотеки, а «Український клуб» діє навіть у маньчжурському Харбіні. Українські студенти створюють свою профспілку у Владивостоці, усюди процвітають місцеві «Просвіти», тобто освітні товариства, а географи Санкт-Петербурга сперечаються, чи можна говорити про «Далекосхідну Україну», граючи каламбуром: «україна/окраїна» – це, зрештою, російською (як і польською) «землі, що лежать на околицях». Все це, однак, позбавлене будь-яких серйозних політичних амбіцій.

Поки не настане апокаліпсис. Тобто революція і розпад держави.

Тоді на землях занепалої імперії виникло кілька сотень рухів за незалежність, а український був одним із найпотужніших. Ініціативи щодо незалежності на території корінної України добре відомі полякам як у варіанті союзу (Симон Петлюра), так і у змаганні за спірні землі (Західноукраїнська Народна Республіка, ЗУНР). І все ж це були лише дві найсерйозніші з численних українських спроб здобути незалежність у 1917-1921 роках, які вступали в мінливі та короткі союзи чи конфлікти з «централізаторськими» комуністами, «українізованими» комуністами, численними «білоросійськими» формуваннями та рухами за незалежність інших народів.

Незалежна Українська Далекосхідна Республіка

Не інакше це було і в «клинах». Кубанські козаки в перші місяці громадянської війни в Росії були значною (і змінною) силою, що кидалися від утворення недовготривалої Кубанської республіки до умовної підтримки Радянського Союзу. Станиці Жовтого і Сірого Клинів також розпочали боротьбу, надаючи підтримку то більшовикам, то білим, то басмачам, то ідель-уральцям. Проте найсерйознішою (для українців) була ситуація на Амурі.

Найсерйозніша – бо за нею стояла найбільша сила, не лише озброєна. Майже півстоліття осадництва та десятиліття відносної лібералізації призвели до появи численних соціальних структур: шкіл, кооперативів та сільських об’єднань. Саме з них походять місцеві еліти, які, як і все суспільство після Лютневої революції, починають самоорганізовуватися. Спочатку йдеться просто про створення якоїсь місцевої політичної організації, це було метою «Першого загального всеукраїнського з’їзду діячів та мешканців Далекого Сходу», скликаного у червні 1917 року.

Проте через пів року, у січні 1918, діячі, що зібралися в Хабаровську на другому з’їзді (цього разу це був просто «Всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу»), серйозно зверталися до влади УНР із закликом відстояти їхню позицію в переговорах з більшовиками, адже Зелений Клин є частиною українських земель. Звісно, шансів на підтримку не було – тож через три місяці відчайдушні активісти вирішили створити незалежну українську державу на Тихому океані та створити Українську армію Зеленого Клину на чолі з отаманом Борисом Хрещатицьким! Формується уряд, який очолює Юрій Глушко-Мова, формуються призовні комісії...

Звісно, українці були не єдині. Довгий час на Далекому Сході успішно діяли «білі» прихильники відтворення дореволюційної Росії: доля цих територій породжує велику, трагічну епопею з такими героями, як – остаточно зраджений і переданий більшовикам – адмірал Олександр Колчак, солдати Чехословацького корпусу чи комічно мальовнича постать барона Романа фон Унгерн-Штернберга, натхненника авторів незліченних сенсаційних романів.

Найдовше із «білих» на Далекому Сході (частково завдяки підтримці японців) протримався трохи менш мальовничий козацький отаман Григорій Семенов. Він криво дивився на українські амбіції, але для створення іншого фронту йому не вистачило сил: формування Зеленого Клину, як і всі озброєні на цих теренах, які брали участь у партизанській війні, що точилася на безкрайніх територіях Сибіру аж до осені 1922 року і дедалі більше маргіналізувалася як більшовиками, так і останніми формуваннями «білих» під командуванням генерала Михайла Дітеріхса.

Після того, як Москва остаточно взяла під контроль ці землі, частка українського населення значно зменшилася. Ще в 1926 році під час першого радянського перепису вони становили лише чверть усього населення. Це було пов’язано з організованою урядом «репатріацією» сумнівного елемента, заселенням Забайкалля новими групами переселенців, політичними репресіями. Це були перші роки нової влади, тому вироки як на совітів були м’якими: самого прем’єр-міністра Юрія Глушка засудили лише до трьох років ув’язнення, хоча його звинуватили у «спробі відірвати Далекий Схід від СРСР».

Підписуйтесь на наш фейсбук
Той же Глушко не склав зброї: у 30-х роках він під зміненим прізвищем виїхав до Радянської України, закінчив (у 50 років) політехніку і зумів налагодити зв’язок із прихильниками незалежності, а восени 1941 року він приєднався до ефемерної Української Національної Ради в Києві, яка діяла лише місяць, а потім розпущена німцями через побоювання її зростаючої популярності. Від Зеленого Клину залишився прапор, кроєм схожий на чеський, дуже виразний: до жовто-блакитних кольорів України додався… зелений клин. Сьогодні це лише іграшка знавців прапорів, але хто знає, якою була б реакція Кремля, якби розгорнути його хоча б на мить на Червоній площі?

– Войцех Станіславскі
– Переклад Олена Ковалевська/Olena Kowalewska